Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 30)
Еомер засміявся.
— Якщо це прохання не врятує тебе від війни, вельмишановний Ґрімо, — сказав він, — то на яку нешляхетну службу ти пристанеш? Нести в гори торбу з їжею, коли хтось із наших людей довірить тобі хоча би її?
— Ні, Еомере, ти не до кінця збагнув наміри пана Змієязикого, — озвався Ґандальф, звертаючи на Ґріму пронизливий погляд. — Він достатньо сміливий і хитрий. Навіть зараз він ризикує і виграє партію. Ґріма вже змарнував кілька годин мого безцінного часу. На землю, зміюко! — чарівник раптом заговорив страхітливим голосом. — Плазуй на пузі! Чи давно Саруман купив тебе? Скільки він тобі пообіцяв? Якби всі роганські чоловіки загинули, ти мав отримати їхні скарби та жінку, котру жадаєш, так? Занадто довго ти стежив за нею з-під повік і не давав їй спокійно ступити бодай крок.
Еомер схопився за меч.
— Це я знав і раніше, — пробурмотів, — тому мало не зарубав його, порушивши закон зали. Та є ще й інші причини.
Він ступив уперед, але Ґандальф порухом руки зупинив його.
— Еовин тепер у безпеці, — сказав чарівник. — Але ти, Змієязикий, ти зробив усе, що міг, для свого справжнього господаря. І заслужив сяку-таку винагороду. Проте Саруман схильний забувати про свої борги. Раджу тобі якнайхутчіше йти до нього й нагадати про обіцяне, щоби він ненароком не забув про твою вірну службу.
— Брешеш, — відказав Змієязикий.
— Це слово надто часто й легко злітає з твоїх уст, — сказав Ґандальф. — Я не брешу. Бачиш, Теодене, тут змія! Задля безпеки ти не можеш ані взяти її зі собою, ні залишити тут. Убити її — це було би справедливо. Але так, як нині, було не завжди. Колись цей плазун був людиною і служив тобі, як умів. Дай же йому коня, і нехай він негайно їде звідси, куди йому заманеться. Ти судитимеш про нього за його вибором.
— Ти чуєш це, Змієязикий? — запитав Теоден. — Ось тобі вибір: поїхати зі мною на війну, щоби довести у битві, чи ти справді нам вірний, або ж негайно їхати, куди хочеш. Але тоді, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову, я не буду такий милосердний, як зараз.
Змієязикий поволі підвівся. Обвів присутніх поглядом примружених очей. Насамкінець подивився на Теоденове обличчя і розтулив рота, ніби хотів щось сказати. Натомість раптом помчав угору. Замахав руками. Очі його палали. У ньому було стільки злоби, що люди відсахнулися. Він зціпив зуби, а тоді зі сичанням виблював біля самих ніг короля, метнувся вбік і побіг сходами вниз.
— За ним! — наказав Теоден. — Простежте, щоби він нікому не нашкодив, але його самого не зачіпайте і не затримуйте. Дайте йому коня, якщо він захоче.
— І якщо котрийсь із коней погодиться нести його на собі, — сказав Еомер.
— Ну, гості мої, ходімо! — мовив Теоден. — Ходімо наберімося сили, наскільки нам дозволить бистролетний час.
Усі повернулися до величної оселі. Долі, в місті, вже лунали заклики герольдів і звуки військових ріжків. Адже король мав виступити на війну, щойно буде зібрано й озброєно людей з міста, і з найближчих околиць.
За королівським столом сиділи Еомер і четверо гостей, а біля короля чекала панна Еовин. Їли й пили поквапцем. Доки Теоден розпитував Ґандальфа про Сарумана, решта мовчали.
— Як давно він удався до зрадництва? Хтозна, — сказав Ґандальф. — Саруман не завжди був лихий. Раніше, без сумніву, він справді був приятелем Рогану; та навіть коли дружні почуття в його серці трохи схололи, ти однаково був для нього корисний. Тривалий час Саруман, ховаючись під маскою дружби, виношував задум знищити тебе, доки підготувався. У ті роки роль Змієязикого була мізерна: про все, що ти робив, одразу дізнавалися в Ісенґарді, бо земля твоя була відкрита, чужинці приходили і йшли собі геть. Але Змієязикий постійно щось нашіптував тобі на вухо, труїв твої думки, холодив твоє серце, послаблював твої руки-ноги, а інші дивилися на це і не могли нічим зарадити, бо він керував твоєю волею... Коли я втік і застеріг тебе, маска зі Сарумана злетіла — для тих, хто хотів це побачити. Після цього Змієязикий почав ризиковану гру, без упину намагаючись тебе затримати, не дати повністю зібратися на силі. Він діяв майстерно: притуплював людську обережність або загострював страхи — залежно від обставин. Хіба ти не пригадуєш, як палко він наполягав, аби нікого не щадили під час гонитви за примарами на півночі, а справжня небезпека тим часом насувалася зі заходу? Він умовив тебе заборонити Еомерові переслідувати орків, котрі порушили межі твоїх володінь. Якби Еомер не ослухався голосу Змієязикого, який говорив твоїми вустами, ті орки давно вже були би в Ісенґарді разом із коштовною здобиччю. Утім, не з тією, якою Саруман прагнув заволодіти понад усе, та однаково в його руках опинилися би двоє побратимів із мого Загону, котрим відомо про ту потаємну надію, про яку я навіть із тобою, володарю, не можу говорити відверто. Спробуй уявити, як би їх зараз катували, чи що Саруман, на нашу згубу, міг би в них вивідати?
