Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 41)
— Цього ранку ви просто втілення світськості, — засміявся Леґолас. — Але, мабуть, якби ми не приїхали, ви досі вже би любенько ласували цими стравами в товаристві один одного.
— Можливо... Власне, чому б і ні? — сказав Піпін. — Нам погано велося в орків, та й раніше ми не розкошували. Здається, вже дуже давно не наїдалися від пуза.
— А проте, це вам не вельми зашкодило, — озвався Араґорн. — На вигляд ви кров з молоком.
— Еге, справді так, — погодився ґном, окинувши їх згори донизу поглядом із-під шолома. — Атож, волосся ваше ще густіше та кучерявіше, ніж тоді, коли ми бачилися востаннє; і я би заприсягся, що ви трішки підросли, якщо таке можливе з гобітами вашого віку. Принаймні цей Деревобородий не морив вас голодом.
— Не морив, — відказав Мері. — Та енти лише п'ють, а самим питвом ситий не будеш. Напій Деревобородого, може, й поживний, але гобіти потребують чогось істотнішого. Навіть
— Ви пили ентівську воду, еге ж? — запитав Леґолас. — Ох, тоді, гадаю, очі не зраджують Ґімлі. Про Фанґорнів напій співають дивні пісні.
— Про той край узагалі розповідають безліч чудернацьких легенд, — сказав Араґорн. — Я сам ніколи не бував там. Ну-бо, розкажіть мені про Фанґорн і про ентів!
— Енти, — мовив Піпін, — енти... ну, енти, вони всі різні. Це — по-перше. Проте очі в них дуже і дуже древні, — він пролепетав іще кілька незрозумілих слів, які зависли в тиші, а тоді продовжив: — Ох, ну, ви вже бачили декого з них іздалеку — чи то пак вони точно вас побачили і повідомили нас, що ви їдете, — і, сподіваюся, побачите ще багатьох, перш ніж поїдете звідсіля. Ви повинні скласти власне уявлення про них.
— Стривайте, стривайте! — озвався Ґімлі. — Ми починаємо історію зі середини. А я хотів би послухати її у правильній послідовності, починаючи з того похмурого дня, коли розпалося наше братство.
— Ти обов'язково її почуєш, якщо є час, — сказав Мері. — Та спершу, коли ви вже поїли, набийте свої люльки й закуріть. І тоді ми бодай на хвилинку уявимо, що все наше товариство безпечно повернулося до Брі чи до Рівендолу.
І він витягнув невелику шкіряну торбинку, повну тютюну.
— У нас його ціла купа, — сказав гобіт, — можете набивати, скільки вам заманеться, коли ми підемо. Сьогодні вранці ми трохи попрацювали, рятуючи тутешнє майно, Піпін і я. Тут плаває стільки всього. Саме Піпін знайшов два барильця, які, гадаю, вимило десь із пивниці чи з комори. Коли ми їх відкрили, то побачили оце — найліпше люлькове зілля, яке тільки можна бажати, причому геть не зіпсуте.
Ґімлі взяв дрібку, потер між долонями й понюхав.
— На дотик нічогеньке і пахне добре, — сказав він.
— Воно і є добре! — відказав Мері. — Любий мій Ґімлі, це ж бо Довгодільський лист! На барильцях були фірмові знаки Сурмача, — я бачив їх так само виразно, як бачу тебе. Хтозна, як воно сюди потрапило. Напевне, листя привезли для особистого вжитку Сарумана. Мені й на гадку не спадало, що наш тютюн завозять аж так далеко. Та зараз він буде нам дуже до речі!
— Був би до речі, — похнюпився ґном, — якби я мав люльку, щоби ним скористатися. На жаль, свою я загубив десь у Морії чи ще й раніше. Серед вашої здобичі не знайдеться, бува, люльки?
— Ні, боюся, що ні, — відповів Мері. — Ми не знайшли жодної, навіть тут, у вартівнях. Саруман, здається, приберігав цю розкіш винятково для себе. Та, по-моєму, йти і стукати у двері Ортанка, випрошуючи в нього люльку, — марна річ! Доведеться нам ділитися люльками, як роблять у скрутну годину щирі друзі.
— Секунду! — озвався Піпін.
Устромивши руку за горловину камізельки, він витяг звідти невеликий м'який гаманець на шворці:
— Я беріг коло серця цей скарб чи навіть два, такі самі безцінні для мене, як Перстень. Ось перший — моя стара дерев'яна люлька. А ось і другий — ніким не вживана. Довгенько я носив їх, хоч і не знаю навіщо. Насправді, відколи закінчився мій власний тютюн, я вже й не вірив, що нам пощастить надибати його під час цієї мандрівки. А тепер-от мої люльки нарешті знадобилися.
Він узяв маленьку люльку зі сплюснутим чубуком і вручив її Ґімлі.
— Ти вже не гніваєшся на мене? — запитав.
— Не гніваюся! — радісно скрикнув Ґімлі. — О, найшляхетніший із гобітів, тепер я твій довічний боржник.
— Ну, а я вийду знову на свіже повітря, щоби поглянути, як поводяться вітер і небо! — мовив Леґолас.
— Ми підемо з тобою, — додав Араґорн.
Вони вийшли назовні й умостилися на купі каміння біля проходу. Їм видно було майже цілу долину внизу, бо тумани піднялись і легенький вітер відносив їхні пасма геть.
