Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 70)
— Сірий Пілігрим? — перепитав Фродо. — А він мав ім'я?
— Ми зверталися до нього на ельфійський манір.
— Мітрандір, — відповів Фарамир, — і він не протестував.
— Ґандальф! — скрикнув Фродо. — Я так і думав, що це він. Ґандальф Сірий, наймиліший із усіх порадників. Очільник нашого Загону. Це він загинув у Морії.
— Мітрандір загинув? — здивувався Фарамир. — Здається, ваше братство переслідує лиха доля. Адже і справді важко повірити, щоби такий мудрий і такий могутній — бо серед нас він здійснив безліч дивовиж — муж міг загинути. Щоб у світу відняли стільки знання. Чи ти певен, чи, може, він просто покинув вас і подався у своїх справах?
— На жаль, я таки певен, — відказав Фродо. — Я бачив, як він зірвався у безодню.
— З усього видно, що це захоплива та моторошна історія, — мовив Фарамир, — яку ти, можливо, розповіси мені вечірньої пори. Цей Мітрандір — я щойно тепер збагнув це, — він був не просто знавцем премудрості, він був могутнім рушієм величних діянь, які відбуваються в нашу добу. Якби Мітрандір був серед нас і допоміг нам розтлумачити незрозумілі слова з нашого сну, то, мабуть, ми обійшлися би без посланця. Та, можливо, він не зробив би цього, і Боромир був приречений на ту подорож. Мітрандір ніколи не говорив із нами про те, що має статись, і не розкривав своїх намірів. Не знаю, як саме, та він отримав Денеторів дозвіл і зазирнув до святая святих нашої скарбниці, й мені пощастило часом учитись у нього, коли він хотів навчати (а таке зрідка бувало). Сірий Пілігрим постійно шукав у книгах і розпитував нас про Величну Битву, що відбулася на Даґорладі ще на зорі Ґондору, коли Той, кого ми не називаємо, зазнав поразки. Мудреця також дуже цікавили історії про Ісільдура, та тут ми мало могли йому допомогти, бо ніхто з нас не знає достеменно, як загинув Елендилів спадкоємець.
Відтак Фарамир стишив голос до шепоту.
— Ось що я дізнався чи то пак відгадав і беріг відтоді як таємницю у своєму серці: Ісільдур зняв щось із руки Безіменного, перш ніж вирушити з Ґондору й ніколи вже не потрапити на очі смертним. Ото, думаю, і була відповідь, яку прагнув знайти Мітрандір. Однак тоді вона здавалася радше питанням, що стосувалося тільки дослідників стародавнього вчення. Доки ми обговорювали загадкові слова з нашого сну, я і гадки не мав, що
— І Рада — теж, — відказав Фродо. — І я — ні. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.
— Щодо мене, — мовив Фарамир, — то я хотів би побачити, як цвістиме в королівських дворах Біле Дерево, як повернеться Срібна Корона й Мінас-Тіріт насолоджуватиметься миром. Вежа Мінас-Анор, наче колись у давнину, сповнена світла, висока та прегарна, пишатиметься, мов королева поміж інших королев, а не як владарка безлічі рабів, хай навіть добра господиня добровільних підлеглих. Війна — неминуча, доки ми захищаємо наші життя від руйнівника, котрий хоче поглинути все; та я не люблю блискучого меча за його гостроту, стрілу — за її швидкість, а воїна — за його славу. Я люблю тільки те, що вони захищають: місто людей із Нуменору; і я любив би його за його пам'ять, за давнину, за красу та за нинішню мудрість. І боявся би так, як юні бояться сповненого премудрості достойного старця... Тож не лякайся мене! Я не прошу розповідати мені більше, ніж тобі дозволено. Навіть не прошу сказати, чи наблизився я до істини. Та якщо ти довіришся мені, то я, можливо, зможу дорадити тобі в теперішній твоїй виправі, хай куди вона веде тебе, — так, і навіть допомогти.
Фродо не відповів. Він уже майже поступився своєму прагненню отримати допомогу та пораду, виповісти цьому серйозному юнакові, чиї слова здавалися розважливими й гарними, все наболіле. Проте щось утримало його. Йому було важко на серці від страху та жалю: якщо він і Сем — це справді всі, хто залишився з Дев'ятьох Мандрівників, тоді він єдиний відповідав за збереження в таємниці їхнього завдання. Краще вже незаслужена недовіра, ніж поспішні слова. І коли він дивився на Фарамира та слухав його голос, спогад про Боромира і про моторошну зміну, яку жадоба Персня спричинила в ньому, надто виразно зринув у пам'яті гобіта: брати були і не схожі між собою, і водночас дуже подібні.
Вони ще трохи пройшли мовчки, безшумно ступаючи, наче сіро-зелені примари попід старими деревами; над їхніми головами щебетало розмаїте птаство, у покрівлі з темного листя вічнозелених лісів Ітілієну мерехтіло сонце.
