Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 73)

— Здається, так, — мовив Фарамир, повільно і дуже м'яко, дивно всміхаючись. — От вона де — відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який вважали зниклим із цього світу. Боромир спробував забрати його силоміць? А ви втекли? І довго бігли... до мене! І ось ви спіймалися мені тут, у нетрях: двоє півмірків, і військо вірних мені людей, котрі відгукнуться на перший поклик, і Перстень Перснів. Оце так подарунок долі! Нагода для Фарамира, Капітана Ґондору, показати себе! Ха!

Він підвівся, високий і суворий, сірі його очі блищали.

Фродо та Сем посхоплювалися зі стільців і стали пліч-о-пліч, притулившись спиною до стіни та похапцем намацуючи руків'я мечів. Запала тиша. Усі люди в печері припинили розмови і здивовано втупились у них. Але Фарамир знову сів у крісло й почав тихенько сміятись, а тоді раптом посуворішав.

— Шкода Боромира! Випробування було надто болюче! — сказав він. — Як же ви поглибили мою скорботу, ви, двоє дивних заброд із далекого краю, котрі несуть загрозу для людей! Одначе ви гірше розумієтеся на людях, аніж я — на півмірках. Ми, ґондорці, завжди кажемо правду. Ми рідко вихваляємося, та потім або виконуємо сказане, або помираємо, намагаючись виконати. Пригадуєш, я сказав, що не взяв би цієї речі, навіть якби вона лежала при дорозі. Навіть якби я був таким чоловіком, котрий міг би її жадати, я, навіть не знаючи достеменно, що то за річ, але вимовивши ті слова, однаково прийняв би їх за клятву і додержав би їх... Але я не є таким чоловіком. Можливо, я просто розважливий і знаю, що існують небезпеки, від яких людині слід триматися якнайдалі. Сидіть собі спокійно! Радій, Семвайзе. Якщо, по-твоєму, ти бовкнув зайве, то вважай, що так судилося. Ти маєш чуйне та вірне серце, яке бачить краще, ніж твої очі. Бо, хоча це і здається дивним, вам нічого не загрожує — попри те, що тепер я все знаю. Можливо, це навіть допоможе твоєму улюбленому панові. Обернеться на добро для нього, якщо я здатен бодай чимось посприяти. Тому радій. І не згадуй надалі про цю річ уголос. Годі й одного разу.

Гобіти опустилися на свої стільці й сиділи дуже тихо. А воїни продовжили пити і розмовляти, подумавши, що їхній Капітан трохи пожартував із маленькими гостями, та й годі.

— Ну, Фродо, тепер ми нарешті порозумілися, — сказав Фарамир. — Якщо ти прийняв цей тягар усупереч власному бажанню, скорившись проханню інших, то я тобі співчуваю та шаную. А ще дивуюся: переховувати цю річ і не скористатися нею. Ви для мене — новий народ і новий світ. Невже цілий ваш рід такий самий, як ви? Тоді, певно, ваша земля — то край спокою та насолоди, де садівники живуть у високій пошані.

— Не все там аж так чудово, — відказав Фродо, — проте садівників і справді шанують.

— Але й тамтешній народ, певно, стомлюється навіть у своїх садах, як і все під Сонцем цього світу. Ви ж далеко від дому і геть виснажені. Тож досить на сьогодні. Спіть — обоє — спокійно, якщо зможете. Не бійтеся! Я не хочу ні бачити його, ні торкатися до нього, ні знати про нього більше, ніж мені вже відомо (а знаю я чимало), хіба тільки доля зажене мене в пастку і я не пройду випробування, яке витримав Фродо, син Дроґо. Ну ж бо, відпочивайте... Проте спершу, якщо ваша ласка, скажіть мені лише, куди ви хочете йти і що робити. Я-бо мушу спостерігати, вичікувати і думати. Час минає. Уранці кожен із нас повинен без зволікання стати на призначений для нього шлях.

Коли потрясіння від переляку минулося, Фродо відчув, що тремтить. Потому його, мовби хмара, огорнула нездоланна втома. Він уже не мав снаги щось удавати чи чинити опір.

— Мій намір — шукати шлях до Мордору, — ледве чутно проказав гобіт. — Я ішов до Ґорґороту. Адже мушу знайти Гору Вогню й укинути цю річ у безодню Судьби. Так наказав Ґандальф. Але я не певен, що мені пощастить туди дістатися.

Якусь мить Фарамир вдивлявся в нього з похмурим подивом. А тоді зненацька підхопив на руки, бо Фродо поточився, лагідно підняв, переніс на ліжко, вклав його і гарненько вкутав. І гобіт відразу ж міцно заснув.

Поруч стояло ще одне ліжко — для слуги Фродо. Сем спершу трохи вагався, а потому низько вклонився:

— Добраніч, Капітане, пане мій, — сказав він. — Ти скористався нагодою.

— Невже? — перепитав Фарамир.

— Так, пане, і показав себе надзвичайно шляхетним.

Фарамир усміхнувся.

— А з тебе, пане Семвайзе, вийшов чудовий слуга. Утім, ні: похвала того, хто і сам гідний похвали, вища за будь-які віддяки. Однак мій учинок не заслуговує на похвалу. Мене не відвідала спокуса чи охота вчинити інакше, ніж я вчинив.

