Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 29)
Коли Гама прибув до короля і його вирядили по Еомера, Ґандальф повів Теодена до камінного сидіння й сам сів біля нього на найвищій сходинці. Араґорн і його супутники стояли поблизу.
— Щоби розповісти тобі все, що ти маєш знати, нам забракне часу, — сказав Ґандальф. — Одначе, якщо надія моя не даремна, невдовзі настане пора, коли я зможу висловлюватися вільніше, ніж зараз. Стережися! Тобі загрожує небезпека, жахливіша навіть за ту, яку Змієязикий спроможний своєю підступністю вплести у твої сновидіння. Поглянь-но! Ти вже не сниш. Ти живий. Ґондор і Роган не самотні. Ворог наш сильніший, аніж ми собі уявляємо, та в нас є надія, про яку він не знає.
Ґандальф говорив швидко. Голос його плинув тихо та загадково, тож ніхто, крім короля, не чув його слів. Чарівник говорив і говорив, а очі Теодена при цьому сяяли дедалі яскравіше, — нарешті він випростався на повен зріст, і Ґандальф став біля нього, і обоє вони подивилися з цієї височини на Схід.
— Воістину, — сказав Ґандальф, тепер уже гучно, дзвінким і виразним голосом, — у тому краю лежить наша надія, де панує найбільший наш страх. Судьба наша й досі висить на волосині. Та і надія не зникне, якщо ми зможемо протриматися ще бодай трохи, щоби нас не завоювали.
Усі решта теж звернули очі на Схід. Погляди їхні здолали сотні розлогих миль і торкнулись обрію, та надія і страх понесли їхні думки далі, потойбіч темних гір, до Землі Тіні. Де тепер Персненосець? Якою неймовірно тонкою була волосина, що на ній висіла їхня судьба! Леґоласові, який напружив свої далекозорі очі, здалося, ніби вдалині мерехтить щось біле: то сонце саме тієї миті зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі видно було крихітні язики полум'я — нескінченно віддалену, та однаково невідступну загрозу.
Теоден поволі сів, ніби втома знову намагалася збороти його всупереч Ґандальфовій волі. Король обернувся і поглянув на свій великий дім.
— Шкода мені, — сказав, — що на мій старечий вік припали ці лихі дні, а не спокій, який я заслужив. Шкода мені хороброго Боромира! Молоді відходять, а старі залишаються і повільно всихають.
Він стиснув коліна зморщеними руками.
— Твої пальці швидко згадають про давню силу, якщо візьмуться за руків'я меча, — мовив Ґандальф.
Теоден підвівся й ухопився за бік, — але на поясі в нього меч не висів.
— Куди Ґріма запроторив його? — ледве чутно прошепотів він.
— Візьми цього, поважний володарю! — почувся дзвінкий голос. — Він завжди був до твоїх послуг.
Двоє чоловіків тихо надійшли сходами і зупинилися за кілька кроків од вершини. Одним із них був Еомер. Він не мав ані шолома на голові, ні кольчуги на грудях, але в руці тримав оголений меч і, ставши навколішки, подав його своєму панові.
— Звідки це в тебе? — суворо запитав Теоден.
Він повернувся до Еомера, й чоловіки з подивом побачили короля, котрий стояв гордий і рівний. Куди й подівся старець, скорчений у кріслі чи спертий на палицю!
— То я йому дав, володарю, — озвався тремтячи Гама. — Я збагнув, що ви хочете звільнити Еомера. І серце моє зраділо так, що я, може, і припустився помилки. Але тому що його звільнили, а він таки Маршал Марки, я приніс Еомерові його меча, як він і просив.
— Щоби покласти його до твоїх ніг, володарю, — сказав Еомер.
Теоден якусь мить мовчки стояв і дивився на Еомера, який не підводився з колін. Жоден із двох не ворушився.
— Чому би тобі не взяти меча? — запитав Ґандальф.
І Теоден повільно простягнув руку. Коли його пальці стиснули руків'я, присутнім здалося, що тонкі руки короля знову наповнилися силою та міццю. Раптом він здійняв меча і змахнув ним — меч зблиснув і зі свистом розітнув повітря. Тоді король по-богатирськи гукнув. І голос його лунко задзвенів, коли він заспівав роганською мовою заклик до зброї:
Охоронці подумали, що то кличуть їх, і миттю вибігли на сходи. Тоді здивовано подивилися на володаря й усі як один витягли мечі та поклали їх йому до ніг.
— Наказуй нам! — сказали вони.
—
— Забери свого меча, Еомере, сину моєї сестри! — мовив король. — Іди, Гамо, і знайди мого власного! Зброю мою стеріг Ґріма. Тож і його приведи до мене. Ну, Ґандальфе, ти казав, що маєш для мене пораду, якщо я захочу її вислухати. Що ж то за порада?
— Ти й сам уже зробив усе, як треба, — відповів Ґандальф. — Ти повірив Еомерові, а не мужеві з підступними думками. Ти відкинув скорботу і страх. Берися за нагальне. Кожен, хто вміє їздити верхи, повинен негайно рушати на захід, як і радив тобі Еомер: спершу, доки ще є час, ми повинні знищити Сарумана. Якщо програємо тут — то загинемо. Якщо переможемо — візьмемося за наступне завдання. Тим часом решта твого народу: жінки, діти і старці — повинні тікати до сховків у горах. Чи не для того, щоби пережити такий лихий час, як оцей, готували ті криївки? Нехай візьмуть зі собою харчів, але хай не баряться та не обтяжують себе скарбом, великим чи дрібним. Ідеться-бо про їхні життя.
