Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 71)
Аж ось поблизу озвався голос Фарамира.
— Розв'яжіть їм очі! — наказав він.
З них зняли пов'язки та відкинули з їхніх облич каптури: гобіти часто кліпали й важко дихали.
Вони стояли на вологій підлозі з гладенького каменю, що виявилася ґанком нашвидкуруч вирубаної у скелі брами, яка темніла позаду. Попереду ж, так близько, що Фродо міг би просунути крізь неї випростану руку, струменіла тендітна водяна завіса. Вона була звернена на захід. Рівні промені спадного сонця по той бік завіси пронизували її, і червоне світло розбивалось у воді на міріади мерехтливих пучків мінливої барви. Скидалося на те, що вони стоять при вікні ельфійської вежі, запнутому разками золотих і срібних, рубінових, сапфірових і аметистових коштовних намистин, наповнених вогнем, який не спопеляє.
— Нарешті ми добулися сюди у слушну годину, щоби винагородити вас за терпіння, — сказав Фарамир. — Це — Вікно Західного Сонця, Геннет-Аннун, — найпрекрасніший із усіх водоспадів Ітілієну, краю численних водограїв. Мало кому з чужинців випадало побачити його. Та за ним немає королівської зали, що зрівнялася би з ним у красі. Заходьте й погляньте!
Щойно він договорив, сонце сіло, і вогонь у струменях води згас. Прибулі розвернулися, пройшли під грізною аркою і відразу опинились у вирубаній у скелі палаті, широкій, але дуже скромній, із нерівною похилою стелею. Кілька запалених смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Там зібралось уже чимало людей, а інші продовжували надходити по двоє і по троє через темні вузькі двері з одного боку. Коли очі призвичаїлися до мороку, гобіти побачили, що печера ця більша, ніж вони подумали спершу, і що в ній накопичено великі запаси зброї та продовольства.
— Ну, ось і наша криївка, — сказав Фарамир. — Тут не надто затишно, зате можна спокійно переночувати. У печері принаймні сухо та є їжа, хоча й немає вогню. Колись через неї попід цією аркою бігла вода, та робочі руки людей іще в давнину змінили її русло в ущелині вгорі, й потік, зриваючись зі скель понад нами, помчав долі з удвічі більшої висоти. Тоді, щоби ні вода, ні будь-що інше не потрапило сюди, всі входи до цього гроту було щільно закрито. Усі, крім одного. І звідси є лише два виходи: той прохід, через який увійшли ви зі зав'язаними очима, і через Віконну Завісу — до глибокої скелястої чаші, повної камінних гостряків. А тепер відпочиньте трохи, доки подадуть вечерю.
Гобітів одвели в куточок і дали їм невисокий лежак, на якому, за бажання, вони могли поспати. Люди тим часом тихо, швидко та спокійно порядкували в печері. Зі стін познімали легкі стільниці, приладнали їх до підпор і розставили посуд. Він був здебільшого простий, без оздоб, але зроблений гарно й на совість: круглі тарілки, миски й великі тарелі з поливаної глини чи виточені зі самшиту, гладенькі й охайні. Зрідка траплялися кубки чи чаші з відполірованої бронзи, а біля місця Капітана посередині найдальшого столу поставили срібний келих.
Фарамир походжав між своїх воїнів, тихо розпитуючи кожного новоприбулого. Люди поверталися після гонитви за південцями, а ті, кого залишали розвідниками при дорозі, надходили останні. Вони доповіли про те, що трапилося з усіма південцями, крім велетенського
— Ти, Анборне, нічого не бачив і не чув? — запитав Фарамир чоловіка, котрий прибув останнім.
— Е-е-е... ні, володарю, — відповів той. — Принаймні не орків. Але я бачив — чи мені привиділося — щось трохи дивне. Тоді саме запали глибокі сутінки, коли очі бачать усе більшим, аніж воно є насправді. Тому це могла бути звичайна білка...
Почувши це, Сем нашорошив вуха.
— ...Та якщо це так, то білка та була чорна і не мала хвоста. Я побачив тінь на землі, яка швидко скочила за дерево, коли я підійшов, і чкурнула вгору стовбуром так прудко, як жодна білка не зуміла би. Ти не хочеш, аби ми вбивали диких звірів без потреби, а я подумав, що то просто тварина, тож і не став стріляти. Усе одно було надто темно, щоби стріла влучила точно в ціль, а та істота умлівіч гайнула в морок серед листя. Проте я ще хвилинку постояв там, бо все це здалося мені дивним, а потому поквапився назад. Мені причулося, наче та потвора засичала на мене згори, коли я відвернувся. Певно, просто величенька білка. Можливо, якась звірина з Морок-лісу під тінню Безіменного забрела в наші краї. Там у них, подейкують, водяться чорні білки.
— Можливо, — мовив Фарамир. — Але це було би недобрим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні приблуди з Морок-лісу.
Семові здалося, що Капітан, говорячи це, крадькома зиркнув на гобітів, але він промовчав. Вони з Фродо трохи полежали, спостерігаючи за полум'ям смолоскипів і за людьми, котрі ходили туди-сюди й перемовлялися хрипкими голосами. Тоді Фродо раптом заснув.
