Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 72)
— Боромир, напевно, роздратувався через те, що довелося тікати від орків, — сказав він, — чи навіть од тієї істоти, яку ти згадав, — Бальроґа, — хоча мій брат, мабуть, пішов останнім.
— Останнім, — підтвердив Фродо. — Та Араґорн змушений був очолити нас. Після Ґандальфової загибелі він єдиний знав шлях. Однак, якби нас — тих, про кого їм слід було дбати, — було менше, я не думаю, що він і Боромир утікали б.
— Можливо, було би краще, якби Боромир зірвався з моста разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч своїй долі, що чекала на нього вище від водоспаду Раурос.
— Можливо. Та зараз ти розкажи мені про свої пригоди, — відказав Фродо, вкотре змінюючи русло бесіди.
— Я би хотів якнайбільше довідатися про Мінас-Ітіл та Осґіліат, а також про безсмертний Мінас-Тіріт. На що ти покладаєш надію для свого міста в цій довгій війні?
— Яка наша надія? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно втратили надію. Елендилів меч, якщо він справді повернувся, може знову її відродити, проте не думаю, що він досягне більшого, ніж просто відтермінує страшний день, — хіба би наспіла несподівана допомога від ельфів чи від людей. Бо Ворог зростає на силі, а ми занепадаємо. Слабкий ми народ, осінь без весни... Люди з Нуменору осіли всюди на узбережжях і в тих регіонах Великих Земель, які мали вихід до моря, та потому здебільшого навернулися до зла чи впали у безум. Багатьох із них причарували Темрява і чорна магія; дехто з головою поринув у неробство та спокій, а інші воювали між собою, доки їх, безпорадних, захопили дикі люди... Ніде не сказано, що в Ґондорі коли-небудь практикували жахливі чари чи що там коли-небудь звеличували Безіменного; тож давня мудрість і краса, привезені зі Заходу, ще довго панували і досі не знищені у володінні синів Елендила Прекрасного. Та, незважаючи на це, Ґондор сам став першопричиною свого занепаду, поступово впадаючи у старече слабоумство і вважаючи, що Ворог — якого лише прогнали, а не знищили — спить... Смерть завжди була поруч, адже нуменорці, як і у прадавньому королівстві, що його вони так само втратили, мріяли жити вічно й не змінюватися. Королі споруджували гробниці, розкішніші за оселі живих, до давніх імен у родових списках ставилися трепетніше, ніж до імен власних синів. Бездітні володарі сиділи у ветхих залах, міркуючи про геральдику; зморщкуваті мудреці в потаємних кімнатах виготовляли еліксири, які мали непересічну силу, чи допитували зірки у високих холодних вежах. Але останній король із династії Анаріона вже не мав нащадка... Проте намісники були розважливіші за монархів, їм частіше щастило. Розважливіші — бо поповнили лави наших воїнів здорованями з морських узбереж і загартованими горянами з Еред-Німрайсу. Й уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, — людьми нестримної відваги, котрі доводяться нам далекими родичами, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів... І трапилося так, що у дні Намісника Кіріона Дванадцятого (а мій батько є вже аж двадцять шостим) вони приїхали, й допомогли нам, і на широкій Луці Келебранту розбили ворогів, котрі захопили наші північні провінції. То були рогірими, як ми їх називаємо, господарі коней, і ми подарували їм луки Каленардону, що відтоді отримали назву Роган, бо територія та тривалий час була малозаселена. Тож вони стали нашими союзниками, і завжди були вірні нам, і допомагали у скруті, й охороняли наші північні кордони та Роганську Ущелину... Рогірими почасти перейняли наші знання та звичаї, їхні володарі за потреби розмовляють нашою мовою; та здебільшого вони таки йдуть слідами своїх праотців і тримаються власної історії, а між собою говорять власною північною мовою. Та ми любимо їх: високих мужів і вродливих жінок, котрі звитягою не поступаються чоловікам, золотоволосих, яснооких і сильних: вони нагадують нам про зорю людства, про людей у Прадавні Часи. Утім, наші знавці премудрості твердять, що рогірими звіку-правіку споріднені з нами, бо походять із тих самих Трьох Людських Домів, звідки первісно ведуть свій рід нуменорці; можливо, рогірими є нащадками не самого ельфодруга Гадора Златоглавого, а тих із його народу, хто не прислухався до поклику та не поплив за Море... Люди ж, за нашим ученням, поділяються так: Високі, або ж Люди Заходу, себто нуменорці; Середні Народи, або ж Люди Сутінків, як-от рогірими та їхні родичі, котрі досі мешкають далеко на Півночі; та Дикуни, Люди Темряви... Проте зараз не лише рогірими уподібнилися до нас, плекаючи ремесла та шляхетність, а й ми уподібнилися до них і вже ледве чи й можемо претендувати на титул Високих. Ми стаємо Середнім Народом зі Сутінків, тільки маємо найглибшу пам'ять. Адже, як і рогірими, цінуємо тепер війну та відвагу як окремі коштовні чесноти, як розвагу і результат; і хоча ми ще вважаємо, що воїн мусить знати й уміти значно більше, ніж просто опанувати мистецтво володіти зброєю та вбивати, ми, проте, цінуємо воїна понад усіх інших ремісників. Така потреба наших днів. Таким був і мій брат, Боромир, — муж хоробрий, а відтак, найкращий син Ґондору. Він і справді був дуже відважний: за довгі роки жоден спадкоємець із Мінас-Тіріта не трудився так затято, не мчав, наче вихор, у бій, не видобував таких громових нот із Величного Рога, — Фарамир зітхнув і на мить замовк.
