Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 32)

— Ти думав, що я залишився в Медусельді, скоцюрблений, мов те старе дерево під зимовим снігом. Таким я був, коли ти поїхав на війну. Проте західний вітер струснув мої гілки, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! Їдьмо на допомогу Еркенбрандові!

Доки Теоден наказував, Ґандальф трохи проїхав уперед і став одинцем, пильно дивлячись на північ, у бік Ісенґарда, і на захід, на сонце, що сідало. Тепер він повернувся.

— Мчи, Теодене! — сказав чарівник. — Мчи до Гельмового Яру! Не їдь до Ісенських Бродів і не затримуйся на рівнині! Я мушу покинути вас на коротку часину. Тіньогрив понесе мене геть у нагальній справі.

А тоді, звертаючись до Араґорна, до Еомера та до королівської челяді, гукнув:

— Сумлінно охороняйте Володаря Марки, доки я повернуся. Чекайте мене біля Гельмової Брами! До зустрічі!

Чарівник сказав щось Тіньогриву, і могутній кінь, мовби випущена з лука стріла, полетів світ за очі. Не встигли король і його супутники спам'ятатися, як коня та вершника вже не стало — тільки срібний спалах промайнув на тлі заходу сонця, тільки вітер гайнув по травах, тільки перелітна тінь зникла з очей. Снігогрив форкнув і здибився, готовий бігти слідом, але хіба що бистролетний птах міг би тепер наздогнати їх.

— Що це означає? — запитав один із охоронців у Гами.

— Що Ґандальфові Сірому слід було поспішати, — відповів Гама. — Він завжди відходить несподівано — як і приходить.

— Змієязикий, якби він був тут, легко пояснив би це, — сказали інші.

— Авжеж, — погодився Гама, — та я ліпше дочекаюся наступної зустрічі з Ґандальфом.

— Тобі, либонь, доведеться чекати довго, — сказали йому.

Військо звернуло зі шляху до Ісенських Бродів і попрямувало на південь. Запала ніч, але ніхто не спинявся. Пагорби дедалі ближчали, а високі шпилі Трігирне вже сіріли на тлі потемнілого неба. Ще за кілька верст, на далекому краї долини Західної Сторони, врізаючись глибоко в гори, тяглася зелена яруга, що закінчувалася серед пагорбів ущелиною. Тамтешні краяни називали її Гельмовим Яром — за іменем героя давніх воєн, котрий улаштував там собі криївку. Звиваючись із півночі вглиб гряди попід тінню Трігирне, Яр дедалі стрімкішав і вужчав, доки обжиті воронами кручі перетворилися зусібіч на могутні вежі, закривши собою світло.

Біля Гельмової Брами при вході до Яру північна круча виставила вперед п'яту свого схилу. Там, на відрозі, стояли високі стіни з віковічного каменю, а ген за ними здіймалася гінка вежа. Подейкували, що в далекі дні слави Ґондору морські королі спорудили цю твердиню руками велетів. Її називали Горнбурґ, адже сурма на цій вежі звучала, відлунюючи в Яру, так, ніби давно забуті армії піднімалися на війну з печер попід пагорбами. А ще давні люди звели стіну від Горнбурґа до південної кручі, яка перегороджувала вхід до ущелини. З-під стіни широкою штольнею витікав Яровий Потік. Майже біля підніжжя Рігкаменя він завертав і далі біг ровом посередині розлогого зеленого клина, що полого тягнувся вниз від Гельмової Брами до Гельмової Греблі. Звідти Потік спадав у Яровий Паділ, випливаючи аж ген у Долині Західної Сторони. Там, у Горнбурзі біля Гельмової Брами, і мешкав нині Еркенбранд, правитель Західної Сторони на кордонах із Маркою. Еркенбранд був мудрий володар, а тому, коли дні його народу затьмарила небезпека війни, він відновив стіну та зміцнив свою твердиню.

Ще коли Вершники були в неглибокому видолинку перед початком Падолу, залунали крики та сигнали ріжків їхніх розвідників, котрі їхали попереду. З темряви полетіли стріли. Один із розвідників повернувся і доповів, що у видолинок виїхали вовковершники та що військо орків і диких людей поспішає на південь од Ісенських Бродів, прямуючи, вочевидь, до Гельмового Яру.

— Ми знайшли багато трупів наших земляків, котрі загинули, тікаючи туди, — сказав розвідник. — І зустріли кілька розрізнених загонів, які брели хто куди, бо не мали очільників. Що з Еркенбрандом — достеменно не знає ніхто. Якщо він досі живий, то, цілком імовірно, вороги наздоженуть його, перш ніж він дістанеться до Гельмової Брами.

— Хто-небудь бачив Ґандальфа? — запитав Теоден.

— Так, володарю. Багато хто бачив одягнутого у біле старця на коні, який метався туди-сюди рівниною, мовби вітер у травах. Дехто сприйняв його за Сарумана. Кажуть, перед настанням ночі він помчав у напрямку до Ісенґарда. Подейкують також, що трохи раніше тут бачили Змієязикого, який подався на північ разом зі загоном орків.

— Змієязикому буде непереливки, якщо Ґандальф натрапить на нього, — сказав Теоден. — Але мені бракує тепер обох моїх радників: і колишнього, і нового. Та в цьому скрутному становищі ми не маємо іншого вибору, крім як рухатися далі — як і казав Ґандальф, до Гельмової Брами, — є там Еркенбранд чи ні. Відомо, наскільки численне військо надходить із Півночі?

