реклама
Бургер менюБургер меню

Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 42)

18
Йдемо, йдемо ми на війнурозбити кам'яну стіну!

Пісня ця значно довша. У ній мало слів, зате багато звуків, які нагадують музику ріжків і барабанів. Було чудово. Та доки я дістався сюди, то думав, що це — лише похідна мелодія і крапка, звичайна собі пісня... Тепер я все розумію набагато краще.

— З настанням ночі ми спустилися з останнього хребта до Нан-Куруніру, — провадив далі Мері. — Тоді в мене вперше виникло враження, ніби сам Ліс крокує за нами. Я подумав, що бачу ентівський сон, але Піпін теж помітив щось таке. Ми обоє злякалися, бо все з'ясувалося тільки згодом... То були гуорни — так принаймні енти називають їх «короткою мовою». Деревобородий мало розповів про них, але, якщо я правильно зрозумів, це — теж енти, котрі майже перетворилися на дерева, щонайменше на вигляд. Вони мовчки стоять у різних закутках лісу чи на узліссях і безперервно стежать за деревами: глибоко в найтемніших улоговинах їх, думаю, є не одна сотня... Гуорни надзвичайно сильні й, здається, вміють загортатись у пітьму: побачити, як вони рухаються, дуже важко. Проте вони таки рухаються. І то вельми швидко, якщо розлючені. Стоїш собі, видивляєшся погоду, можливо, прислухаєшся до шелестіння вітру, а потому раптом опиняєшся серед лісу, оточений великими деревами, які обмацують усе довкола. Гуорни досі не позбулися своїх голосів і можуть розмовляти з ентами, — тому, власне, їх і називають гуорнами, каже Деревобородий, — але вони стали дивні та дикі. Небезпечні. Я би вмер од жаху, якби довелося зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів, котрі за ними наглядають... Отож, на початку ночі ми тихцем спустилися довгою ущелиною до верхнього краю Долини Чарівника: спершу енти, а за ними всі їхні шурхітливі гуорни. Ми, звісно, їх не бачили, проте повітря аж рипіло. Ніч була темнезна і хмарна. Зійшовши з пагорбів, енти й гуорни почали рухатися дуже швидко, а шуміли — неначе буремний вітер. Місяць не показувався, і незабаром, десь після півночі, вздовж північного боку Ісенґарда постав високий ліс. Не видно було ні сліду ворогів, ніхто не кинув нам виклику. Лише у високому вікні на вежі мерехтіло світло... Деревобородий і ще кілька ентів пробрались усередину так, аби їх не помітили з могутніх брам. Піпін і я були з ними. Ми сиділи на плечах у Деревобородого й відчували, як він тремтить од напруження. Та навіть збентежені енти можуть бути дуже обережні й терплячі. Вони стоять спокійно, мов статуї, дихають і прислухаються... Потім умлівіч усе зрушило з місця. Гримнули сурми — і стіни Ісенґарда здригнулися від того звуку. Ми подумали, що нас викрито і що от-от розпочнеться бій. Але де там! Усі Саруманові війська вирушили в похід. Я мало знаю про цю війну та про Верхівців Рогану, проте Саруман, здається, збирався покінчити з королем і з його людьми одним вирішальним ударом. Ісенґард спорожнів. Я дивився, як ідуть вороги: нескінченні лави піших орків, загони орків, котрі їхали верхи на здоровенних вовках. І ще — батальйони людей. Багато хто ніс у руках смолоскипи, тож я зміг роздивитися їхні обличчя. Переважно то були звичайні люди, доволі високі й темноволосі, похмурі, та не зловісні на вигляд. Одначе були й інші створіння, справді жахливі: заввишки з людину, проте з ґоблінськими мордами землистого кольору, хижі та розкосі. Знаєте, вони чомусь нагадали мені того південця з Брі, тільки він був не такий відверто схожий на орка, як більшість цих солдатів.

— Я теж згадав про нього, — сказав Араґорн. — У Гельмовому Ярі ми мали справу з багатьма такими напіворками. Тепер цілком очевидно, що той південець був Сарумановим шпигуном, але чи він був спільником Чорних Вершників, а чи працював лише на Сарумана — я не знаю. З цими нечестивцями завжди важко вгадати, коли вони у спілці, а коли обдурюють одне одного.