А Сем сперечався сам зі собою, мудруючи на всі лади. «З Фарамиром усе гаразд... — думав він, — а може, й ні. Гарні слова часом приховують підле серце». Гобіт позіхнув. «Я міг би тиждень проспати, і тоді мені би поліпшало. Та і що я можу вдіяти, якщо не спатиму, один-однісінький я серед усіх цих дужих людей? Нічого, Семе Груничу; але ти все одно мусиш не спати». І він сяк-так спромігся не заснути. Світло у дверях потьмяніло, сіра завіса спадних струменів згасла і розчинилась у мороці, що дедалі густішав. Але гомін води не стихав ані на мить, не змінюючи тону ні вранці, ні ввечері, ні вночі. Вона дзюрчала та шепотіла про сон. Сем аж пальцями притримував повіки, щоби вони не заплющилися.
Аж ось засвітили багато смолоскипів. Відкоркували барильце вина. Дістали наготовані заздалегідь запаси. Люди набирали воду з водоспаду. Дехто мив руки в ночвах. Фарамирові принесли широку мідну чашу та білий рушник, і він умився.
— Розбудіть наших гостей, — наказав, — і принесіть їм води. Час попоїсти.
Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий, аби йому прислуговували, здивовано поглянув на високого чоловіка, котрий, уклонившись, тримав перед ним посудину з водою.
— Постав-но це на землю, якщо твоя ласка, пане! — сказав Сем. — Так і мені, й тобі буде легше.
Потому, вразивши та потішивши того чоловіка, занурив голову в холодну воду, похлюпав на шию і на вуха.
— То у вашому краї заведено мити голову перед вечерею? — запитав чоловік, котрий чекав на гобітів.
— Ні, перед сніданком, — відповів Сем. — Але коли мало спиш, то холодна вода на шию — це все одно, що дощ на зів'яле листя латуку. Ну, от! Тепер я протримаюся без сну достатньо довго, щоби перекусити.
Тоді гобітів повели до їхніх місць біля Фарамира — до бочок, накритих для зручності шкірами та значно вищих за лавки воїнів. Перш ніж узятися до їжі, Фарамир і всі його люди повернулися обличчям до заходу та хвилинку помовчали. Капітан дав знак Фродо і Семові, щоби й вони вчинили так само.
— Ми завжди робимо так, — пояснив він, коли всі посідали, — дивимось у бік Нуменору, якого не стало, й Ельфійського Дому, який досі існує, і в бік того, що по той бік Ельфійського Дому та що пробуватиме вічно. У вас такого затрапезного звичаю немає?
— Ні, — відказав Фродо, несподівано для себе почуваючись селюком і невігласом. — Однак, якщо ми в когось гостюємо, то кланяємося господареві, а поївши — встаємо і дякуємо йому.
— І ми теж, — мовив Фарамир.
Після усіх мандрів, таборів і самотніх днів у нетрях ця вечеря здалася гобітам справжнісіньким бенкетом: пити ясно-жовте вино, прохолодне і запашне, їсти хліб із маслом, солене м'ясо та сушені фрукти і смачний рум'яний сир, до того ж — чистими руками, ножами і з чистих тарілок!.. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися ні від чого, навіть коли їм пропонували першу, а згодом і другу порцію. Вино текло по їхніх судинах і стомлених кінцівках, їх переповнювали така радість і полегкість, яких вони не відчували, відколи вийшли зі землі Лорієн.
Коли всі повечеряли, Фарамир провів гобітів углиб печери, до частково відокремленого завісами затишного куточка; туди принесли крісло та два стільці. У ніші палахкотіла маленька керамічна лампадка.
— Невдовзі ви, напевно, захочете спати, — мовив він, — особливо добрий Семвайз, який перед вечерею ні на мить не склепив повік — чи то боявся, що затупиться вістря шляхетного голоду, чи то він мене боявся, того я не знаю. Та спати відразу після їжі — не здорово, а сон приходить швидко. Нумо, побесідуймо часинку. На шляху з Рівендолу вам, звісно, трапилася безліч вартих уваги речей. І ви, можливо, теж захочете дізнатися дещо про нас і про ті землі, де ви нині перебуваєте. Розкажіть же мені про Боромира, мого брата, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.
Фродо вже не хотів спати і волів побалакати. Але, попри те, що їжа й вино заспокоїли його, пильності він не втратив. Сем посміхався сам до себе і мугикав, тому спершу, щойно Фродо заговорив, задовольнявся тільки тим, що слухав і лише зрідка наважувався на схвальні вигуки.
Фродо розповів безліч легенд, хитро ухиляючись від опису виправи Загону та Персня, зате охоче говорив про звитяжну роль, яку Боромир відігравав у всіх їхніх пригодах: про боротьбу з вовками у нетрях, про сніги на Карадрасі, про копальні Морії, де згинув Ґандальф. Особливо зворушила Фарамира історія про бій на мості.