— Воно велетенське, — відповів розвідник. — Утікачі, як мовлять, рахують одного ворога за двох, але я розмовляв із хоробрими людьми і не сумніваюся, що головна сила ворога стократ більша за все, що ми маємо тут.

— Тоді поквапмося, — озвався Еомер. — Мусимо пробитися крізь тих ворогів, котрі вже розділяють нас і твердиню. У Гельмовому Ярі є печери, де може залягти в засідці не одна сотня воїнів, а потаємні стежки ведуть звідти до пагорбів.

— Не довіряй потаємним шляхам, — відказав король. — Саруман довго вивчав цю землю. Та, попри все, в тій фортеці ми зможемо тримати оборону тривалий час. Гайда!

Араґорн і Леґолас їхали разом із Еомером попереду всіх. Скакали крізь темну ніч дедалі повільніше, бо пітьма щораз густішала, а шлях їхній слався на південь — вище і вище — до похмурих балок довкола підніжжя гір. Ворогів їм стрілося небагато. Подекуди траплялися зграї заблудлих орків, але вони хутко втікали, тож Вершники не могли їх упіймати чи вбити.

— Боюся, дуже швидко, — озвався Еомер, — про прибуття королівського війська стане відомо очільникові наших ворогів: Саруманові чи тому капітану, котрого він вирядив сюди.

А позаду наростав рокіт війни. Уже чутно було огидний спів, що пронизував пітьму. Вершники вибралися високо вгору Яровим Падолом і аж тоді озирнулись. І побачили смолоскипи — безліч яскравих вогняних цяток на чорному полі, розкиданих, немов червоні квіти, чи вишикуваних на підйомі з низини довгими мерехтливими рядами. То тут, то там спалахували пожежі.

— Військо і справді численне, й воно наступає нам на п'яти, — сказав Араґорн.

— Вони несуть вогонь, — озвався Теоден, — і палять усе на своєму шляху: скирти, хижки, дерева. То була щедра долина, де стояла безліч садиб... Нещасний мій народ!

— Де ти, о вчорашній дню, коли ми могли впасти на них, як буревій із гір! — мовив Араґорн. — Прикро мені, що ми від них утікаємо.

— Далі тікати не потрібно, — озвався Еомер. — Тут поблизу є Гельмова Гребля — стародавні шанець і бастіон, розташовані довкола Падолу на третину версти нижче від Гельмової Брами. Ми зможемо розвернутись і дати бій.

— Ні, нас надто мало, щоби захищати Греблю, — заперечив Теоден. — Вона завдовжки приблизно півтори версти, а може, й довша, і пролам в ній широкий.

— Біля проламу повинен залишитися наш ар'єргард, якщо ми поїдемо далі, — сказав Еомер.

На небі не було ні зір, ані місяця, коли Вершники проїхали крізь пролам в Греблі, звідки витікав горішній потік, і подалися до Горнбурґа дорогою, що стелилася біля води. Перед ними раптом вигулькнув бастіон — висока тінь по той бік темної ями. Вершники рушили вгору, і їх гукнув вартовий.

— Володар Марки прямує до Гельмової Брами, — відповів йому Еомер. — А говорить Еомер, Еомундів син.

— Це — добрі вісті, на які ми вже й не сподівалися, — сказав вартовий. — Покваптеся! Ворог вас наздоганяє.

Військо в'їхало у пролам і зупинилося на вкритому дерном схилі над ним. Роганці зраділи, коли довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмової Брами багато людей і що до них долучилося чимало втікачів.

— Ми маємо, напевно, з тисячу піших бійців, — сказав Ґамлінґ — літній чоловік, командир тих, хто обороняв Греблю. — Проте більшість із них бачила або надто багато зим, або надто мало, як-от мій онук, котрий тут зі мною. Що чути про Еркенбранда? Учора мені переказували, ніби він відступає сюди з усім, що зосталося від найкращих Вершників Західної Сторони. Та він не приїхав.

— І, боюсь, уже не приїде, — сказав Еомер. — Наші розвідники нічого не дізналися про нього, а долину за нами заполонив ворог.

— Хоч би Еркенбранд урятувався! — промовив Теоден. — То був могутній муж. У ньому ожила звитяга Гельма Молоторукого. Проте ми не можемо чекати на нього тут. Мусимо провести своїх воїнів за стіни фортеці. Вам нічого не бракує? Ми привезли мало харчів, бо збиралися на відкриту битву і не готувалися до облоги.

— Ген там, у печерах Яру, перебуває третина народу Західної Сторони: старці, молодь, діти та жінки, — сказав Ґамлінґ. — Але там також є чималий запас харчів, багато худоби та фуражу.

— Це добре, — зрадів Еомер. — Вороги палять і знищують усе, що залишилось у долині.

— Але якщо вони прийдуть гендлювати нашим крамом до Гельмової Брами, то дорого за те заплатять, — сказав Ґамлінґ.

Король і його Вершники поїхали далі. Перед насипом вони перетнули потік і позсідали з коней. Довгою вервицею повели скакунів похилим в'їздом угору й увійшли у ворота Горнбурґа. Там їх знову вітали з радістю і з воскреслою надією, бо тепер воїнів вистачало для того, щоби тримати оборону й у самому місті, й на захисній стіні.