Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 28)

Було тихо. Старець у кріслі не рухався. За мить озвався Ґандальф.

— Вітаю, Теодене, Тенґелів сину! Я повернувся. Поглянь-бо, насувається буря, і нині всім друзям годиться збиратися разом, аби не загинути поодинці.

Старий поволі звівся на ноги, спираючись на коротку чорну патерицю з держаком із білої кістки; і чужинці зауважили, що хоча він і згорблений, однак усе одно здається високим, і замолоду, напевно, був дуже рославим і поставним.

— Здоровлю і вас, — відповів він, — і ви, мабуть, сподіваєтеся сердечного прийняття. Проте, мовлячи правду, тобі, пане Ґандальфе, тут не раді. Ти завжди був провісником горя. За тобою, мов зграя ворон, летять біди, і часто — непоправні. Не обманюватиму тебе: коли я довідався, що Тіньогрив примчав без вершника, то зрадів поверненню коня, та ще більше — відсутності вершника; а коли Еомер повідав, що ти нарешті подався до вічної оселі, я не оплакував тебе. Та новини здалеку рідко бувають утішними. Ось ти знову тут! І за тобою, гадаю, примчали лиха, гірших од яких ми ще не зазнавали. Чому я повинен радіти тобі, Ґандальфе, Провіснику Нещасть? Скажи-бо!

Він повільно опустився назад у крісло.

— Ти справедливо мовиш, володарю, — озвався блідий чоловік, котрий сидів на східцях помосту. — Не минуло ще і п'яти днів, відколи ти отримав гіркі вісті, що сина твого, Теодреда, твою правицю, Другого Маршала Марки, вбито на Західних Узграниччях. На Еомера покладатися не можна. Якби він тут командував, то мало хто залишився б, аби охороняти твої стіни. Нас уже повідомили з Ґондору, що Темний Володар ожив на Сході. Ось яку годину вибрали ці мандрівники, щоби повернутися. Справді, чому ми повинні радіти тобі, пане Провіснику Нещасть? Ластпелом нарікаю я тебе, Лиховісником; а погані новини приносять, як мовиться, тільки погані гості.

Він похмуро засміявся, на мить розплющивши важкі повіки та глянувши на чужинців темними очима.

— Тебе вважають мудрим, друже Змієязикий, і, безперечно, могутньою опорою для твого господаря, — відповів Ґандальф тихим голосом. — Однак погані вісті можна принести двома способами. Можна бути творцем зла, а можна покинути зроблене добро і прийти туди, де в годину скрути потрібна твоя допомога.

— І це правда, — сказав Змієязикий, — але є ще і третій різновид: збирачі кісток, ті, хто наживається на чужому горі, трупоїди, котрі набивають пузо під час війни. Яку допомогу ти надавав нам, Провіснику Нещасть? І яку можеш надати зараз? Минулого разу ти прагнув нашої допомоги. Тоді мій володар попрохав тебе обрати собі будь-якого коня і забиратися геть; і, здивувавши всіх, ти, гордію, взяв собі Тіньогрива. Мій володар вельми побивався, проте дехто думав, що це — не надто велика плата за те, що він надто поспішно прогнав тебе з країни. Гадаю, сьогодні знову все повториться: ти прохатимеш нашої допомоги замість пропонувати свою. Чи ти привів людей? А може, даси коней, мечі, списи? Це я назвав би допомогою; цього ми потребуємо нині. Та хто це йде за тобою слідом? Лише троє обірванців у сірому, а ти найбільше схожий на жебрака з усіх чотирьох!

— У твоїх хоромах віднедавна поменшало приязності, Теодене, Тенґелів сину, — мовив Ґандальф. — Невже посланець, котрий зустрів нас при брамі, не назвав тобі ймення моїх супутників? Нечасто роганським вельможам щастило приймати трьох таких гостей. Вони склали біля твоїх дверей зброю, яка вартує багатьох смертних людей, навіть наймогутніших. Вони вдягнуті в сіре, бо такий одяг дали їм ельфи, і завдяки цьому присутні тут пройшли крізь морок безлічі небезпек, діставшись до твоїх хоромів.

— Отже, правдою є те, про що доповідав Еомер, — ви у спілці з Чаклункою зі Золотого Лісу? — сказав Змієязикий. — Одначе з чого тут дивуватися: павутиння зради завжди снували у Двімордене.

Ґімлі ступив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандальфова рука стиснула його плече, і завмер як укопаний.

У Двімордене, у Лорієн, Рідко заходив люд здавен, Не для людських очей горить Тамтешнє світло кожну мить. Ґаладріель! Ґаладріель! Чиста вода твоїх джерел; Біла зоря в руці твоїй; Нема псуття в країні тій, Що Двімордене, що Лорієн Зоветься й вабить люд здавен!

Так тихо проспівав Ґандальф, а потому зненацька перемінився. Відкинувши геть пошарпаний плащ, випростався й, уже не спираючись на свою патерицю, заговорив дзвінким холодним голосом:

— Мудрі судять лише про те, що їм відомо, Ґрімо, сину Ґальмода. Ти став бездумним хробаком. Тому мовчи і тримай свій роздвоєний язик за зубами. Я пройшов крізь вогонь і смерть не для того, щоби з прислужником кресати один одного кривими словами, доки спалахне блискавка.