— У всіх своїх розповідях ти майже не згадував про ельфів, пане, — озвався Сем, раптом осмілівши.
Він помітив, що Фарамир шанобливо говорив про них, і це навіть більше, ніж його люб'язність, його їжа та вино, здобуло Семову повагу й угамували підозри.
— Так, справді, пане Семвайзе, — відповів Фарамир, — я не розуміюся на ельфійській премудрості. Але ти зачепив іще один фрагмент історії нашої зміни, занепаду від Нуменору до Середзем'я. Вам, напевно, відомо — якщо Мітрандір був вашим побратимом і ви розмовляли з Ельрондом, — що едайни, Отці Нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами під час перших воєн і у винагороду за це отримали королівство посеред Моря, з якого видно було Ельфодім. Однак у Середземні у дні темряви люди й ельфи відчужились одні від одних через підступність Ворога та через ті повільні зміни, які з часом вели кожен рід усе далі й далі його окремою дорогою. Зараз люди бояться ельфів і сумніваються в них, але мало про них знають. І ми тут, у Ґондорі, уподібнилися до інших людей, уподібнилися до роганців, бо навіть вони, недруги Темного Володаря, уникають ельфів і згадують про Золотий Ліс із жахом... Але серед нас і досі є ті, котрі час од часу зустрічаються з ельфами: вряди-годи люди таки навідуються потайки до Лорієну, хоча мало хто повертається звідтіля. Я — не з таких. Я переконаний, що нині смертним небезпечно навмисно прагнути зустрічі зі Старшим Народом. Але таки заздрю вам, адже ви бесідували з Білою Пані.
— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — скрикнув Сем. — Тобі варто було би її побачити, справді варто, пане. Я лише гобіт і вдома садівникую, пане, коли ти розумієш, про що я, тому не знаюся на поезії... на тому, щоби її складати, — ну, може, хіба що якісь смішні куплети, іноді... дуже рідко, та аж ніяк не справжню поезію, — тому не годен до ладу пояснити, що маю на увазі. Це треба співати. Для цього тобі потрібен Бурлака, тобто Араґорн, чи старий пан Більбо. Та я хотів би скласти про неї пісню. Вона прекрасна, пане! Чудова! Часом схожа на могутнє квітуче дерево, часом — на білу квіточку нарциса, така маленька й тендітна. Тверда, мов діамант, і лагідна, мов місячне світло. Тепла, як проміння сонця, холодна, як іній на зорях. Горда та далека, неначе снігова гора, і весела, як усі дівчата, котрих мені доводилося бачити навесні зі стокротками у волоссі. Та це — тільки купка безглуздих слів, які геть не влучають у ціль.
— Тоді вона воістину чудова, — сказав Фарамир. — Небезпечно вродлива.
— Не певен, чи
— Так?
— Атож, пане, дуже перепрошую, хоча він і був гарною людиною, твій брат, якщо мені дозволено буде так сказати. Але ти весь час ішов за теплим слідом. Так-от, я стежив за Боромиром і прислухався до його слів упродовж цілої дороги від Рівендолу, — дбаючи про свого господаря, ти ж розумієш, а не через бажання нашкодити Боромирові, — й думка моя така: в Лорієні він уперше виразно збагнув те, про що я здогадався раніше, — чого хоче. Щойно він побачив його вперше, Боромир захотів заволодіти Перснем Ворога!
— Семе! — нажахано скрикнув Фродо.
Гобіт було на хвилинку поринув глибоко у власні думки, аж ось раптом спам'ятався, хоч і надто пізно.
— Рятуйте! — пробелькотів Сем, збліднувши, а потім умить побуряковівши. — І знову я!