Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 27)
В очах у вартового промайнула тривога.
— Про Еомера мені нічого вам сказати, — відповів він. — Якщо те, що ви розповідаєте, — правда, тоді Теоден, безперечно, чув про це. Можливо, ваш приїзд і не геть несподіваний. Лише дві ночі тому до нас прибув Змієязикий і оголосив, що, за Теоденовим наказом, жоден чужинець не сміє ввійти в цю браму.
— Змієязикий? — перепитав Ґандальф, пронизливо зиркнувши на вартового. — Тоді можеш не продовжувати! Я маю справу не до Змієязикого, а до самого Володаря Марки. І поспішаю. Може, ти доповіси йому чи пошлеш кого-небудь доповісти про наш приїзд?
Чарівникові очі аж виблискували попід густими бровами, коли він звернув свій погляд на вартового.
— Так, я піду, — відказав той. — Але які ймення повинен я назвати? Що я розповім про тебе? Ти виглядаєш старим і стомленим, але всередині, ручуся, приховуєш підступ і нещадність.
— Ти правильно бачиш і мовиш, — сказав чарівник. — Я-бо Ґандальф. Я повернувся. І — глянь! — привів назад коня. Ось Тіньогрив Могутній, якого не змогла впокорити нічия рука. І ось поруч зі мною Араґорн, Араторнів син, спадкоємець Королів, і шлях його стелиться до Мундбурґа. Ось також ельф Леґолас і ґном Ґімлі — наші побратими. Іди ж до свого господаря і скажи, що ми біля його брами і хотіли би поговорити з ним, якщо він дозволить нам увійти до його хоромів.
— Дивні ймення ви назвали! Та я оголошу їх Володареві, а вам перекажу його волю, — відказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу вам таку відповідь, яку він зволить дати. Проте не сподівайтеся на велику ласку! Дні нині похмурі.
Роганець хутко пішов геть, залишивши чужинців під пильною охороною своїх товаришів.
За якусь часину він повернувся.
— Ідіть за мною! Теоден дозволив вам увійти, проте будь-яку зброю, хоч би то була і проста патериця, вам доведеться залишити біля порога. Воротарі наглянуть за нею.
Темна брама розчахнулася. Подорожні ввійшли, крокуючи вервечкою слідом за своїм провідником. Перед ними була широка стежка, вимощена обтесаним камінням, яка то вилась угору, то піднімалася короткими прольотами добре викладених східців. Вони проминули численні дерев'яні будинки і темні двері. Уздовж стежки в кам'яному жолобі тік струмок чистої води, що іскрилась і дзюрчала. Незабаром гості були вже на маківці пагорба. Там понад зеленою терасою височів поміст, біля основи якого бриніло іскристе джерело, що било з каменя, вирізьбленого в подобі кінської голови; нижче була широка купіль, звідки витікала вода, що живила струмок. З зеленої тераси вгору вели камінні сходи, високі та широкі, а обабіч верхньої сходинки було вирізьблено кам'яні сидіння. Там теж сиділи вартові, а на колінах у них лежали оголені мечі. Їхнє золотаве волосся на рівні плечей було зібрано в коси; на зелених щитах — зображено сонце, а довгі лати були начищені до блиску; коли вартові підвелися, то здалися вищими, ніж звичайні смертні люди.
— Ось, двері перед вами, — сказав мандрівникам їхніх провідник. — Я мушу повертатися до обов'язків вартового при брамі. Прощавайте! Нехай Володар Марки буде до вас прихильним!
Він повернувся і хутко пішов назад. Решта піднялася довгими сходами під пильними поглядами вартових, котрі мовчки стояли вгорі й не зронили жодного слова, доки Ґандальф ступив на мощену терасу над сходами. Тоді раптом вони дзвінкими голосами поважно привітали гостей власною мовою.
— Вітання прибулим іздалеку! — сказали вартові, повернувши мечі руків'ями до подорожніх на знак мирних намірів.
Зелені самоцвіти засяяли на сонці. Потому один із охоронців виступив уперед і заговорив спільною мовою.
— Я воротар Теодена, — мовив він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут усю зброю, перш ніж ви увійдете.
Тоді Леґолас віддав йому в руки свій ніж зі срібним руків'ям, свої сагайдак і лук.
— Добре дбай про них, — сказав ельф, — бо вони зі Золотого Лісу, їх дала мені сама Володарка Лотлорієну.
В очах у роганця з'явився подив, і він квапливо відклав ельфійську зброю попід стіну, наче боявся тримати її.
— До неї не торкнеться жоден чоловік — обіцяю тобі, — сказав воротар.
Араґорн якусь мить вагався.
— Я не волію відкладати свого меча, — сказав він, — чи передавати Андуріл у будь-чиї руки.
— Але так воліє Теоден, — відповів Гама.
— Я не певен, чи повинна воля Теодена, Тенґелового сина, хоч він і володар Марки, домінувати над волею Араґорна, Араторнового сина, ґондорського спадкоємця Елендила.
— Це дім Теоденів, а не Араґорнів, навіть якби він був Королем Ґондору і сидів на троні Денетора, — відказав Гама, швидко підходячи до дверей і заступаючи шлях.
Рука його вже стискала меч, обернутий до подорожніх вістрям.
— Це — марна розмова, — озвався Ґандальф. — Теоденова вимога безпідставна, та суперечити йому не варто. Королівської волі в його хоромах буде дотримано — байдуже, нерозважна вона чи мудра.