— Я дуже завдячую Еомерові, — сказав Теоден. — Вірне серце може мати похмурий голос.
— Додай іще, — мовив Ґандальф, — що для обдурених очей правда може мати огидне обличчя.
— Атож, очі мої майже осліпнули, — погодився Теоден. — Найбільше я завдячую тобі, дорогий гостю. Ти знову з'явився вчасно. Я хотів би подарувати тобі щось, перш ніж ми поїдемо, — на твій вибір. Назви будь-яку річ, яка є в моїй власності. Лише меч мій залиш мені!
— Вчасно я прибув чи ні — це ми побачимо згодом, — сказав Ґандальф. — А щодо подарунка, володарю, я обираю того, хто придасться мені у скруті: швидкого та надійного. Віддай мені Тіньогрива! Раніше ти лише позичив мені його, якщо це можна так назвати. Проте нині я поїду назустріч страшній загрозі — протиставлю чорному срібне, — тож я не наважився б узяти зі собою те, що мені не належить. А поміж нами вже виникла взаємна прихильність.
— Гарний вибір, — відказав Теоден, — і я радо дарую його тобі. Проте це — дорогоцінний подарунок. Немає коня, який міг би зрівнятися з Тіньогривом. Він — нове втілення одного з могутніх скакунів давнини. Таких, як він, уже не буде ніколи. А вам, троє моїх гостей, я пропоную вибрати собі щось у моїй зброярні. Мечі вам не потрібні, зате там є майстерно виготовлені шоломи та кольчуги — подарунок моїм отцям із Ґондору. Вибирайте серед них, перш ніж ми підемо, і нехай вони добре вам служать!
І ось увійшли роганці, принісши обладунки та зброю з королівської скарбниці, й убрали Араґорна та Леґоласа у блискучі лати. Друзі самі вибрали собі шоломи та круглі щити, спереду покриті золотом і оздоблені самоцвітами, зеленими, червоними й білими. Ґандальф зброї не брав, а Ґімлі не потребував кольчуги, навіть якби і знайшлася така, що пасувала би до його зросту: в скарбницях Едораса не було лат, кращих за його короткий панцир, викуваний під Горою на Півночі. Натомість ґном узяв шолом зі сталі та шкіри, що добре прилягав до його округлої голови, а також невеликий щит. На ньому було зображено білого коня, що біжить, на зеленому тлі — символ Еорлового Дому.
— Нехай він добре тебе захищає! — сказав Теоден. — Його зробили для мене ще в Тенґелові дні, коли я був хлопчаком.
Ґімлі вклонився.
— Я пишаюся, Володарю Марки, що носитиму твій щит, — відказав він. — Утім, я б краще сам ніс коня, ніж дозволив би йому нести себе. На своїх двох я почуваюся найпевніше. І, можливо, я ще дістануся туди, де битимуся навстоячки.
— Таке і справді можливо, — погодився Теоден.
Король підвівся, й одразу до нього підійшла Еовин, подаючи вино.
—
Теоден випив із кубка, і вона передала його гостям. Спинившись перед Араґорном, панна раптом завмерла й поглянула на нього, і очі її засяяли. Він теж поглянув на її вродливе обличчя і посміхнувся; а коли брав кубок, то руки його торкнулися її рук і він відчув, як вона стрепенулася.
— Вітаю, Араґорне, Араторнів сину! — мовила Еовин.
— Вітаю, Володарко Рогану! — відповів той, але тепер його обличчя було схвильоване, а не усміхнене.
Коли всі скуштували вина, король рушив залою до дверей. Там на нього чекали охоронці, там стояли герольди й зібрались усі вельможі та ватажки, котрі перебували в Едорасі чи мешкали поблизу.
— Узріть! Я іду на війну, і, напевно, то буде мій останній похід, — сказав Теоден. — У мене немає дітей. Син мій, Теодред, загинув. Тому я оголошую Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ж не повернеться жоден із нас, то обирайте собі нового володаря. Проте нині я мушу довірити комусь свій народ, який залишаю в тилу, і владу над ним. Хто з вас зостанеться?
Ніхто з роганців не озвався.
— Невже ви нікого не назвете? Кому довіряє мій народ?
— Еорловому Дому, — відповів Гама.
— Але я не можу залишити тут Еомера. Та й він цього не захоче, — сказав король, — а він останній із цього Дому.
— Я казав не про Еомера, — озвався Гама, — та він і не останній. Є ще Еовин, Еомундова донька, Еомерова сестра. Вона безстрашна, і в неї шляхетне серце. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінґами, доки ми повернемося.
— Нехай буде так, — мовив Теоден. — І нехай герольди оголосять народу, що його поведе володарка Еовин!
Потому король опустився на сидіння біля дверей, а Еовин стала перед ним навколішки, після чого отримала меч і чудовий обладунок.