— Ця порада видається мені доречною, — сказав Теоден. — Хай народ мій готується! Та ви зараз мої гості, й правду мовив ти, Ґандальфе, що манери при моїм дворі погіршали. Ви їхали цілу ніч, уже закінчується ранок, а ви ще нічого не їли й ані хвилини не спали. Для вас підготують гостьову оселю, і там ви й відпочинете, щойно поїсте.
— Ні, володарю, — озвався Араґорн. — Нема нині відпочинку для стомлених. Роганцям слід виїздити сьогодні ж, і ми поїдемо з ними — сокира, меч і лук. Ми привезли їх не для того, щоби вони підпирали твою стіну, Володарю Марки. До того ж, я обіцяв Еомерові, що мій меч воюватиме поруч із його мечем.
— Тепер і справді маємо ми надію на перемогу! — сказав Еомер.
— Надія є, — відказав Ґандальф. — Але Ісенґард сильний. Інші небезпеки теж не за горами. Не зволікай, Теодене, коли ми поїдемо. Якнайхутчіше веди свій народ до Схову у Смурному Капищі серед пагорбів!
— Е, Ґандальфе, — озвався король. — Ти, видно, сам не відаєш, наскільки ти велеможний цілитель. Так не буде. Я теж піду на війну, щоби загинути на вістрі битви, якщо так судилося. Так мені спатиметься ліпше.
— Тоді навіть поразку Рогану оспівають пісні! — сказав Араґорн.
І озброєні воїни, котрі стояли поблизу, брязнули металом війни, гукнувши:
— Володар Марки їде в похід! Уперед, еорлінґи!
— Але ж не годиться, щоби твій народ залишився водночас і без зброї, й без проводиря, — сказав Ґандальф. — Хто провадитиме людей і правитиме замість тебе?
— Я подумаю про це, перш ніж піти, — відповів Теоден. — А ось і мій радник.
Тієї миті з хоромів надійшов Гама. За ним, скоцюрбившись між двох інших чоловіків, дріботів Ґріма Змієязикий. Обличчя його було геть біле. Очі раз у раз кліпали від світла. Гама опустився на коліна і подав Теоденові довгий меч у піхвах зі золотою пряжкою, оздоблених зеленими самоцвітами.
— Ось, володарю, твій давній меч — Геруґрім, — сказав Гама. — Його знайшли у скрині. Оцей не хотів оддавати ключів. У тій скрині ще безліч інших речей, яких люди ніде не могли дошукатися.
— Брешеш! — відказав Змієязикий. — А цього меча твій володар сам віддав мені на збереження.
— І зараз він просить його повернути, — мовив Теоден. — Хіба це тебе не тішить?
— Авжеж, володарю, авжеж, — відповів Змієязикий. — Я щонайпильніше дбаю про тебе та про твої інтереси. Але ж не втомлюй себе та не випробовуй надміру своєї сили. Нехай інші потурбуються про цих набридливих гостей. М'ясо для тебе вже ось-ось піднесуть на стіл. Невже ти не їстимеш?
— Їстиму, — сказав Теоден. — І нехай їжу для моїх гостей теж поставлять на стіл. Військо рушає сьогодні. Розішліть герольдів! Нехай скликають усіх, хто живе поблизу! Кожен чоловік і кожен дужий парубок, здатний утримати зброю, всі, хто має коней, нехай чекають у сідлах біля брами о другій годині пополудні!
— Ласкавий володарю! — скрикнув Змієязикий. — Усе так, як я і боявся. Цей чарівник зачаклував тебе. Невже ніхто не залишиться захищати Золоті Хороми твоїх праотців і всі твої скарби? Ніхто не охоронятиме Володаря Марки?
— Якщо це чаклунство, — відповів Теоден, — то воно зцілює мене краще, ніж твої нашіптування. Кровопивце, ти змусив би мене незабаром ходити на чотирьох, ніби якогось звіра. Ні, ніхто не залишиться, навіть Ґріма. Ґріма теж поїде. Іди! Маєш удосталь часу, щоби відчистити свій меч од іржі.
— Помилуй, володарю! — завив Змієязикий, плазуючи по землі. — Пошкодуй того, кого виснажила вірна служба тобі. Не відсилай мене від себе! Бо лише я зостануся біля тебе, коли всі інші відступляться. Не відсилай від себе вірного Ґріму!
— Я тебе пошкодував, — сказав Теоден. — І нікуди не відсилаю. Я їду на війну разом зі своїми людьми. Наказую тобі їхати зі мною та виявляти свою вірність.
Змієязикий водив очима від одного обличчя до другого. І в його очах промайнув погляд загнаного звіра, який шукає найменшу шпарину в колі ворогів. Він облизав губи довгим білястим язиком.
— Такого рішення і слід було чекати від володаря Еорлового Дому, хоча він і старець, — сказав нарешті. — Але ті, хто по-справжньому любить його, мусили би пощадити його змарнілі літа. Проте, бачу, я прибув надто пізно. Інші, кого смерть мого володаря гнітитиме менше, ніж мене, вже його переконали. Якщо я не можу виправити те, що вони вчинили, то послухайся мене бодай ось у чому, володарю! В Едорасі слід залишити когось, хто знає твою душу та шанує твої накази. Признач відданого намісника. Дозволь твоєму радникові Ґрімі подбати про все до твого повернення — і я молитимуся, щоби ми до нього дожили, хоча жоден мудрець не покладатиметься на цю примарну надію.