Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 44)
— Тепер усе цілком зрозуміло, — мовив Ґімлі.
— Усе, крім одного, — зазначив Араґорн, — що робить лист із Південної Чверті в Ісенґарді? Що більше я про це думаю, то дивнішим мені це здається. Я ніколи не бував в Ісенґарді, проте мандрував у цих краях і добре знаю пустельні землі, які пролягли між Роганом і Широм. Ні речі, ні істоти не потрапляли сюди тією дорогою вже багато-багато років, принаймні не відкрито. Гадаю, Саруман таємно підтримував стосунки з кимось у Ширі. Різних змієязиких можна виявити не лише в оселі Короля Теодена. На барильці була дата?
— Так, — відказав Піпін. — Там було написано: «Урожай 1417», себто минулого року; ой ні, вже позаминулого, звісно, — гарний був рік.
— Ну, гаразд, хай яке би лихо там коїлося, сподіваюся, дотепер усе вже завершилося; бо принаймні наразі ми не можемо дістатися туди, — сказав Араґорн. — І все-таки, думаю, треба буде сказати про це Ґандальфові, хоч яким незначним здається цей випадок супроти інших величних подій.
— Цікаво, що зараз робить Ґандальф? — озвався Мері. — День не стоїть на місці. Ходімо й розгляньмося довкола! Зараз ти, Бурлако, можеш увійти в Ісенґард, якщо хочеш. Але видовище там аж ніяк не приємне.
Розділ 10
Саруманів голос
— Там Ґандальф і Теоден зі своїми людьми! — сказав Леґолас. — Ходімо їм назустріч!
— Ідіть обережно! — застеріг Мері. — Тут повно хистких плит, які можуть ковзнути вгору, а ви тим часом зірветесь у яму, якщо будете необачні.
Вони повільно крокували рештками дороги від брам до Ортанка, бо плити під їхніми ногами були потріскані та обліплені слизом. Вершники, помітивши, що надходять друзі, спинились у тіні скелі й зачекали на них. Ґандальф виїхав назустріч.
— Ну, ми з Деревобородим прецікаво побесідували і склали кілька планів, — сказав чарівник, — усі ми трохи перепочили, що було нам украй потрібно. Тепер знову час рушати в путь. Сподіваюся, ви, друзі, також усі відпочили і набралися сил?
— Таки-так, — відповів Мері. — Та наша бесіда розпочалась і завершилася димом. Одначе зараз ми не такі лихі на Сарумана, як раніше.
— Невже? — здивувався Ґандальф. — А я лихий. Перед від'їздом мушу виконати останнє своє завдання тут: відвідати Сарумана на прощання. Це — небезпечно, й користі з того не буде жодної, та все-таки я повинен це зробити. Хто хоче, той може піти зі мною. Але стережіться! І не жартуйте. Зараз не час для жартів.
— Я піду, — сказав Ґімлі. — Хочу побачити його й дізнатися, чи справді він такий схожий на тебе.
— І як же ти це дізнаєшся, пане ґноме? — запитав Ґандальф. — У твоїх очах Саруман може виглядати точнісінько таким самим, як я, якщо це йому знадобиться для здійснення його задумів щодо тебе. Чи не забракне тобі мудрості визначити всі його вдавані подоби? Ну, це ми ще побачимо. Імовірно, він посоромиться з'явитися перед стількома різними очима нараз. Однак я наказав усім ентам відійти туди, де їх не буде видно, тож, можливо, нам поталанить і ми переконаємо Сарумана вийти з вежі.
— А в чому небезпека? — запитав Піпін. — Він стрілятиме в нас чи вивергатиме вогонь із вікон, а може, він схоче заклясти нас на відстані?
— Останнє дуже навіть можливо, якщо ти наблизишся до його дверей із легким серцем, — сказав Ґандальф. — Хтозна, що він може чи принаймні намагатиметься утнути. До загнаного в кут дикого звіра підступати дуже небезпечно. А Саруман володіє такими силами, про які ти й не здогадуєшся. Стережіться його голосу!
З цими словами вони й під'їхали до підніжжя Ортанка. Воно було чорне та лискуче, ніби скелю вкривала волога. Кути багатогранних каменів були такі гострі, наче їх щойно висікли. Кілька опіків та дрібні, схожі на сніжинки тріщини при основі — ось і всі ознаки ентівського гніву, які залишилися на тілі Ортанка.
Зі східного боку в куті між двох опор високо понад землею були могутні двері, а понад ними — розбите вікно, що виходило на заґратований залізом балкон. До порогу біля дверей вели двадцять сім широких сходинок, що їх невідомий умілець вирубав із того самого чорного каменю. Це був єдиний вхід до вежі; зате у високій стіні було вирізано багато високих вікон із глибокими амбразурами: вони зяяли далеко вгорі, мовби крихітні очиці, на стрімких поверхнях рогів.
Біля підніжжя сходів Ґандальф і король зійшли з коней.
— Я піднімуся нагору, — сказав чарівник. — Я бував в Ортанку і знаю всі його пастки.