— Правильно, — погодився Араґорн. — І я зробив би так, як наказує мені господар дому, навіть якби це була тільки дроворубова хижа, якби мав іншого меча, а не Андуріла.
— Хоч би як ти його називав, — сказав Гама, — ти покладеш його тут, якщо не хочеш битись одинцем супроти всіх мужів Едораса.
— Не одинцем! — подав голос Ґімлі, торкаючи пальцями лезо своєї сокири та похмуро дивлячись на вартового, ніби той був молодим деревом, яке ґном збирався зрубати. — Не одинцем!
— Гаразд, гаразд, — мовив Ґандальф. — Усі ми тут друзі. Чи мали б ними бути: адже якщо ми розсваримося, сміх Мордору стане для нас єдиною винагородою. У мене нагальна справа до Теодена. Ось тобі принаймні
Араґорн повільно відчепив пояс і власноруч приставив меча до стіни.
— Я поставив його тут, — сказав Араґорн, — і наказую тобі не торкатися до нього й не дозволяти робити це нікому іншому. У цих ельфійських піхвах живе Лезо, яке було Зламане й Викуване знову. Тельхар перший виготовив його в надрах часу. Смерть спіткає будь-кого з людей, хто витягне з піхов Елендилового меча, крім самого спадкоємця Елендила.
Вартовий відступив і приголомшено глянув на Араґорна.
— Здається, ви прибули сюди на крилах пісні зі забутих часів, — сказав роганець. — Буде так, володарю, як ти наказуєш.
— Ну, — озвався Ґімлі, — якщо товариство їй складе Андуріл, то й моя сокира може постояти тут, і це не буде для неї ганьбою, — він поклав свою зброю на землю. — Тож тепер, коли ми зробили все так, як ви хотіли, пропустіть нас поговорити з вашим паном.
Вартовий усе одно вагався.
— Твоя патериця, — звернувся він до Ґандальфа. — Пробач мені, проте і її потрібно залишити біля дверей.
— Дурниці! — сказав чарівник. — Гордість — це одне, а непошана — цілком інше. Я старий. Якщо мені не дозволять, ідучи, спиратися на мою палицю, то ліпше я посиджу тут, якщо Теоденові заманулося самому пришкандибати сюди, щоби побесідувати зі мною.
Араґорн засміявся.
— У кожної людини є дуже дорога їй річ, яку вкрай не хочеться передоручати іншим. Однак невже ви позбавите старця опори? Ну ж бо, хіба ви не пропустите нас?
— Патериця в руках у чарівника може бути не просто старечою підпіркою, — відповів Гама.
І він прискіпливо оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандальф.
— Але, — продовжив він, — у мить сумніву достойний муж покладається на власну мудрість. Я вірю, що ви наші друзі, варті поваги, і не маєте лихих намірів. Можете пройти.
Вартові підняли важкі засуви на дверях і повільно відчинили досередини їхні стулки, що заскрипіли на могутніх завісах. Мандрівники ввійшли. Після прохолодного повітря на пагорбі в оселі було темно і тепло. Хороми були довгі та просторі, всюди лежали тіні чи напівтіні; могутні колони підтримували високий дах. Але подекуди крізь вікна зі східного боку — вгорі, під самісінькими широкими карнизами, — вривалися, ніби мерехтливі стріли, промені сонця. У вентиляційній башті на даху, понад тонкими пасмами диму, визирало блідо-блакитне небо. Тільки-но очі прибулих призвичаїлися до темряви, вони побачили, що підлогу в хоромах викладено з каміння найрізноманітніших відтінків, і під їхніми ногами кучерявилися руни та дивовижні символи. Колони теж було пишно оздоблено різьбою, що тьмяно поблискувала золотом і ледь помітними барвами. На стінах висіло чимало тканих килимів, на розлогих полотнах яких крокували герої зі стародавніх легенд, — декотрі з них потемніли від часу, а інші ховались у пітьмі. Проте на одного падало світло: то був юнак на білому коні. Він сурмив у велетенський ріг, а його золотаве волосся тріпотіло на вітрі. Кінь його підняв голову з роздутими та червоними ніздрями, наче іржав, відчуваючи далеку битву. Пінява зелено-біла вода прибувала і вирувала довкола його колін.
— Ось Еорл Юний! — сказав Араґорн. — Так він приїхав із Півночі на Битву на Луці Келебранту.
І от четверо побратимів рушили вперед, повз ясний вогонь, який пожирав хмиз у довгому каміні посередині хоромів. Потому спинились. У протилежному кінці оселі, за каміном і навпроти дверей, які виходили на північ, був поміст із трьома сходинками: в центрі того помосту стояло велике позолочене крісло. На ньому сидів чоловік, котрого так придушив тягар літ, що він здавався ґномом, а не людиною, проте його біле волосся було густе і спадало товстими пасмами з-під витонченої золотої діадеми, що вінчала поважну голову. Чоло старця прикрашав єдиний білий і блискучий діамант. Борода, мовби сніг, стелилася йому по колінах; але в очах його ще не згасло ясне світло: вони спалахнули, коли чоловік, звівши погляд, зиркнув на чужинців. Позаду крісла стояла вдягнута у біле жінка. У ногах у старого на східцях сидів худий чоловік із розумним блідим обличчям і з важкими повіками.