— Ну, якщо зібрати їх усіх докупи, то з Ісенґарда вийшло, напевно, тисяч із десять воїнів, — правив своєї Мері. — Цілу годину вони все йшли та йшли через браму. Дехто подався путівцем униз, до Бродів, а дехто звернув і рушив на схід. Приблизно за півтори версти звідсіля — там, де ріка біжить у дуже глибокому руслі, — було споруджено міст. Якщо підведетеся, то побачите його. Усі ті полчища співали хрипкими голосами, сміялись і зчиняли жахливий гармидер. Я подумав, що Рогану буде дуже кепсько. Та Деревобородий навіть не поворухнувся. Він сказав: «Сьогодні мене обходить лишень Ісенґард, скеля й камінь»... Хоча темрява і заважала мені детально роздивитися, що відбувається, та я відчув, як гуорни почали рухатися на південь, щойно брами твердині знову зачинилися. Саме гуорни, гадаю, взялися згодом за орків. Уранці гуорни були вже далеко в долині, чи то пак там стояла непроглядна тінь... Коли Саруман випровадив цілу свою армію, настав наш час. Деревобородий зсадив нас на землю, пішов до брам і почав гамселити у двері, викликаючи Сарумана. Відповіді не було, тільки зі стін у нього полетіли стріли та каміння. Проте стріли безсилі супроти ентів. Звісно, вони завдають їм болю, та водночас іще більше гнівлять — наче кусючі мухи. Ент може бути пообштрикуваний орківськими стрілами, як та подушечка для голок, однак вони ледве чи докучатимуть йому. По-перше, ентів годі отруїти, а по-друге, шкіра їхня напрочуд міцна, значно товстіша за кору. Енти не люблять сокир. Але, щоби здолати одного ента, потрібно чимало воїнів зі сокирами, — одинак, котрий рубоне ента один раз, ледве чи дочекається нагоди завдати другого удару. Замашні кулаки ентів трощать залізо, ніби тоненьку фольгу... Після того, як у Деревобородого поцілило кілька стріл, він почав розігріватись і став «квапливим» у гарному значенні цього слова, як би він сам висловився. Деревобородий могутнім голосом погукав: Труру-ру! — і до нього сягнистими кроками підійшла ще дюжина ентів. Сердиті енти — жахливі. Пальці їхніх рук і ніг просто вростали у скелю і роздирали її, немовби скоринку хліба. Ми ніби були свідками столітньої праці могутнього коріння, що тривала лише кілька секунд... Енти тиснули, тягнули, дерли, струшували та гамселили; аж ось — хрясь-брязь і бах-барабах — за п'ять хвилин вони рознесли браму на пил і на друзки; дехто з них уже почав упиватись у стіни — знаєте, як ото кролики, які риють нори в піску. Не уявляю, про що тоді думав Саруман, але, чим зарадити тому, що відбувалося, він точно не відав. Мабуть, віднедавна його чари почали втрачати силу, та все одно йому забракло стійкості, простої сміливості, там — у тісній вежі, без натовпу рабів, машинерії та купи всього, якщо ви розумієте, про що я. Наш старий Ґандальф геть інакший. Цікаво: може, Саруман прославився тільки тому, що йому не забракло розуму оселитися в Ісенґарді?

— Ні, — озвався Араґорн. — Колись його могутність дорівнювала його славі. Цей чарівник мав глибокі знання, проникливу думку та навдивовижу вправні руки: він панував над умами інших. Саруман умів переконати мудрих і залякати нижчих од себе. Останнього вміння він не позбувся й досі. Мало хто в Середземні, скажу я вам, зможе почуватися безпечно, коли надумає поговорити з ним віч-на-віч навіть зараз, коли Саруман зазнав поразки. Ґандальф, Ельронд і, ймовірно, Ґаладріель — тепер, коли викрито його підступність, — і, може, ще дехто.

— Енти почуваються безпечно, — зауважив Піпін.

