Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 43)

— Була глибока ніч. Ми лежали на вершечку купи наваленого каміння, нічого не було видно. Усе довкола заховали під собою імла та морок, які нагадували велетенську ковдру. Повітря здавалося важким і гарячим, у ньому постійно відлунювали шерехи, скрипи та шепоти різних голосів, які проминали нас. Напевно, то нові сотні гуорнів ішли, щоби допомогти вам під час битви. Згодом десь на півдні гримнув грім, і над Роганом засяяли блискавиці. Ми бачили, як раз у раз виринає з пітьми чорно-білий гірський пік за багато верст звідси, а потому знову зникає. Позаду нас на пагорбах шуміло щось схоже на грім, однак інакше. Часом відлуння котилися цілою долиною... Десь близько опівночі енти зруйнували гаті й пустили всі зібрані води через пробоїну в північній стіні просто на Ісенґард. Гуорнівська темрява відступила, грім стих. Понад західними горами висів Місяць... Ісенґард заполонили чорні скрадливі струмки та водойми. Вони мерехтіли в останніх променях Місяця, розливаючись рівниною. Подеколи вода знаходила собі шлях униз крізь шахту чи крізь яму. Шумувала пухнаста біла піна. Клубами пахкав дим. Де-не-де гримали вибухи та займався вогонь. Один велетенський закрут пари, звиваючись довкола Ортанка, все піднімався й піднімався, доки став схожий на гінкий шпиль, вогненний унизу та освітлений місяцем угорі. Вода дедалі прибувала, аж Ісенґард урешті перетворився на здоровецьку плитку каструлю, в якій клекотало й парувало вариво.

— Минулої ночі ми з півдня бачили хмару диму та пари, коли наблизилися до входу в Нан-Курунір, — сказав Араґорн. — Ми боялися, чи то, бува, не Саруман готує для нас якусь нову магію.

— Не він! — відказав Піпін. — Саруман, мабуть, аж захлинувся й уже не сміятиметься. До ранку — до вчорашнього ранку — вода зайняла всі отвори, й піднявся густий туман. Ми заховалися там, у вартівні, й дуже перелякалися. Озеро почало виходити з берегів і підтоплювати старий тунель, вода швидко піднялася до сходинок. Ми подумали, що спіймались у пастку, як орки в норі, та натрапили на гвинтові сходи на далекому кінці складу, і сходи ті привели нас на верхівку арки. Протискуватися назовні було важкувато, бо коридор був розтрощений і перекритий каменем, який упав поблизу виходу. Ми сиділи високо понад бурхливим паводком і спостерігали за потопленням Ісенґарда. Енти не припиняли наганяти сюди воду, допоки вичахли всі вогні, а всі печери було залито. Тумани поволі зібралися докупи й піднялись угору, ніби велетенська парасоля хмари — на висоту, либонь, із півтори версти. Увечері понад східними пагорбами з'явилася дивовижна веселка, потому захід сонця заступила густа мжичка на схилах пагорбів. Стало дуже тихо. Десь далеко тужливо завило кілька вовків. Уночі енти зупинили приплив води і спрямували Ісен назад у його русло. Так усе і скінчилося.

— Відтоді вода спадає. Гадаю, десь унизу під шахтами є печерні виходи для неї. Якщо Саруман визирає з котрогось із цих вікон, то бачить лише незграбний, жахливий безлад. Ми почувались украй самотньо. Ніде на цілому цьому румовищі не було бодай одного ента для розмови, не було жодних новин. Ми заночували вгорі понад аркою: там було холодно, волого, і ми не спали. Нас не покидало передчуття, що будь-якої миті може щось трапитись. Адже Саруман досі у своїй вежі. Уночі розлігся такий шум, ніби з долини до нас летів вітер. Думаю, саме тоді повернулись енти й гуорни, проте, де вони перебували до того, я не знаю. Ранок був імлистий і вологий, ми спустились униз і роззирнулися, та нікого не побачили. Оце майже все, що я мав розповісти. Зараз тут після всіх катавасій панує спокій. А ще — стало чомусь безпечніше, відколи повернувся Ґандальф. Мені вдалося поспати!

