Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 26)

— Він рухається прямим шляхом до хоромів Теодена попід схилами Білих Гір, — сказав Ґандальф. — Так буде найшвидше. У Східному Лузі, де пролягає головний північний тракт, по той бік ріки, ґрунт певніший, аніж тут, але Тіньогрив знає шлях через усі твані та яри.

Багато годин їхали вони луками і прирічними землями. Часто-густо трава там була така висока, що сягала вершникам понад коліна, і здавалося, ніби їхні коні пливуть у сіро-зеленому морі. Вони натрапили на безліч прихованих озерець, здолали безмежні поля осокових заростів, які шуміли понад вогкими та підступними мочарами; проте Тіньогрив щоразу знаходив собі дорогу, і двоє інших коней ішли за ним у ряд. Сонце поволі скотилося з неба на захід. Озираючи безкраю рівнину, вершники на мить побачили його вдалині — ярий вогонь, що тонув у травах. Обабіч низько над горизонтом червоно виблискували гірські хребти. Раптом на овиді здійнявся дим, який затьмарив сонячний диск, забарвивши його в колір крові, — так ніби, зникаючи за краєм землі, небесне світило підпалило траву.

— Там пролягає Роганська Ущелина, — сказав Ґандальф. — Зараз вона просто на захід од нас. У тому напрямку стоїть Ісенґард.

— Я бачу густий дим, — озвався Леґолас. — Що би то могло бути?

— Битва та війна! — відказав Ґандальф. — Уперед!

Розділ 6

Король зі золотих хоромів

они їхали далі, сонце сіло, поволі западали сутінки — споночіло. Коли нарешті подорожні спинились і злізли з коней, навіть Араґорнове тіло заклякло, так він стомився. Ґандальф, одначе, дозволив лише кілька годин перепочинку. Леґолас і Ґімлі спали, Араґорн горілиць випростався на землі; натомість Ґандальф стояв, спершись на патерицю, і вдивлявся в темряву на сході й на заході. Довкола панувала тиша, не було видно чи чути жодної живої істоти. Коли мандрівники знову підвелися, нічне небо посмугували довгі хмари, які линули на крилах морозного вітру. При світлі холодного місяця чарівник і троє його побратимів знову помчали вдалину так само прудко, як і вдень.

Минали години, а вони все їхали та їхали. Ґімлі задрімав і був би впав із коня, якби Ґандальф не підхопив його та не струсонув. Газуфел і Арод, утомлені, зате горді, бігли слідом за невтомним проводирем — сірою, ледве помітною тінню попереду. Верста змінювала версту. Тоненький місяць зникнув на захмареному заході.

Повітря стало нестерпно холодним. На сході пітьма поволі перетворилася на зимну сіризну. Далеко-далеко, ліворуч од вершників, над чорними стінами Емин-Муїлу зринули червоні стріли світла. Настав чистий і ясний світанок; вітер метався стежкою, шурхочучи в похилених травах. Раптом Тіньогрив завмер як укопаний і заіржав. А Ґандальф показав перед собою.

— Погляньте! — гукнув він, і троє його супутників підняли стомлені очі.

Перед ними стояли гори Півдня: з білими вершинами та чорними рисками на боках. Трав'янисті луки накочувалися на пагорби, які громадилися біля їхніх підніж і розтікалися безліччю долин, досі понурих і темних, не зачеплених уранішнім світлом, — долини ті зміїлися до серця могутніх гір. Одразу перед мандрівниками найширша з тих вузьких долин відкривалася поміж пагорбів, наче довга лагуна. Ген далеко посередині видніла нерівна гірська гряда з одним гінким шпилем, а при вході в долину стояла, немов на варті, одинока гора. Довкола неї срібною ниткою вився потік, який брав початок десь у долині; понад його краєм, але однаково дуже далеко, в сонячних променях вони вгледіли блищики — мерехтіння золота.

— Кажи, Леґоласе! — попрохав Ґандальф. — Розповідай нам, що ти бачиш попереду!

Леґолас подивився вперед, прикриваючи очі від влучних стріл сонця, яке щойно зійшло.

— Я бачу білий потік, що утворюється зі снігу, — сказав він. — Там, де він витікає з пітьми долини, на сході здіймається зелений пагорб. Дамба, могутня стіна та колюча огорожа оточують його. За ними видно дахи будинків, а посередині на підвищенні зеленої тераси стоять людські хороми. Моїм очам здається, ніби вони покриті золотом. Блиск їхній видно в тій землі здалеку. Стовпи при дверях також золоті. Там стоять чоловіки в начищених обладунках, але все інше у тих дворах іще в полоні сну.

— Ті двори називаються Едорас, — мовив Ґандальф, — а хороми — то Медусельд. Там живе Теоден, Тенґелів син, Король Марки Рогану. Ми прибули з настанням дня. Тепер перед нами стелиться добре видна дорога. Та їхати нам слід якомога обережніше: поза межами цього краю точиться війна, і рогірими, володарі коней, не сплять, навіть якщо цього не помітно здаля. Не хапайтеся за зброю та не вимовляйте зверхніх слів — раджу це всім вам, — доки прибудемо перед Теоденів трон.