Сем не втручався у бесіду, хоч і прислухався до неї, а заодно і ловив своїм гострим гобітським слухом кожен ледве чутний лісовий шерех довкола. Він помітив єдине: під час тієї розмови ім'я Ґолума не зринуло жодного разу. Сем радів із того, хоч і відчував: сподіватися на те, що вже ніколи не доведеться його почути, — марна річ. Невдовзі він також збагнув, що, хоча вони йшли окремо, поблизу було багато людей: не лише Дамрод і Маблунґ, які інколи вигулькували в темряві попереду, а й інші, обабіч од них, потай і швидко рухалися до якогось визначеного місця.
Одного разу, коли гобіт зненацька озирнувся, ніби шкірою відчувши, що хтось стежить за ним іззаду, Семові привиділося, наче він мигцем угледів маленьку темну постать, котра засковзнула за стовбур дерева. Сем уже було розтулив рота, щоби сказати про це, та знову закрив його. «Я ні в чому не певен, — сказав гобіт сам до себе, — і чого це я маю нагадувати їм про старого пройдисвіта, якщо вони вирішили забути про нього? От би й мені про нього забути!»
Так вони й ішли, доки ліси помітно поріділи, а земля почала стрімко спускатися донизу. Тоді гурт мандрівників звернув убік, праворуч, і незабаром дістався до невеликої річки у вузькій ущелині. То був той самий потік, що витікав далеко вгорі з круглого озера та перетворювався тут на стрімкий водобіг, який зривався вниз, перестрибуючи через груди каміння на дні глибокого ложа, понад яким нависали падуби і темні самшитові ліси. Поглянувши на захід, униз, можна було побачити низини та широкі луки у світляному мареві, а віддалік у променях західного сонця виблискували розлогі води Андуїну.
— Зараз, на жаль, я мушу виявити до вас непоштивість, — озвався Фарамир. — Сподіваюся, ви пробачите це людині, котра досі, замість виконати вказівки й убити чи зв'язати вас, поводилася з вами люб'язно. Та є наказ, згідно з яким жоден чужинець, хай навіть він був би і з Рогану, що воює на нашому боці, не повинен бачити стежки, якою ми тепер підемо. Я мушу зав'язати вам очі.
— Будь ласка, — сказав Фродо. — Навіть ельфи роблять так за потреби: ми зі зав'язаними очима перетинали кордони прекрасного Лотлорієну. Ґном Ґімлі важко сприйняв це. А гобіти мовчки погодилися.
— Не до такого прекрасного місця я поведу тебе, — відказав Фарамир. — Одначе радію, що ти пристаєш на це добровільно, а не з примусу.
Опісля він тихо гукнув, і Маблунґ та Дамрод одразу виступили з-за дерев і підійшли до нього.
— Зав'яжіть очі нашим гостям, — сказав Фарамир. — Надійно, але так, аби їм було зручно. Рук не зв'язуйте. Вони дадуть слово, що не робитимуть спроб підглянути. Я довіряю їм і міг би просто попросити їх заплющити очі, та око може кліпнути, коли спіткнеться нога. Ведіть їх так, аби вони ні за що не перечіплялися.
Двоє охоронців зав'язали гобітам очі зеленими крайками і насунули каптури їм на голови так, що було видно самі тільки губи; потому хутко взяли їх за руки й пішли вперед. Усе, що Фродо та Сем запам'ятали про ті останні півтори версти дороги, — лише невиразні натяки в пітьмі. За якийсь час вони збагнули, що рухаються стежкою, яка стрімко біжить донизу і яка невдовзі стала такою вузькою, що їм довелося йти ланцюжком, протискаючись між кам'яних стін обабіч; охоронці керували гобітами, міцно тримаючи їх за плечі. Коли-не-коли люди ненадовго навіть піднімали їх там, де дорога була дуже вибоїста, а потім знову ставили на землю. Праворуч од подорожніх постійно шуміла прудка вода, і шум її дедалі гучнішав. Незабаром мандрівники зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко крутнули гобітів кілька разів, і ті геть утратили чуття напрямку. Потому вони всі потихеньку піднялись угору — стало прохолодніше, й шум потоку віддалився. Тоді гобітів узяли на руки й понесли вниз, стрімко вниз багатьма східцями, і завернули з ними за ріг. До вух раптом знову долинув гомін бистрої плюскотливої води, тепер уже гучний. Вода, здавалось, оточувала їх зусібіч, а на руках і на щоках гобіти відчули дрібні бризки. Нарешті їх знову поставили на ноги. Якусь хвилину обоє так і стояли — трохи налякані, зі зав'язаними очима, не відаючи, де перебувають; і ніхто не промовив ані слова.