На мить запанувала тиша. Ґімлі ще раз набив люльку.

— Мене цікавить лишень одне, — сказав він, запаливши трут, — Змієязикий. Ти розповів Теоденові, що він зараз зі Саруманом. І як він потрапив до вежі?

— Ой, так, я геть забув про нього, — відповів Піпін. — До сьогоднішнього ранку Змієязикого тут не було. Щойно ми розклали багаття і приготували сякий-такий сніданок, як знову з'явився Деревобородий. Ми почули, як він щось мугикає і гукає нас іззовні... «Я прийшов сюди, тільки щоби глянути, як вам тут ведеться, любі приятелі, — сказав ент, — і щоби повідомити новини. Гуорни повернулись. Усе добре; гай-гай, усе дуже добре! — засміявся він і ляснув себе по боках. — В Ісенґарді вже немає жодного орка, немає жодної сокири! А до кінця дня сюди з півдня надійдуть гості, й декотрих ви будете дуже раді бачити...» Щойно він це договорив, ми почули цокіт копит на дорозі. Кинулися до брами, і я став, пильно вдивляючись удалину, бо майже сподівався побачити Бурлаку та Ґандальфа на чолі армії. Натомість із імли виїхав чоловік на старій змореній шкапі, та й сам він здавався якимось дивним покручем. Нікого іншого не було видно. Коли чоловік нарешті виїхав із імли й несподівано побачив перед собою всі довколишні уламки та румовища, то роззявив рота від подиву, а обличчя його мало не позеленіло. Прибулець був такий збентежений, що спершу навіть не помітив нас. А коли помітив, то скрикнув і спробував завернути коня, щоб утекти. Проте Деревобородий зробив три кроки, випростав довгу руку і вихопив його зі сідла. Шкапа сахнулася від жаху, а покруч гепнувся на землю. Він сказав, що його звуть Ґріма, що він друг і радник короля і що Теоден прислав його до Сарумана з важливим повідомленням... «Ніхто, крім мене, не наважився бодай спробувати проїхати відкритою місцевістю, де аж кишить від гидких орків, — сказав той чоловік, — отож, послали мене. Я відбув небезпечну подорож, я голодний і втомлений. Мені довелося звернути зі шляху далеко на північ, аби втекти від вовків...» Перехопивши кілька косих поглядів, які він кинув на Деревобородого, я сказав сам до себе: «Брехун». Деревобородий хвилина по хвилині дивився на Ґріму своїм довгим повільним поглядом, доки той нещасний почав звиватися на землі. Потому нарешті ент сказав: «Ха, гм, я чекав на тебе, пане Змієязикий». Чоловік витріщився на нього від несподіванки. «Ґандальф дістався сюди перший. Тож я знаю про тебе стільки, скільки мені потрібно, і знаю, що з тобою робити. Ґандальф наказав зганяти всіх щурів в одну пастку; так я і вчиню. Тепер я господар Ісенґарда, а Саруман замкнений у своїй вежі, тому ти можеш іти до нього й переказувати йому всі повідомлення, які тобі заманеться...» «Пусти мене, пусти мене! — кричав Змієязикий. — Я сам знаю шлях туди...» «Ти знав шлях — у цьому я не сумніваюся, — відповів Деревобородий. — Але віднедавна тут усе трішки змінилось. Іди і поглянь!..» Ент відпустив Змієязикого, і той пошкутильгав крізь арку, а ми — за ним назирці, допоки він дістався до кільця і побачив потоки, які відділяли його від Ортанка. Тоді він повернувся до нас... «Відпустіть мене! — скавулів Ґріма. — Відпустіть мене! Від моїх повідомлень тепер не буде жодної користі...» «Таки не буде, — відказав Деревобородий. — Але ти маєш тільки ось який вибір: залишитися зі мною, доки приїде Ґандальф і твій господар, або перепливти через воду. Що ти обираєш?..» Від згадки про господаря Ґріму пересмикнуло, він ступив у воду, проте відразу ж відсмикнув ногу. «Я не вмію плавати», — сказав... «Тут не глибоко, — відказав Деревобородий. — Тільки от брудно, та це не зашкодить тобі, пане Змієязикий. Ану, пливи!..» Після цього нещасний шубовснув у воду. Вона доходила йому майже до шиї, коли я ще міг його бачити. Востаннє ж я бачив, як Ґріма чіплявся за якесь старе барило чи за шматок деревини. А Деревобородий брів за ним, не даючи спинитися... «Ну от, Ґріма всередині, — сказав ент, коли повернувся. — Я бачив, як він повзе східцями вгору, наче намоклий щур. У вежі досі є ще один: я помітив руку, що простяглась і втягнула туди Ґріму. Тож тепер вони разом, і, сподіваюся, Ґріму зустріли так, як він того заслуговує. А тепер я мушу піти й відмитися від слизу. Якщо я комусь знадоблюся, то буду аж ген на північному боці Ісенґарда. Тут немає вдосталь чистої води, щоб ент міг напитися чи скупатись у ній. Тож я попрошу вас, малята, стежити за брамою та чекати гостей. Приїде Володар Роганських Полів — зважте на це! Ви мусите привітати короля якомога краще: його люди вистояли у страшній битві з орками. Мабуть, ви зможете краще підібрати людські слова для такої нагоди — краще, ніж енти. У мої часи на зелених полях була безліч володарів, але я так і не ви вчив їхніх мов чи їхніх імен. Гостям потрібна буде людська їжа, а ви на цьому знаєтеся, гадаю. Тож спробуйте знайти те, що пасувало би їсти королю...» Оце й кінець нашої історії. Та я хотів би знати, хто такий цей Змієязикий. Він і справді радник короля?