— Одного разу він, може, й ошукав їх, але вдруге йому так не поталанить. Адже, попри все, Саруман зовсім не розумів ентів, тож припустився жахливої помилки, не зваживши на них у своїх планах. Він не знав, що з ними робити, а часу на вигадки теж не було, бо енти відразу взялися до діла. Щойно розпочалася наша атака, тих кілька щурів, котрі залишилися в Ісенґарді, кинулись урозтіч крізь усі діри, що їх зробили енти. Допитавши людей, енти відпустили їх: дві чи три дюжини лише в цьому кінці. Та не думаю, щоби комусь із орків будь-якого розміру вдалось утекти. Не від гуорнів — це точно: на той час у лісі довкола Ісенґарда їх було вже пребагато, як і в долині, куди вони пішли раніше... Потому енти перетворили значну частину південних стін на завали, рештки Саруманових прислужників чкурнули хто куди, покинувши його, а сам він у паніці втік. Мабуть, коли ми прибули, він зачаївся біля брам: вийшов подивитися на марш своєї чудової армії. Щойно енти прорвалися досередини, чарівник хутко забрався геть, і вони спершу не помітили його. Ніч стала прозорішою, яскраво сяяли зорі, а їхнього світла ентам цілком досить, аби добре бачити, й от Спритнодрев зненацька закричав: «Убивця дерев! Убивця дерев!» Спритнодрев — створіння лагідне, тому особливо сильно ненавидить Сарумана: його народ вельми постраждав од орківських сокир. Спритнодрев зіскочив із внутрішньої брами на стежку — а коли він збурений, то здатен рухатися швидше, ніж вітер. У мороці то з'являлася, то зникала між колон примарна постать і, діставшись поспіхом до сходів, уже майже зійшла на вежу. Майже. Спритнодрев так завзято переслідував Сарумана, що лише крок чи два відділяли його від того, щоб упіймати і задушити його, й саме тоді стариган прослизнув у двері... Опинившись у безпеці Ортанка, Саруман часу не гаяв і відразу запустив свою дорогоцінну машинерію. Доти чимало ентів уже потрапило всередину Ісенґарда: хтось побіг слідом за Спритнодревом, інші вдерлися з півночі та зі сходу — вони ходили всюди-всюди, руйнували та нищили. Зненацька в повітря шугнули стовпи вогню та смердючі випари: вентиляційні шахти і штольні по усій долині немовби скрутив напад нудоти і блювання. Кілька ентів обпеклося, їх охопило полум'я. Один із них — здається, його звали Шкірокор: дуже високий і вродливий ент — потрапив у струмінь якогось рідкого вогню і спопелів, наче галузка. Жахливе видовище!.. Після цього енти оскаженіли. Я гадав, що вони й раніше були неабияк розлючені, та помилявся. Тепер вони ревли, гупали і сурмили, доки каміння почало тріщати, обсипаючись від самого лише їхнього галасу. Я і Мері припали до землі й заткали вуха плащами. Енти невпинно кружляли довкола Ортанка, тупали і вирували, мов нестримний буревій, ламаючи колони, скидаючи лавини кругляків у штольні, підкидаючи вгору здоровенні уламки скелі, ніби то було листя. Вежа стояла в самому серці бурхливої веремії. Я бачив, як залізні стовпці та будівельні блоки підлітають у повітря на десятки сажнів і з усієї сили вдаряються у вікна Ортанка. Проте Деревобородий не втратив глузду. На щастя, його нічим не обпекло. Він не хотів, аби його народ постраждав од власної люті, й не хотів, аби Саруман утік крізь якусь шпарину під час цієї колотнечі. Чимало ентів кидалося на скелю Ортанка, проте марно. Вона надто гладенька і тверда. Мабуть, її підтримує чаклунство, давніше й сильніше, ніж Саруманове. Хай там як, а вони не могли вхопитися за неї чи зробити бодай тріщину, натомість калічили та виснажували себе... Тож Деревобородий увійшов у кільце і закричав. Його невимовно гучний голос розлігся над довколишнім гармидером. Раптом запала мертва тиша. У цій тиші з високого вікна на вежі несподівано пролунав різкий сміх. Це дуже дивно вплинуло на ентів. Спершу вони метушилися, мов навіжені, а потому стали холодні та похмурі, мов крига, а ще — спокійні. Пішли з рівнини й зібралися довкола Деревобородого, стоячи майже нерухомо. Він трохи поговорив із ними їхньою мовою, — гадаю, розповідав їм свій план, що виник у його старій голові заздалегідь. Енти просто мовчки розчинились у сірому світлі. Тоді саме займався день... Здається, вони виставили варту на вежі, проте вартові були так добре заховані й поводилися так тихо, що я їх не помітив. Решта подалася кудись на північ. Цілий наступний день вони були чимось заклопотані, їх не було видно. Переважно ми сиділи самі. День був виснажливий: ми трохи поблукали околицями, з усіх сил намагаючись бути непомітними для вікон Ортанка, які витріщалися на нас вельми загрозливо. Багато часу витратили на пошуки їжі. А ще сиділи й розмірковували вголос, що ж діється там, на півдні, в Рогані, й що спіткало решту побратимів із нашого Загону. Інколи ми чули, як десь далеко з гуркотом падає каміння, а між пагорбів відлунює грім... Пополудні ми обійшли кільце по периметру і вирішили глянути, що відбувається за