Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 33)

Еомер і його люди були напоготові. Король та його дружина залишились у Горнбурзі разом із численними мешканцями Західної Сторони. Еомер розташував більшу частину своїх вояків на Яровій Стіні та під нею, а також на її вежі, бо покладатися тільки на тамтешню охорону було годі, особливо якщо напад буде цілеспрямований і його здійснюватиме велика потуга. Коней відвели вглиб Яру, приставивши при них сяких-таких наглядачів.

Ярова Стіна мала трохи менше двох сажнів у висоту і була така широка, що по ній водночас могли вільно пройти четверо чоловіків, захищених парапетом, визирнути за який під силу було тільки комусь дуже високому. Подекуди поміж каменями були отвори, пристосовані для стрільби. До цієї стінки з бійницями від дверей у зовнішньому дворі Горнбурґа вели сходи; ще три сходові марші вели на стіну з боку Яру, проте спереду вона була гладенька, а брили, з яких її спорудили, — допасовані одна до одної так майстерно, що між ними годі було знайти бодай приступку для ніг, і згори вони нависали, наче вибита морем скеля.

Ґімлі стояв, спершись на бруствер на стіні. Леґолас сидів на парапеті, тарабанячи пальцями по луку та видивляючись у морок.

— Це мені вже до душі, — сказав ґном, тупнувши по камінню. — Що ближче ми до гір, то легше мені на серці. Гарна тут гірська порода. У цього краю міцні кістки. Я відчув їх своїми ногами, щойно ми спустилися з греблі. Дайте мені рік часу та сотню моїх одноплемінців — і ворожі армії розбиватимуться об це місце, як хвилі.

— Не маю сумнівів, — відказав ельф, — але ти ґном, а ґноми — народ дивний. Мені це місце не до вподоби, і вдень воно ледве чи здобуде більшу мою прихильність, аніж зараз. Але ти втішив мене, Ґімлі: я радий, що ти стоїш поруч і маєш такі міцні ноги та замашну сокиру. Хай би серед нас було якнайбільше ґномів! А ще ліпше — якби тут опинилася сотня вправних лучників із Морок-лісу. Вони стали би нам у пригоді. Серед рогіримів є хороші лучники — хороші по-своєму, — та їх занадто мало, занадто мало...

— Для поціляння з луків зараз надто темно, — сказав Ґімлі. — Власне, саме час поспати. Спати! Я відчуваю таку потребу виспатися, що ніколи не уявляв собі, що ґном може так хотіти спати. Їздити верхи — марудна робота. Проте сокира в моїй руці втоми не знає. Дайте мені ряд орківських ший і простір для розмаху — і всю змору як рукою зніме!

Час плинув повільно. Далеко в долині все ще палахкотіли розкидані вогні. Війська Ісенґарда просувалися, зберігаючи тишу. Видно було, як їхні смолоскипи багатьма рядами тягнуться вгору Падолом.

Раптом на Греблі пролунали крики та вереск, розляглися несамовиті бойові кличі людей. На самому її краю з'явилися смолоскипи, які зібрались у миготливе гроно біля пробоїни. За мить розпорошилися знов і зникли. Люди чвалом погнали коней назад через поле, вгору похилим в'їздом до брами Горнбурґа. Ар'єргард воїнів Західної Сторони відступав.

— Ворог уже зовсім близько! — кричали вони. — Ми випустили всі стріли, які в нас були, й завалили Греблю трупами орків. Але це не спинить їх надовго. У багатьох місцях вони піднімаються на кручу, мов чорна окалина, і метушаться там густо, як мурахи. Проте ми навчили їх не запалювати смолоскипів.

Минула північ. Небо було страхітливо темне, а непорушність важкого повітря віщувала бурю. Раптом хмари обпік сліпучий спалах. Розгалужена блискавка вдарила у східні пагорби. На частку секунди вартові на стінах побачили осяяний білим світлом простір між ними та Греблею, де кишіли і роїлися чорні постаті: одні кремезні та приземкуваті, інші рославі та грізні, у високих шоломах і з чорними щитами. Вони невпинно, сотня за сотнею, перебиралися через Греблю, лізучи у пробоїну. Темна хвиля підкочувалася до стін, накриваючи одна по одній усі скелі. У долині гуркотів грім. Дощ лив потоками.

У повітрі засвистіли стріли, полетівши крізь бійниці так само густо, як дощ, але вони вдарялись об каміння і ковзали по ньому. Проте деякі влучали в ціль. Розпочався наступ на Гельмів Яр, хоча зсередини не долинуло ні звуку, ні виклику і в бік орків не випустили жодної стріли.

Ворожі війська спинилися, збентежені зловісною тишею скелі та стіни. Час од часу темряву розтинали блискавиці. Тоді орки заверещали, змахнули списами та мечами і випустили по хмарі стріл у кожного, хто відкрито стояв на бастіоні; люди Марки приголомшено дивилися на те, що здалося їм розлогим полем темного колосся, яким шарпав вітер війни, і кожен колос виблискував разючим світлом.

Гримнули мідні сурми. Ворог кинувся вперед: почасти на Ярову Стіну, почасти на насип і на похилий в'їзд, які вели до брам Горнбурґа. Там зосередилися найкремезніші орки та люди зі смурноземної гряди. На мить вони завмерли, а потому знову побігли в наступ. Блискавиці спалахували й відблискували на кожному шоломі та щиті — на всіх було видно підступну руку Ісенґарда. Ворог видерся на вершину скелі; ворог наближався до брам.