— Був радником, — відповів Араґорн, — а ще — Сарумановим прислужником і шпигуном у Рогані. Доля віддячила йому заслужено. Побачити знищення всього того, що він уважав таким міцним і величним, — то було жорстоке покарання для нього. Але, боюся, навіть це ще не кінець...

— Так, не думаю, що Деревобородий спровадив його до Ортанка, бо такий добрий, — озвався Мері. — Ент, по-моєму, зловтішався і сміявся сам до себе, коли йшов купатись і пити. Потім у нас був клопіткий день: ми обшукували весь мотлох, всюди нишпорили. Знайшли два чи три склади в різних кутках тут поблизу, вище від рівня води. Проте Деревобородий прислав до нас кількох ентів, і вони забрали зі собою більшість запасів... «Нам потрібна людська їжа на двадцять п'ять осіб», — сказали енти, тож, як бачите, хтось уважно порахував чисельність вашого загону, перш ніж ви прибули сюди. Ви троє, вочевидь, мали бути серед поважних гостей. Але вас би там не нагодували ліпше, ніж тут. Даю вам слово, що найсмачніші харчі ми залишили в себе. І не віддали їм напоїв... «Як щодо питва?» — запитав я в ентів... «Там є вода Ісену, — відповіли вони, — і її вистачить для ентів та для людей...» Однак, сподіваюсь, енти знайшли час, аби приготувати котрийсь зі своїх трунків із гірських джерел, — відтак, коли повернеться Ґандальф, ми побачимо, що в нього кучерява борода. Потім енти пішли, а ми втомились і зголодніли. Проте не нарікали — і наша праця винагородилася сторицею. Шукаючи людську їжу, Піпін виявив найцінніше серед усього цього мотлоху — ті Сурмачеві барильця. «Люлькове зілля завжди найліпше смакує після їжі», — сказав Піпін. Ось такі у нас справи наразі.