— А зараз бодай на часинку розвіймося! — знову подав голос Араґорн. — Посідаймо на краю руїни і побесідуймо, як каже Ґандальф, — доки він сам залагоджує свої справи деінде. Я так утомився, як нечасто втомлювався досі.
Він загорнувся в сірий плащ, заховавши під ним кольчугу, і випростав ноги. Потому відкинувся на спину і випустив тоненьку цівку диму.
— Гляньте! — сказав Піпін. — Блукач Бурлака повернувся!
— А він і не зникав ніколи, — відповів Араґорн. — Я і Бурлака, і Дунадан, я належу водночас і Ґондору, й Півночі.
Якусь часину вони курили мовчки, вгорі світило сонце, посилаючи в долину скісні промені з-поза високих білих хмарин на заході. Леґолас лежав непорушно і незмигно дивився на сонце та небо, тихенько наспівуючи. Нарешті він сів.
— Ну ж бо! — сказав ельф. — Час збігає, тумани відступають чи й узагалі відступили би, якби ви, дивний народе, не огортали себе хмарами диму. Що там із вашою історією?
— Ну, моя історія розпочалася, коли я прокинувся в темряві й з'ясував, що лежу, зв'язаний по руках і ногах, в орківському таборі, — відказав Піпін. — Цікаво, який сьогодні день?
— П'яте березня. За ширським літочисленням, — уточнив Араґорн.
Піпін щось порахував на пальцях.
— Відтоді проминуло тільки дев'ять днів![2] — здивувався вголос гобіт. — А здається, ніби нас упіймали рік тому. Зрештою, хоча половина того часу скидалася на поганий сон, ми пережили три особливо жахливі дні. Мері виправить мене, якщо забуду щось важливе, — в деталі я, проте, не вдаватимуся. Розумієте: батоги, бруд, сморід і все таке — цього навіть згадувати не варто.
Далі Піпін занурився в розповідь про останній Боромирів бій і про орківський марш від Емин-Муїлу до Лісу. А слухачі кивали, коли його слова у певних місцях збігалися з їхніми власними здогадами.
— Ось кілька ваших загублених скарбів, — сказав Араґорн. — Ви зрадієте, що вони повернулися.
Він розстебнув пояс попід плащем і витяг із-за нього два ножі в піхвах.
— Ти ба! — радо вигукнув Мері. — Я вже й не сподівався їх побачити! Своїм я позначив кількох орків, але Уґлук забрав ножі. Він так люто дивився! Я було подумав, що той орк мене заріже, та він пожбурив ножі геть, наче вони обпекли його.
— А ось і твоя брошка, Піпіне, — сказав Араґорн. — Я тримав її у безпечному місці, бо це — дуже коштовна річ.
— Знаю, — відказав Піпін. — Мені було дуже прикро розлучатися з нею, та що ще я міг удіяти?
— Нічого, — відповів Араґорн. — Скарб, якого ти не можеш позбутись у скрутну хвилину, сковує гірше за кайдани. Ти вчинив правильно.
— Розрізати пута на зап'ястках — оце було хвацько! — похвалив Ґімлі. — Звісно, без фортуни не обійшлось, але ти, сказати б, ухопився за свій шанс обома руками.
— І загадав нам нічогеньку загадку, — докинув Леґолас. — Я подумав, що в тебе виросли крила!
— На жаль, ні, — відповів Піпін. — Адже ви ще не знаєте про Ґрішнаха.
Гобіта пересмикнуло, й він замовк, передавши Мері розповідь про останні жахливі миті: про огидні лапи, про гарячий подих і про страхітливу силу волохатих Ґрішнахових рук.
— Ця історія з барад-дŷрськими, або, як їх іще називають, луґбурцькими орками, вкрай мене тривожить, — сказав Араґорн. — Темному Володареві відомо вже надто багато, і його прислужникам — також; а Ґрішнах, вочевидь, після тієї сутички послав за Ріку вістового. Червоне Око стежитиме за Ісенґардом. Але Саруман так чи так опинився між двох вогнів, що їх сам і розпалив.
— Атож, хоч би хто тепер виграв, його долі таки не позаздриш, — погодився Мері. — Усі Саруманові задуми пішли шкереберть, коли його орки ступили на землю Рогану.
— Ми мимохідь бачили старого негідника, чи принаймні на це натякає Ґандальф, — сказав Ґімлі. — На краю Лісу.
— Коли то було? — запитав Піпін.
— П'ять ночей тому, — відповів Араґорн.
— Цікаво-цікаво, — сказав Мері, — п'ять ночей тому... Ось ми й дісталися до тієї частини історії, про яку ви геть нічого не знаєте. Ми зустріли Деревобородого вранці після тієї битви, а вночі були вже у Джерельній Залі — в одній із його ентівських осель. Наступного ранку подалися на Ентівське Віче — зібрання ентів себто, а також найдивніше видовище з усіх, які мені доводилося бачити на своєму віку. Воно тривало цілий день і ще наступний, а ми ночували з ентом на ім'я Спритнодрев. Пізно пополудні на третій день віча енти зненацька засурмили збір. То було щось надзвичайне. Ліс завмер у такому напруженні, мовби всередині нього визрівала буря, а потому вибухнув — цілий і відразу. От би ви почули похідну пісню ентів!
— Якби Саруман почув її, то вже був би за сотні миль звідсіля, навіть якщо для цього йому довелося би бігти на своїх двох, — сказав Піпін. —