Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 69)

— Ні, Ворог тут ні до чого, — заперечив Фарамир. — Його витвори сповнюють серце огидою, а моє серце тоді переповнювали горе та жалощі.

— А хіба насправді таке можливо? — запитав Фродо. — Човен ніяк не перепливе через кам'янисті пагорби від Тол-Брандіра, а Боромир збирався йти додому вздовж Ентави та через роганські луки. Невже судно може злетіти понад піняву величезного водоспаду і не потонути в бурхливому озері, хай воно і обтяжене водою?

— Не знаю, — відказав Фарамир. — Звідки ж узявся той човен?

— З Лорієну, — мовив Фродо. — У трьох таких човнах ми спустились Андуїном до Водоспаду. Їх також виготовили ельфи.

— Ти пройшов через Прихований Край, — сказав Фарамир, — але, здається, ледве чи збагнув, у чому його сила. Якби людина зустрілася з Майстринею Магії, котра мешкає в Золотому Лісі, то мала б сподіватися дивних подій. Адже смертному мужеві небезпечно покидати цей світ під Сонцем, і мало хто з давніх-давен повертався з Лотлорієну таким, яким був раніше. Боромире, о Боромире! — скрикнув він. — Що вона повіла тобі, Володарка, котра не знає смерті? Що вона побачила? Що пробудила тоді у твоєму серці? Навіщо ти звернув до Лауреліндоренану, а не пішов своєю дорогою, якою вранці роганські коні вертають додому?

Тоді, вкотре звертаючись до Фродо, він знову заговорив тихо.

— Гадаю, ти міг би хоча б почасти відповісти на ці запитання, Фродо, сину Дроґо. Та, певно, це станеться не тепер і не тут. Але, щоби ти переконався, що бачене було не лише видінням, ось що я скажу тобі: Боромирів ріг урешті повернувся — насправді, а не в маренні. Ріг з'явився, та він був розрубаний навпіл сокирою чи мечем. Уламки його знайшли один по одному: перший прибився до берега між очеретів нижче від того місця, де в Ріку впадає Ентава і де чатують розвідники Ґондору; на другого, який крутився у водному вирі, натрапив наш розвідник на Ріці. Дивні шляхи долі, та вбивство, як мовиться, випливе на поверхню... Нині розколотий надвоє ріг старшого сина покоїться на колінах у Денетора, який сидить на своєму високому троні й чекає новин. А ти нічого не можеш мені розповісти про розрубаний ріг?

— Ні, мені про це нічого не відомо, — сказав Фродо. — Проте саме того дня — якщо ти звісно не помиляєшся, — коли ти чув, як він сурмить, ми з Боромиром попрощалися: я та мій слуга залишили Загін. І тепер, після твоєї розповіді, мені стало страшно. Бо якщо Боромирові тоді загрожувала небезпека й він загинув, то, либонь, усіх моїх побратимів теж убили. А то були мої родичі та друзі... Але чому ти не відкинеш сумніви і не відпустиш мене? Я стомився, мене переповнюють горе і страх. Утім я мушу здійснити своє призначення чи принаймні спробувати, доки мене теж уб'ють. І якщо з цілого братства тільки й залишилося двоє півмірків, то нам тим паче слід поквапитися... Повертайся, Фарамире, відважний Капітане Ґондору, захищай своє Місто, поки ще можеш, а мені дозволь піти туди, куди веде мене моя судьба.

— Не втішна для мене наша бесіда, — відказав Фарамир, — але тебе вона нажахала більше, ніж мала б. Хто, коли не сам лорієнський народ, зодягнув Боромира так, як для поховання? Не орки ж бо і не прислужники Безіменного. Хтось із твого Загону, гадаю, досі живий... Однак, хоч би що трапилося на Північному Узграниччі, в тобі, Фродо, я вже не сумніваюся. Якщо суворі часи навчили мене не хибити в судженнях про людські слова та обличчя, то півмірків я розгадаю точно! А втім, — раптом він усміхнувся, — в тобі є щось дивне, либонь ельфійський дух абощо. Та в тому, що ми з тобою тут наговорили, приховано більше важливих речей, аніж я вважав спочатку. Тому я повинен відвести тебе до Мінас-Тіріта, щоб і Денетор допитав тебе, бо якщо нині я своєю поведінкою завдам шкоди місту, то життя моє люди справедливо вважатимуть змарнованим. Відтак я не квапитимуся з рішенням щодо вас. Але звідси ми мусимо йти не зволікаючи.

Він зірвався на ноги й віддав якісь накази. І відразу люди, котрі зібралися довкола нього, розбилися на маленькі групи та розійшлися хто куди, швидко зникнувши в мороці між дерев і скель. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод.

— Гайда, Фродо та Семвайзе, ви підете зі мною та з моїми охоронцями, — сказав Фарамир. — Вам не можна зараз рухатися дорогою на південь, якщо туди лежить ваш шлях. Кілька днів тут буде небезпечно, бо після нинішнього нападу за нею наглядатимуть пильніше, ніж досі. Та й сьогодні, гадаю, ви далеко не зайдете, тому що надто стомились. І ми — теж. Ми йдемо до нашої таємної криївки за якихось п'ятнадцять верст звідси. Орки та шпигуни Ворога наразі його не виявили, а якби і знайшли, то нам стане снаги довго протистояти навіть їхній численній навалі. Там ми зможемо прилягти і трохи відпочити, тож ходімо з нами. Уранці я вирішу, як маю вчинити найкраще для себе та для вас.

