Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 12)

До Ширу дійшли чутки про дивні події, які відбувались у зовнішньому світі; й тому що Ґандальф у той час не з’являвся та кілька років поспіль не присилав жодної звістки про себе, Фродо самотужки збирав усі можливі відомості. Ельфів, котрі раніше рідко бували в Ширі, тепер не раз помічали вечорами в лісах, де вони мандрували в західному напрямку: йшли і не поверталися. Вони покидали Середзем’я, і його турботи вже їх не обходили. Попри те, на дорозі з’явилося незвично багато Гномів. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир і закінчувалася при Сірих Гаванях, тож Гноми, прямуючи до копалень у Синіх Горах, завжди обирали саме її. Гноми були для гобітів головним джерелом новин із віддалених теренів — якщо тих новин хтось потребував: зазвичай Гноми говорили мало, а гобіти не надто їх і розпитували. Але тепер Фродо часто зустрічав дивних Гномів із далеких країв, котрі шукали прихистку на Заході. Вони були занепокоєні, а декотрі пошепки оповідали про Ворога та про Землю Мордор.

Цю назву гобіти знали хіба що з легенд про темне минуле, і вона була для них наче тінь на тлі спогадів, але тінь зловісна і тривожна. Здавалося, Біла Рада прогнала злу силу з Морок-лісу тільки для того, щоби та, стократно зміцнівши, знову з’явилась у старовинних твердинях Мордору. Подейкували, що вже відбудовано Темну Вежу. І звідти та сила розповзалась у всі кінці світу, й десь на далекому сході та на півдні гриміли війни і наростав страх. У горах знову розплодились орки. Почали з’являтися тролі, причому не звичайні туголоби, а хитрі й забезпечені жахливою зброєю. А ще тихцем розказували про інших істот, таких страшних, що для них не було навіть назви.

Звісно, мало що з того долинало до вух пересічного гобіта. Проте навіть найбільш глухі та найзатятіші домарі вряди-годи чули незвичні оповіді, а ті, кого справи заводили аж до кордонів Ширу, бачили дивні речі. Бесіда у «Зеленому драконі» в Поріччі одного вечора навесні того року, коли Фродо виповнилося п’ятдесят, довела, що навіть у затишному серці Ширу певні чутки таки поширювалися, хоча більшість мешканців і далі собі з них глузувала.

Сем Грунич сидів у кутку біля вогню, а навпроти нього сидів Тед Пісковик, син мірошника, й чимало сільських гобітів слухало їхню балачку.

— Правду кажуть: дивні речі можна почути віднедавна, — озвався Сем.

— Ех, — відказав Тед, — таки можна, якщо прислухатися. Але я, коли захочу, то й удома наслухаюся досхочу вечірніх казок і дитячих небилиць.

— Так то воно так, — правив далі Сем, — але, по-моєму, в деяких із них більше істини, ніж ти собі думаєш. Бо хто вигадував ті казочки, га? От візьмімо хоч би й ті, що про драконів.

— Е ні, спасибі, — сказав Тед. — Не хочу. Про них я вдосталь наслухався, ще коли був малим, тож тепер у це не вірю. У Поріччі є тільки один дракон — «Зелений», — не вгавав він, викликавши загальний сміх.

— Гаразд, — погодився Сем, сміючись разом із усіма. — А як щодо древолюдів, цих велетнів, як їх іще кличуть? Адже таки ходить чутка, що нещодавно одного з них, більшого за звичайне дерево, бачили трохи вище від Північних Пустищ.

— І хто її розпускає?

— Мій двоюрідний брат Гел, зокрема. Він працює на пана Бофина в Запагорб’ї і полює аж у Північній Чверті. Він бачив його.

— Мабуть, лише каже, що бачив. Твій Гел постійно патякає, ніби щось там бачить, але бачить він, певно, те, чого немає.

— Але ж цей був завбільшки як в’яз і ходив: переступав по три сажні за крок, ніби яку п’ядь.

— Тоді, б’юсь об заклад, він геть нічого не переступав. Гел бачив в’яза — хоч вір, хоч не вір.

— Але ж цей ходив, — чи ти не чуєш? А на Північних Пустищах в’язи не ростуть.

— Тоді твій Гел узагалі нічого не бачив, — сказав Тед.

Дехто засміявся та заплескав у долоні: слухачі, здається, вирішили, що Тед заробив іще одне очко.

— Все одно, — не відступав Сем, — ти ж не будеш заперечувати, що не тільки наш Гелфаст бачив чудний люд, який переходив через Шир? Переходив — зваж на це! Ще більше чужинців завертали назад перед кордонами Ширу наші дозорці. Нині вони мають як ніколи багато роботи. І ще я чув, що ельфи рухаються на захід. Кажуть, ніби вони прямують до гаваней — аж ген далеко за Білими Вежами.

Сем махнув рукою невідь-куди: ні він, ані будь-хто з присутніх не знав, скільки звідси до Моря повз старовинні вежі поза західними кордонами Ширу. Та давній переказ твердив, що десь там розкинулися Сірі Гавані, з яких час од часу відпливають ельфійські кораблі, щоби ніколи вже не повернутися.

— Вони пливуть, пливуть, пливуть за Море, прямують на Захід і нас покидають, — мовив Сем, почасти виспівуючи слова, і похитав головою, сумно й урочисто.

Тед засміявся:

— Ну, хіба ж це новина для тебе, якщо ти віриш у старі легенди? Проте я не розумію, як це стосується мене чи тебе. Нехай собі пливуть! Але, ручуся, ти не бачив, як вони це роблять, і ніхто в Ширі не бачив.

— Ну, не знаю, — задумливо відказав Сем.