І він здійняв патерицю. Ударив грім. У східних вікнах затьмарилося сонячне світло; в хоромах нараз стало темно, як уночі. Вогонь пригас, лише вуглинки тліли. Видно було тільки Ґандальфа, який стояв, білий і високий, перед почорнілим каміном.

У пітьмі почулося сичання Змієязикого:

— Хіба я не радив тобі, володарю, заборонити йому приносити сюди патерицю? Той бовдур, Гама, зрадив нас!

Враз спалахнуло світло, наче блискавиця пронизала дах оселі. Потім усе стихло. А Змієязикий незграбно впав долілиць.

— Ну ж бо, Теодене, Тенґелів сину, чи вислухаєш ти мене? — запитав Ґандальф. — Ти просиш про допомогу?

Чарівник підняв патерицю і вказав нею на високе вікно. Там уже розійшлася темрява, і крізь отвір угорі заглядало осяйне небо.

— Не все ще почорніло. Наберися мужності, Володарю Марки, бо ліпшої допомоги за цю тобі годі чекати. Я не маю порад для тих, хто в розпачі. Проте тобі можу порадити добре і знаю, які слова сказати. Чи ти прислухаєшся до них? Вони призначені не для всіх вух. Прошу тебе: вийди за свої двері й роззирнися довкола. Ти надто довго сидів у мороці, покладаючись на облудні байки та нечесні обіцянки.

Теоден спроквола піднявся з крісла. У хоромах зажевріло примарне світло. Якась жінка підбігла до короля й підхопила його попід руку. Старець нетвердою ходою спустився з помосту і тихо покрокував залою. Змієязикий і далі лежав на землі. Вони підійшли до дверей, і Ґандальф постукав.

— Відчиняйте! — гукнув він. — Іде Володар Марки!

Двері розчахнулись, і свіже повітря зі свистом залетіло до оселі. На пагорбі дмухав вітер.

— Відішли своїх вартових до підніжжя сходів, — сказав Ґандальф. — А ти, панно, залиш його на мене. Я подбаю про нього.

— Іди, Еовин, донько моєї сестри, — мовив старий король. — Пора страху минула.

Жінка повернулась і повільно пішла до хоромів. Проходячи повз двері, озирнулася. Погляд її був суворий і задумливий, коли вона з холодним жалем дивилася на короля. Жінка була дуже вродлива, її довге волосся нагадувало золоту ріку. Тендітною та високою була вона у своїй білій сукні зі срібною вишивкою, проте здавалася сильною і незламною, ніби сталь, королівною. Так Араґорн уперше побачив Еовин, Володарку Рогану, — при ясному світлі — й подумав, що вона прекрасна, прекрасна та холодна, ніби ранок блідої весни, яка не досягла ще розквіту своєї жіночності. А Еовин ураз помітила Араґорна — рославого спадкоємця королів, котрому численні зими подарували мудрість, — чоловіка в сірому плащі, під яким заховано було його силу, що її вона таки відчула. На мить жінка немовби скам'яніла, а тоді швидко пішла геть.

— Отож, володарю, — сказав Ґандальф, — подивися на свою землю! Вдихни знову вільне повітря!

З ґанку на вершині високої тераси видно було, як по той бік потоку зелені поля Рогану зникають у сірій далині. З пелени нагнаних вітром хмар косо падали струмені дощу. Небо вгорі та на заході досі було темним од бурі, вдалині між верхів'ями невидимих пагорбів блимали блискавиці. Вітер змінився і дмухав уже з півночі, а буря, що налетіла зі сходу, стихала, відкочуючись на південь, до моря. Раптом крізь пройму в хмарах позаду них стрілою вдарив сонячний промінь. Дощові потоки заяскріли сріблом, а віддалік замерехтіла, мовби сяйливе скло, ріка.

— Тут не темно, — сказав Теоден.

— Ні, — відказав Ґандальф. — І вік не так важко гнітить твої плечі, як дехто уявляє. Відкинь свою ковіньку!

Чорна патериця випала з рук короля і брязнула об каміння. Він випростався — повільно, як людина, котра заклякла від довгого перебування в незручній позі за якоюсь марудною роботою. І от Теоден став, високий і рівний, а очі його поголубіли, дивлячись у чисте небо.

— Темні мені віднедавна снилися сни, — мовив він, — але я почуваюся так, ніби щойно прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандальфе. Боюся, тепер уже пізно: ти прибув хіба для того, щоби побачити, як доживає свої дні мій рід. Недовго залишилося стояти пишним хоромам, які збудував Бреґо, Еорлів син. Вогонь поглине високий трон. Чим тут зарадиш?

— Багато чим, — відповів Ґандальф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже я, мабуть, не помилюся, сказавши, що, за порадою Ґріми, — якого всі, крім тебе, називають Змієязиким, — ти тримаєш його у в'язниці?

— Це — правда. Еомер не скорився моїм наказам і погрожував Ґрімі смертю в моїх хоромах.

— Воїн може любити тебе і водночас не любити Змієязикого та його порад, — відказав Ґандальф.

— Можливо. Я вчиню так, як ти кажеш. Покличте до мене Гаму. За те, що він виявився ненадійним воротарем, нехай тепер побуде на побігеньках. Винуватий приведе винуватого на суд, — мовив Теоден, і голос його звучав суворо, проте коли король поглянув на Ґандальфа й усміхнувся, багато зморщок, які накреслили на його обличчі турботи, розгладилися й уже не з'являлися.