Ранок був погожий і ясний, співали пташки, а подорожні тим часом приїхали до потоку. Він швидко збігав на рівнину й огинав підніжжя пагорбів, роблячи широкий закрут і перетинаючи стежку мандрівникам, а тоді тік на схід, аби живити Ентаву ген далеко в її зарослому очеретами ложі. Земля довкола була зелена: на вологих луках і вздовж трав'янистих меж потоку росло чимало верб. Тут, на півдні, кінчики їхніх пальців уже почервоніли в передчутті близької весни. Між пологими берегами потоку був брід, добре втоптаний кіньми. Мандрівники переправилися на протилежний бік і натрапили на широкий, поритий коліями тракт, який вів до узгір'їв.

Дорога бігла уздовж підніжжя оточеного стіною пагорба, затінена багатьма курганами, високими й зеленими. На їхніх західних схилах трава біліла, мовби занесена снігом: там поміж дерну росли дрібні білі квіти, які нагадували незліченні зорі.

— Погляньте! — сказав Ґандальф. — Які гарні оченята має ця трава! Ця рослина на цій землі людей зветься «вікоспомином», сімбельмине, бо цвіте в усі пори року і виростає на тому місці, де спочивають мертві. Узріть же! Ми наближаємося до величних курганів, де покояться Теоденові предки.

— Сім могильників ліворуч і дев'ять — праворуч, — озвався Араґорн. — Багато людських життів добігло кінця, відколи було збудовано ці золоті хороми.

— Відтоді червоне листя в моєму рідному Морок-лісі облітало п'ятсот разів, — сказав Леґолас, — але для нас це — не довго.

— А для Вершників Марки це події такої давнини, — продовжив Араґорн, — що спорудження цих хоромів залишилося тільки пісенним спогадом, тоді як попередні віки згубилися в імлі часу. Нині вони називають цю землю своїм домом, своєю власністю, і мова їхня відрізняється від мови їхніх північних родичів.

Потому він почав тихо наспівувати неквапливою мовою, невідомою ні ельфові, ні ґному; та вони прислухалися, бо в ній була чарівлива мелодійність.

— Це, гадаю, і є мова рогіримів, — здогадався Леґолас, — бо вона схожа на саму цю землю: почасти родюча і простора, почасти непоступлива та сувора, як гори. Проте я не можу зрозуміти, про що ця пісня, — знаю тільки, що її переповнює смуток смертних людей.

— Спільною мовою це звучатиме так, — відповів Араґорн, — якщо мені вдасться точно її відтворити.

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут? Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий? Руки на арфових струнах, і багаття червоні? Де та весна, урожаї, де пшеничні гони? Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі; На Захід за пагорби дні, мов тінь, відчалили в тузі. Хто збере димовій тих лісів згорілих, Чи угледить ті роки, що при Морі стрілись?

Так у давні часи висловлювався в Рогані один забутий поет, пригадуючи, яким високим і вродливим був Еорл Юний, який приїхав сюди з Півночі; а на ногах його скакуна Феларофа, пращура коней, були крила. Про це тутешні люди досі співають вечорами.

Отак розмовляючи, мандрівники проминули принишклі могильники. Їдучи звивистою стежкою вгору по зелених схилах пагорбів, вони нарешті дісталися до широких, овіяних вітром стін при брамі Едораса.

Там сиділо багато воїнів у блискучих обладунках, і вони нараз скочили на рівні, перегородивши подорожнім шлях своїми списами.

— Стійте, чужинці, нам не відомі! — гукнули вартові мовою Вершницької Марки, випитуючи імена та мету відвідин новоприбулих.

Їхні очі видавали подив, але приязні в поглядах було мало: вони похмуро дивилися на Ґандальфа.

— Добре я розумію мову вашу, — відповів той їхньою говіркою, — і мало хто з чужинців може цим похвалитися. Чому-бо ви не говорите спільною мовою, як те заведено на Заході, якщо хочете, щоби вам відповідали?

— Так велить Король Теоден: у цю браму ввійде лише той, хто знає нашу мову та є нашим другом, — відказав один із охоронців. — У дні війни ми не запрошуємо до нас нікого, крім власного народу і тих, хто приходить із Мундбурґа, що в землі Ґондор. Хто ви, що так необачно проїхали рівниною і так дивно вдягнуті, проте маєте коней, схожих на наших? Довго ми стоїмо тут на чатах і стежимо за вами здалеку. Ніколи раніше не траплялися нам ані такі дивні вершники, ні такі горді коні, як той, що несе тебе. Він один із меарасів, або ж наші очі хиблять, уведені в оману чарами. Скажи нам, чи ти, бува, не чарівник, не Саруманів шпигун чи не примара, створена його вмінням? Відповідай негайно!

— Ми не примари, — сказав Араґорн, — і твої очі тебе не обдурюють. Адже це справді ваші коні — ті, на яких ми приїхали, і ти, гадаю, добре це знав од початку. Та злодій ледве чи повернув би їх назад до стайні. Ось Газуфел і Арод, яких Еомер, Третій Маршал Марки, позичив нам якихось два дні тому. Тепер ми їх віддаємо, як і обіцяли йому. Невже Еомер не повернувся і не попередив вас про наш приїзд?