Фродо не міг нічого вдіяти, лише скоритися цьому проханню чи наказу. Хай там як, на ту мить це рішення здалося йому розважливим, адже вилазка ґондорців зробила мандри Ітілієном небезпечними як ніколи.

Тож вони пішли не гаючись: Маблунґ і Дамрод трохи попереду, за ними — Фарамир і Фродо, а далі — Сем. Обігнувши ближній берег ставка, в якому раніше купалися гобіти, вони переправилися через потік, піднялися на довгий берег і ввійшли в зелену сутінь лісу, що тягнувся вниз і на захід. Ідучи так швидко, як тільки могли гобіти, вони розмовляли приглушеними голосами.

— Я перервав нашу бесіду, — озвався Фарамир, — не лише тому, що минав цінний час, як нагадав мені пан Семвайз, але й тому, що вона підвела нас до таких питань, які найліпше не обговорювати відкрито перед численними слухачами. Саме з цих міркувань я радше говорив про брата, а не про Вбивцю Ісільдура. Ти був не цілком відвертий зі мною, Фродо.

— Я не брехав і сказав стільки правди, скільки міг розкрити перед тобою, — відповів на це Фродо.

— Я не звинувачую тебе, — відказав Фарамир. — Ти був красномовний у скрутну мить і говорив мудро, як на мене. Та я дізнався чи здогадався з твоїх слів більше, ніж було промовлено. Ти не заприязнився з Боромиром, або ж ви попрощались уже не друзями. Тебе — і пана Семвайза, гадаю, теж — щось гнітить. Так-от: я палко любив його і радо помстився би за його смерть, однак я добре його знав. Вбивця Ісільдура... Ризикну припустити, що саме цей Вбивця Ісільдура став між тобою та моїм братом і був причиною незгод у вашому Загоні. Це, вочевидь, якась могутня реліквія, а такі речі не сприяють порозумінню між союзниками, якщо вірити тому, про що ми дізнаємося зі старовинних переказів. Я майже поцілив у яблучко, чи не так?

— Поцілив, — сказав Фродо, — та не в яблучко. У нашому Загоні не було незгоди — лише сумніви: яким шляхом слід іти, здолавши Емин-Муїл. Одначе старовинні перекази також навчають нас, що необачно висловлюватися про такі речі, як... реліквії, небезпечно за будь-яких обставин.

— Ох, виходить я не помилився: ти мав клопоти лише з Боромиром. Він хотів, аби та річ потрапила до Мінас-Тіріта. Шкода, що підступна доля запечатала тобі вуста — тобі, тому, хто останнім його бачив, — і приховує те, що я прагну знати: що було у брата на серці й у думках в останні години його життя. Схибив він чи ні — в одному я не маю сумнівів: Боромир помер славного смертю, захищаючи добро. Бо обличчя його по смерті було навіть прекрасніше, ніж за життя... Проте, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе, розпитуючи про Вбивцю Ісільдура. Вибач мені! То було необачно з мого боку — в такому місці й у такий час. Але я не мав ані хвилини на роздуми. Ми витримали важкий бій, і в моїй голові роїлося надто багато думок. Однак, бесідуючи з тобою, я щоразу ближче підступав до мети, тож зумисне стріляв навмання. Ти маєш знати, що Правителі Міста зберегли чимало давньої премудрості, якою не діляться будь із ким. Мій рід — не з Елендилового дому, хоч у нас і тече кров нуменорців. Наша династія походить од Мардила — законного намісника, котрий правив містом замість короля, коли той подався на війну. То був Король Еарнур — останній із династії Анаріона, до того ж — бездітний. Він уже ніколи не повернувся. І відтоді намісники керують містом, а почалося це багато людських поколінь тому... Ось що я пригадую про Боромира — ще хлопчика, з котрим ми разом вивчали історію наших праотців і нашого міста. Його завжди засмучувало те, що батько наш — не король. «Скільки сотень літ має минути, щоби намісник став королем, якщо король не повертається?»  — запитав він якось. «Деінде, там, де королівська династія не така давня, мабуть, небагато, — відповів мій батько. — У Ґондорі ж для цього замало і тисячі років». Чи не говорить це тобі щось про мого брата?

— Говорить, — сказав Фродо. — Та він завжди ставився до Араґорна з повагою.

— Певна річ, — погодився Фарамир. — Якщо Боромир визнав справедливість Араґорнових претензій, то палко шанував його. Проте вирішальний момент іще не настав. Вони не досягли Мінас-Тіріта й не зрівнялись у боротьбі за нього... Та я відхилився від теми. У Денеторовому домі глибоке знання стародавньої премудрості, за тривалим звичаєм, передається з покоління в покоління, наші скарбниці зберігають чимало коштовних речей: книги й таблиці, накреслені на пошерхлих пергаментах, а також на камінні, на золотих і на срібних сторінках, різними шрифтами. Одні з них уже нікому не до снаги прочитати, а інші мало хто зважується розгортати. Я можу прочитати якусь дещицю тих тайнописів, бо навчений цього. Саме ці хроніки привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був дитиною, а опісля він іще двічі або тричі бував у Місті.