ним. На початку долини виріс розлогий тінистий ліс гуорнів, ще один такий самий оточував північну стіну. Увійти в нього ми не наважилися. Зате чули дражливий пронизливий звук, який звістував: там, усередині, щось коїться. Енти і гуорни копали велетенські ями та канави, робили чималі ставки й гаті, збираючи воєдино води Ісену й усіх інших потоків і джерел, які могли знайти. З тим ми їх і залишили... Надвечір Деревобородий повернувся до брами. Він мугикав і наспівував щось собі під носа, здавався вдоволеним. Спинився, розпростав могутні руки та ноги і глибоко вдихнув. Я запитав, чи він утомився... «Утомився? — перепитав ент. — Утомився? Авжеж, ні, не втомився, лише задерев'янів. Мені потрібен добрячий ковток води з Ентави. Важка була праця: сьогодні ми натрощили більше каміння та вигризли більше землі, ніж за безліч довгих років. Але все вже майже завершено. Коли западе ніч, не затримуйтеся біля цієї брами чи у старому тунелі! Крізь них може хлинути вода, — попервах вона буде брудна, проте лише доти, доки змиє всі Саруманові нечистоти. Потім Ісен знову бринітиме від чистоти». Ент узявся спроквола розкидати стіни, ніби це заняття його розважало... Щойно ми задумалися, де би то знайти безпечне місце, щоби трохи подрімати, як сталося найдивовижніше. Ми почули, що дорогою поспіхом над'їжджає вершник. Мері та я лежали тихесенько, а Деревобородий заховався в мороці попід аркою. Зненацька до нас наблизився величезний кінь — мовби в повітрі свінула срібна блискавиця. Було вже темно, та я виразно бачив обличчя вершника: воно світилось, а все його вбрання було цілком біле. Я аж сів, роззявивши рота від подиву. Спробував гукнути його, та не зміг... Але й не було потреби. Він спинився зовсім поряд і зиркнув униз, на нас. «Ґандальф!» — нарешті витиснув я зі себе, хоча спромігся тільки на шепіт. Думаєте, він сказав: «Привіт, Піпіне! Яка приємна несподіванка!»? Ні, де там! Він сказав: «Уставай, лайдацюго Туку! Де, диво його забирай, серед цілої цієї колотнечі можна знайти Деревобородого? Він мені потрібен. Хутко!..» Деревобородий почув його голос і відразу вийшов із тіні, й то була дивна зустріч. Власне, здивований був я, бо ніхто з тих двох, здавалося, не здивувався взагалі. Ґандальф, очевидно, знав, що застане Деревобородого тут, а Деревобородий, либонь, на те й вештався біля брами, щоби зустріти нашого чарівника. Але ж ми розповідали старому ентові про Морію! І раптом я пригадав дивний погляд, який він кинув на нас тоді. Припускаю, він до того вже бачив Ґандальфа чи мав якісь вісті про нього, проте квапився й нічого нам не сказав. «Не квапся!» — ось його гасло; проте ніхто, навіть ельфи, не в змозі детально розповісти про пересування Ґандальфа, якщо він не поруч із ними. «Хрум, Ґандальфе! — озвався Деревобородий. — Радий, що ти прийшов. З деревом, із водою і з цими нечулими почварами я можу впоратися, та є ще Чарівник, і йому теж потрібно дати раду». «Деревобородий, — відказав Ґандальф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти багато зробив, але цього наразі замало. Я маю здолати десять тисяч орків». І тоді ці двоє пішли, щоби пошепотітися собі в якомусь закапелку. Для Деревобородого все, мабуть, відбувалося надзвичайно швидко, бо Ґандальф страшенно квапився і почав торохтіти про справи, щойно ступив кілька кроків од нас, і ми ще могли їх чути. Вони радилися лише кілька хвилин, щонайбільше — чверть години. Потому Ґандальф повернувся до нас, і йому наче трохи відлягло від серця: він був майже веселий. І таки зізнався, що радий нас бачити. «Але, Ґандальфе! — скрикнув я. — Де ти був? І чи бачив ти інших?» «Хоч би де я був дотепер, я вже повернувся, — відповів він у тій своїй ґандальфівській манері. — Так, декого я вже бачив. Одначе новини почекають. Ця ніч — небезпечна, я мушу їхати дуже швидко. Проте світанок буде яснішим; і якщо я не помиляюся, то ми ще зустрінемося. Бережіть себе і тримайтеся якнайдалі від Ортанка! Прощавайте!..» Після Ґандальфового від'їзду Деревобородий поринув у задуму. Він, очевидно, дізнався надто багато вістей за надто короткий час і тепер перетравлював їх. Ент поглянув на нас і сказав: «Гм, ну, виявилося, що ви не такий уже і квапливий народ, як я спершу про вас подумав. Ви говорите значно менше, ніж могли би, й не більше, ніж потрібно. От вам і злива новин, атож! Ну й ну, тепер Деревобородий мусить знову братися до роботи...» Перш ніж він пішов, нам пощастило витягнути з нього бодай крапельку тих новин, і вони нас не підбадьорили — навпаки. Якусь мить ми більше потерпали за вас трьох, аніж за Фродо та Сема чи за бідолашного Боромира. Ми докумекали, що десь далеко триває або невдовзі розпочнеться страхітлива битва і що ви — там, і що можете ніколи звідти не виплутатися... «Гуорни допоможуть», — сказав Деревобородий. А потім подався хтозна-куди, і ми не бачили його до сьогоднішнього ранку...