— Ох, пане, знаєш, — мовив Сем, — ти казав, що мій господар має дещицю ельфійського духу, і це сказано добре та справедливо. Проте ось що я скажу тобі: ти теж маєш дещицю такого духу, пане, що нагадує мені про, про... ну, про Ґандальфа... про чарівників.

— Можливо, — відповів Фарамир. — А може, й на тебе зійшов дух далекого Нуменору. Добраніч!

Розділ 6

Таємниче озеро

родо прокинувся і побачив схиленого над собою Фарамира. На секунду в нього зринули колишні страхи, тож гобіт сів і відсахнувся.

— Не треба боятись, — озвався Фарамир.

— Уже ранок? — запитав Фродо, позіхаючи.

— Ще ні, проте ніч уже закінчується, повний місяць сідає. Хочеш піти й подивитися на нього? Я хотів би з тобою порадитися про щось. Пробач, що довелося тебе розбудити, але ж ти підеш зі мною?

— Піду, — відказав Фродо, підводячись, і аж затрусився, вилізши з-під теплої ковдри та шкір.

У печері не горіло ні світелка й було холодно. Гобіт накинув плащ і подався за Фарамиром.

Сем, якого зненацька розбудив інстинкт охоронця, побачивши порожнє ліжко свого господаря, зірвався на ноги. Потому розгледів дві темні постаті: Фродо та ще якогось чоловіка, — що вимальовувалися на тлі пройми під аркою, крізь яку струменіло каламутно-біле світло, і поквапився за ними, минаючи ряди людей, котрі спали на сінниках уздовж стіни. Проходячи повз вхід до печери, він помітив, що Завіса наче перетворилася на сліпучий серпанок зі шовку, перлин і срібних прожилок — підталих бурульок місячного світла. Та Семові було ніколи милуватися нею: він, не спиняючись, звернув убік і поспішив слідом за господарем до вузьких дверей у стіні печери.

Попервах вони йшли чорним коридором, потому піднялися нагору безліччю вологих сходинок і опинилися на невеликому рівному майданчику, вирубаному в камені й освітленому тьмяним небом, яке мерехтіло високо над головою крізь отвір довгої глибокої шахти. Від майданчика вели ще два сходові марші: один тягнувся вгору, ніби аж до стрімкого берега потоку, а інший повертав ліворуч. Ним вони й пішли. Сходи спіраллю звивались угору.

Нарешті всі троє вийшли з кам'яної темряви і роззирнулися. Вони опинилися на широкій пласкій кручі без огорожі чи поручнів. Праворуч і на схід од них шумів бурхливий потік, перестрибуючи з тераси на терасу, а тоді, здолавши стрімкий поріг, темною водяною масою, поцяткованою шумовинням, вливався в канал із гладенькими рукотворними стінами та, вируючи і скаженіючи майже в них під ногами, прямовисно зривався з гребеня гори у порожнечу, що зяяла ліворуч. Понад краєм вирви стояв чоловік і мовчки дивився вниз.

Фродо повернувся, стежачи за гнучкими шиями-струменями води, які звивались і пірнали у плесо. А тоді звів погляд і подивився в далечінь. Світ був тихий і холодний, ось-ось мав зайнятися світанок. Оддалік на Заході сідав повний місяць, круглий і білий. Унизу, в розлогій долині, переливалися молочні тумани — безкрайні простори срібної мли, попід якою котив свої прохолодні нічні води Андуїн. За ними вставала непроглядна темрява, інколи в ній спалахували холодні, гострі, далекі та білі, наче зуби привидів, шпилі Еред-Німрайсу — Білих Гір королівства Ґондор зі шапками вічних снігів.

Фродо часинку постояв там, на високому камені, й по шкірі йому побігли мурашки, бо він згадав про своїх давніх побратимів, котрі десь у цих нескінченних нічних землях брели, чи спали, чи вже лягли трупом, сповиті в туман. І навіщо його покликали сюди, вирвавши зі сонного забуття?

Сем теж прагнув почути відповідь на це запитання і не стримався, щоби не прошепотіти лише — як він гадав — на вухо своєму господареві:

— Гарний тут краєвид, еге ж, пане Фродо, тільки від нього замерзає навіть серце, не те що кістки! Що відбувається?

Фарамир почув і відповів.

— Захід місяця над Ґондором. Прекрасний Ітіл, покидаючи Середзем'я, шле прощальний погляд сивим пасмам старого Міндоллуїну. Це видовище вартує кількох дрижаків. Але я привів вас подивитися не на це — хоча щодо тебе, Семвайзе, то тебе я взагалі не кликав і ти зараз розплачуєшся за свою підозріливість. Ковток вина, гадаю, трохи поліпшить наше становище. Ну ж бо, погляньте!

І він подався вгору повз мовчазного вартового на темному гребені, Фродо рушив слідом. Сем відстав. Він і без того вже почувався непевно на цьому високому мокрому виступі. Фарамир і Фродо подивились униз. Аж ген-ген під ними білясті води стікались у пінисту чашу, а згодом темними кучерями звивались у глибокому овальному басейні серед скель, доки знову знаходили собі шлях на волю крізь вузьку браму і мчали геть, збиваючи бризки та плюскочучи, до спокійних і майже рівних русел. Скісні місячні промені досі падали до підніжжя водоспаду та вигравали на брижах у басейні. Раптом Фродо помітив маленьку темну істоту на найближчому березі, та не встиг її роздивитися: тієї самої миті вона пірнула і зникла у вирі та клекоті водоспаду, гостро розтинаючи воду, — як стріла чи загострений камінь.