Тоді нарешті фортеця відповіла: орків зустріли злива стріл і ураган падаючого каміння. Стрій недруга похитнувся, порушився, і солдати кинулися тікати, проте невдовзі пішли в наступ удруге. Відступали і наступали, знову і знову; і кожного разу, ніби морський прибій, зупинялись у найвищій точці. Удруге заграли сурми — і юрмище людей із ревом кинулося на штурм. Вони тримали над головами великі щити, наче покрівлю, а ті, котрі йшли посередині, несли два стовбури могутніх дерев. Позаду них з'юрмилися орки-стрільці, раз у раз засипали градом дротиків лучників на стінах. Брами було здобуто. Стовбури, розгойдувані дужими руками, розбивали деревину замашними ударами. Якщо котрийсь із ворожих солдатів падав, збитий пожбуреним зі стіни каменем, на його місце відразу ставало двоє інших. Знову і знову вони розгойдували могутні дерева і трощили браму.

Еомер і Араґорн стояли поряд на Яровій Стіні. Вони чули ревіння голосів і здригання твердині від потужних ударів, а потім ураз спалахнула блискавиця, і в її світлі вони побачили, що брама ось-ось упаде.

— Ходімо! — сказав Араґорн. — Настала година, коли ми разом станемо до бою, оголивши мечі!

Вони помчали, наче вітер, уздовж стіни вгору східцями і вибігли в зовнішній двір на Скелі. Біжачи, зібрали біля себе жменю відважних воїнів із мечами. У західному куті фортечної стіни були невеликі бічні двері, які виходили прямісінько на сусідню кручу. Звідти між стіною та стрімким схилом Скелі до великої брами зміїлася вузька стежка. Еомер і Араґорн проскочили крізь ті двері, їхні люди не відставали. І два мечі, вихоплені з піхов, зблиснули як один.

— Ґутвайн! — скрикнув Еомер. — Ґутвайн за Марку!

— Андуріл! — скрикнув Араґорн. — Андуріл за дунедайнів!

Наскочивши збоку, вони кинулися на диких людей. Андуріл піднімався й опускався, спалахуючи білим світлом. На стіні та на вежі зчинився крик:

— Андуріл! Андуріл іде на війну. Лезо, що зламане було, знову сяє!

Ті, хто таранив браму, перелякалися, впустили дерева і спробували втекти, та стіну їхніх щитів розтрощив удар блискавиці, а самі вони розбились об кручі, загинули від мечів чи попадали зі Скелі у кам'янистий потік. Орки-стрільці навмання дружно вистрелили ще раз і теж утекли.

Еомер і Араґорн на мить затрималися біля брами. Грім уже гуркотів десь далеко. Блискавиці продовжували миготіти, проте аж ген понад горами на Півдні. Пронизливий вітер знову дмухав із Півночі. Він відносив кудись пошматовані хмари, з-за яких визирали зорі; а над пагорбами з боку Падолу котився до заходу місяць, мерехтливо-жовтий на тлі буретрощі.

— Ми не прийшли зарано, — сказав Араґорн, дивлячись на брами. Їхні могутні завіси та залізне окуття були покручені й зігнуті, деревина у багатьох місцях потріскала. — Ці двері не витримають іще одного такого штурму.

— Проте ми не можемо залишитися тут, поза стінами, щоби захищати їх, — відказав Еомер. — Поглянь!

Він показав на насипну дорогу. По той бік потоку вже з'юрмилося чимало орків і людей. Довкола жмені захисників, відбиваючись від каміння, зойкали стріли.

— Ходімо! Мусимо повернутись і поглянути, чи зможемо назбирати вдосталь каміння та брусів, аби підперти двері зісередини. Нумо, гайда!

Вони розвернулись і побігли. Тієї ж миті майже дюжина орків, котрі нерухомо лежали серед убитих, зірвалася на ноги й тихо та швидко рушила навздогін. Двоє з них кинулися під ноги Еомерові, підбили його й умлівіч опинилися згори. Проте з мороку вискочила невисока темна постать, котрої ніхто спершу не помітив, і хрипло скрикнула:

— Барук Кгазад! Кгазад ай-мену!

Сокира злетіла вгору й опустилася. І двоє орків упали, обезголовлені. Решта втекла.

Еомер натужно звівся на ноги, щойно Араґорн прибіг йому на допомогу.

Бічний вхід знову було зачинено, залізні двері перегородили та завалили зсередини камінням. Коли всі були у безпеці, Еомер звернувся до ґнома:

— Я вдячний тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Не знав, що ти пішов із нами в цю вилазку. Та нежданий гість часто виявляється найліпшим соратником. Як ти потрапив туди?

— Подався за вами, щоби відігнати від себе сон, — відповів Ґімлі, — проте побачив тих горян і вирішив, що вони для мене завеликі, тож присів біля каменя, аби подивитися на вашу забаву з мечами.

— Мені нелегко буде віддячитися, — мовив Еомер.

— Доки скінчиться ця ніч, тобі, мабуть, випаде для цього не одна нагода, — засміявся ґном. — Але я радий. Відколи ми покинули Морію, я не рубав нічого, крім дров.