— Я теж піднімуся, — мовив король. — Я старий, і жодна небезпека мене вже не лякає. Я хочу поговорити з ворогом, котрий завдав мені стільки кривд. Еомер піде зі мною і побачить, що моя стареча нога не спіткнеться.
— Як хочеш, — відказав Ґандальф. — Зі мною піде Араґорн. Решта нехай чекає нас біля підніжжя сходів. Ви почуєте і побачите вдосталь усього, якщо взагалі буде що слухати і на що дивитися.
— Е, ні! — втрутився Ґімлі. — Леґолас і я — ми хочемо бачити все зблизька. Ми тут єдині представники наших родів. Ми також підемо з вами.
— Ну, тоді гайда! — сказав Ґандальф і почав підніматися сходами, а Теоден ішов поруч із ним.
Вершники Рогану крутились у сідлах, стоячи обабіч сходів, і похмуро зиркали на височенну вежу, намагаючись відгадати, що може спіткати там їхнього пана. Мері та Піпін усілися на нижню сходинку, почуваючись маловажливими, і невпевненими.
— Більш як половина липкої версти звідси до брами! — бурмотів Піпін. — От було би добре, якби я непомітно прошмигнув назад до вартівні! Навіщо ми сюди прийшли? Ми тут не потрібні.
Ґандальф став перед дверима Ортанка і постукав у них своєю патерицею. Двері порожнисто загули.
— Сарумане, Сарумане! — голосно покликав чарівник, ніби наказуючи. — Сарумане, виходь!
Кілька секунд відповіді не було. Нарешті ґрати на вікні вгорі відчинились, але в його темному отворі ніхто не з'явився.
— Хто тут? — запитав голос. — Чого тобі треба?
Теоден здригнувся.
— Я знаю цей голос, — сказав він, — і проклинаю той день, коли вперше прислухався до нього.
— Іди і поклич Сарумана, раз ти вже став його хлопчиком на побігеньках, Ґрімо Змієязикий! — мовив Ґандальф. — І не марнуй нашого часу!
Вікно зачинилося. Прибулі чекали внизу. Раптом озвався інший голос, низький і мелодійний, що заворожував своїм звучанням. Ті, хто необачно прислухався до нього, рідко могли переповісти слова, які вони чули, а якщо й могли, то дуже дивувались: у тих словах не було й дещиці сили. Натомість більшість пригадувала тільки те, що з насолодою слухала голос, а все, що він говорив, здавалося мудрим і розважним, і в них прокидалося бажання відразу з усім погодитися, щоб і собі здатися мудрими. Коли ж раптом брався говорити хтось інший, то його мова здавалася різкою та немилозвучною, порівняно зі Сарумановою; а якщо він суперечив Сарумановому голосу, то в серцях зачарованих слухачів розпалювалася лють. Дехто перебував під впливом цих чарів, лише поки голос говорив, а коли він звертався до інших, то тільки посміхався, як те роблять люди, котрі розгадали витівку шахрая, спостерігаючи, як він обдурює роззяв. Для багатьох самого лише Саруманового голосу було досить, аби перетворитися на його рабів, а тих, кого йому вдалося полонити, голос утримував у покорі навіть на відстані: той голос постійно нашіптував і підбурював їх. Але ніхто не залишався незворушним, ніхто не відкидав його прохань і наказів, не доклавши надзвичайних зусиль духу та волі, доки ще міг ними керувати.
— Ну? — цього разу лагідно запитав він. — Навіщо ви прийшли і схвилювали мій спокій? Невже ви не облишите мене ні вдень, ані вночі?
Голос говорив так, ніби належав доброму серцю, яке смутили незаслужені образи.
Прибулі глянули вгору, приголомшені, бо не чули, як надійшов Саруман, і побачили, що біля поручнів стоїть і дивиться на них старець у широкому плащі, колір якого годі було визначити відразу, адже він змінювався з кожним порухом їхніх очей чи з рухом його власника. Старець мав овальне обличчя, високе чоло та глибокі темні очі, які важко було збагнути, хоча тепер їхній погляд виражав суворість, доброзичливість і легку втому. Борода його та волосся були білі, проте довкола вуст і вух досі видніли чорні пасма.
— Схожий і не схожий, — прошепотів Ґімлі.
— Ну ж бо, підходьте, — знову м'яко озвався голос. — Принаймні двох із вас я знаю на ім'я. Ґандальфа я знаю занадто добре, щоби сподіватися, що він шукає в мене допомоги чи поради. Але тебе, Теодене, Володарю Марки Рогану, уславили твої шляхетні вчинки, а понад усе — вишукані манери Еорлового Дому. О, достойний сину Тенґела, Тричі уславлений! Чому ти не прийшов сюди раніше як друг? Я палко прагнув зустрічі з тобою, могутній королю західних земель, особливо останніми роками, щоби порятувати від нерозумних і лихих порад, якими тебе оточено! Може, ще не запізно? Незважаючи на завдані мені кривди, до яких, на жаль, були причетні і роганці, я все ще можу врятувати тебе, запобігти знищенню, яке неминуче очікує тебе, якщо ти й далі рухатимешся шляхом, що його ти обрав. Власне, зараз я єдиний можу тобі допомогти.