Він вірив, що якось одного разу бачив у лісі ельфа, і сподівався, що це не востаннє. З усіх легенд, які він чув іще дитиною, фрагменти переказів і напівзабутих історій про ельфів, відомі гобітам, зворушували його найдужче.

— Дехто — навіть серед наших краян — знайомий зі Світлим Народом і має відомості про нього, — зауважив малий Грунич. — От хоч би пан Торбин, у якого я працюю. То він розповів мені, що ельфи відпливають, а йому про них щось та й відомо. Старий пан Більбо знав іще більше: скільки-бо я переговорив із ним, коли був малим хлопчаком.

— Ох, вони обоє схибнулися, — сказав Тед. — Принаймні старий Більбо схибнувся давно, а Фродо тільки почав. Якщо це і є джерело твоїх новин, то з нього ти нахапаєшся самих небилиць. Ну, друзі, подамся-но я додому. За ваше здоров’я! — він осушив свого кухля, шумно встав і пішов геть.

Сем сидів мовчки й уже не озивався. Він мусив багато про що подумати. Насамперед про те, що у саду в Торбиному Куті було чимало роботи, тож завтра, якщо небо проясниться, в нього буде клопіткий день. Трава росте дуже швидко. Та в Сема на умі було не лише садівництво. За якусь мить він зітхнув, підвівся й пішов.

Був ранній квітень, небо саме випогоджувалося після сильного дощу. Сонце сіло, і прохолодний тьмяний вечір плавно перетікав у ніч. Сем брів додому під першими зорями через Гобітів, угору Пагорбом, тихо й задумливо насвистуючи.

Щойно тепер після тривалої відсутності знову з’явився Ґандальф. З дня Вечірки про нього три роки не було ні слуху ні духу. Потому він ненадовго навідався до Фродо і, пильно придивившись до нього, знову подався в мандри. Упродовж наступного року-двох чарівник частенько показувався в Ширі: приходив несподівано після настання сутінків і без попередження зникав до сходу сонця. Про свої справи та подорожі він не розповідав, а цікавився, здається, головно дрібними новинами про здоров’я Фродо та про те, як гобітові ведеться.

Потім він раптом знову зник. Минуло вже дев’ять років, відколи Фродо востаннє чув чи бачив Ґандальфа, тож він подумав, що чарівник уже ніколи не повернеться, бо зовсім перестав цікавитися гобітами. Але того вечора, коли Сем прямував додому, а сутінки перетікали в ніч, у вікно кабінету Фродо постукали. І стук той був напрочуд знайомий.

Фродо привітав давнього друга з подивом і неабиякою радістю. І якийсь час вони напружено вдивлялись один в одного.

— То як, усе гаразд? — запитав Ґандальф. — З вигляду ти такий самий, як завжди, Фродо!

— Іти — теж, — відповів Фродо, але потай подумав, що Ґандальф трохи постарішав і виглядає більш занепокоєним, аніж під час минулих зустрічей.

Фродо почав випитувати у чарівника новини про нього самого та про те, що діється на білому світі, — тож невдовзі їх поглинула бесіда, і вони просиділи так до глибокої ночі.

Наступного ранку після пізнього сніданку чарівник і Фродо сиділи в кабінеті біля відчиненого вікна. У каміні весело горів вогонь, але й сонце вже пригрівало, й вітер дмухав із півдня. Довкілля променилося свіжістю, молоде весняне зело ряхтіло в полях і на кінчиках гілок дерев.

Ґандальф думав про ту весну майже вісімдесятилітньої давнини, коли Більбо вибіг із Торбиного Кута без хустинки. Тепер чарівникове волосся було, мабуть, білішим, ніж тоді, борода та брови були, мабуть, довшими, а обличчя — густіше посмуговане турботами й мудрістю, проте очі сяяли ясно, як і завжди. І курив та пускав кільця диму він так само жваво й радісно, як тоді.

Ґандальф палив мовчки, бо Фродо сидів непорушно у глибокій задумі. Навіть у ранковому світлі гобіт відчував темну тінь, яку відкидали звістки, що їх приніс Ґандальф. Урешті він порушив тишу.

— Минулої ночі ти почав розповідати дивні речі про мій перстень, Ґандальфе, — озвався Фродо. — А тоді спинився, бо сказав, що такі історії найліпше обговорювати за дня. То, може, саме час завершити оповідь? Ти кажеш, що перстень небезпечний, значно небезпечніший, аніж я собі уявляю. Це ж як?

— А так, — відповів чарівник, — що він набагато могутніший, аніж я спершу припускав, такий могутній, що, врешті-решт, здолає будь-якого смертного, котрий ним володітиме. І заволодіє ним сам. У сиву давнину в Ереґіоні викували багато ельфійських перснів — магічних перснів, як ти їх називаєш, — і мали вони, звісно, різні можливості: одні були сильніші, інші — слабші. Слабші персні втілювали тільки зачатки майстерності, доки вона сягнула найвищих висот, і вони залишилися сущими дрібницями для ельфійських ковалів — хоч і небезпечними, як на мене, для смертних. Але Величні Персні, Персні Влади — ті вже були справді страхітливі. Смертний, мій друже Фродо, котрий має один із Величних Перснів, не помирає, але й не росте і не здобуває довгого життя, а просто триває, аж поки кожна мить перетворюється для нього на суцільну втому. Якщо ж він часто використовує Перстень, аби ставати невидимим, то поступово тане й, урешті, обертається на невидимку та блукає в сутіні під пильним оком Темної Сили, що править Перснями. Відтак, раніше чи пізніше — пізніше, якщо власник Персня сильний або ж попервах має добрі наміри, хоча ні сила, ні добрі наміри не встоять довго, — раніше чи пізніше Темна Сила поглине його.