Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 34)
— Двоє! — додав Ґімлі, гладячи сокиру.
А потім повернувся на своє місце на стіні.
— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене більше, хоча тепер я мушу шукати загублені стріли — вистріляв усі свої. Знай, ґноме: я вбив щонайменше дванадцятьох. Але це лише кілька листочків у лісі.
Небо швидко прояснювалося, й от над горизонтом засяяв місяць. Але світло не додало особливої надії Вершникам Марки. Ворогів їхніх не поменшало — навпаки, стало ще більше, й нові вояки все прибували і прибували крізь пролам із долини. Вилазка на Скелю забезпечила оборонцям Горнбурґа лише короткий перепочинок. Наступ на браму розпочався з подвійною силою. Війська Ісенґарда хвилювалися під Яровою Стіною, немовби ревуче море. Орки та горяни роїлися біля її основи від краю до краю. Мотузки з чіпкими гаками злітали на парапет швидше, ніж люди встигали обтинати чи скидати їх. До Стіни притулилися сотні довгих драбин. Багато з них упало додолу й розлетілося на друзки, та їх замінили сотні нових, якими орки видиралися нагору, наче мавпи в таємничих південних лісах. При основі стіни мертвих і покалічених звалювали в купу, наче ґонт під час бурі; жахливий курган дедалі вищав, а вороги все прибували і прибували.
Роганці втомились. У них закінчилися стріли, вони вистріляли всі свої дротики; мечі їхні понадщерблювалися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер гуртували їх, і тричі Андуріл пломенів під час розпачливої відсічі, коли ворог відступав од стіни.
Раптом у Яру позаду оборонців зчинилася метушня. То орки, як ті щурі, прокралися через штольню, крізь яку витікав струмок, а відтак зачаїлись у мороці попід кручами, вичікуючи, доки вгорі розпочнеться найзапекліший бій і всі захисники поспішать на стіну. Тоді вони і з'явилися. Декотрі вже пробралися до самого Гельмового Яру і полізли до коней, б'ючись із вартовими.
Люто волаючи, зі стіни зіскочив Ґімлі, і крик його відлунив поміж круч:
— Гей-гой! — гукав він. — Орки за стіною. Гей-гой! Нумо, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох.
Ґамлінґ Старий, почувши могутній ґномів голос крізь страшенний гармидер, глянув униз із Горнбурґа.
— Орки в Яру! — скрикнув. — Гельм! Гельм! Уперед, гельмінґи!
Так кричав він, збігаючи сходами зі Скелі та ведучи за собою чимало людей зі Західної Сторони.
Атака їхня була люта і несподівана, й орки відступили перед ними. Незабаром оборонці загнали ворогів у вузькі місцини ущелини, де одну частину повбивали, а друга з вереском помчала до безодні Яру, впавши до ніг вартових прихованих печер.
— Двадцять один! — скрикнув Ґімлі.
Тримаючи сокиру обіруч, він навідліг ударив нею останнього орка, і той упав йому до ніг.
— Ну, тепер трупів на моєму рахунку більше, ніж у пана Леґоласа. Знову.
— Треба заткнути цю щурячу діру, — сказав Ґамлінґ. — Подейкують, ґноми майстерно вправляються з камінням. Допоможеш нам, пане ґноме?
— Ми не обтесуємо каміння своїми бойовими сокирами чи нігтями пальців, — відповів Ґімлі. — Та чим зможу, тим допоможу.
Назбиравши поблизу стільки дрібних кругляків і роздробленого каміння, скільки вдалося знайти, люди зі Західної Сторони під керівництвом Ґімлі завалили внутрішній вхід до штольні так, що вільним залишився тільки вузенький каналець для струмка. Тоді напоєний дощем Яровий Потік спінився, розмив своє замулене русло і поволі розлився холодними калюжами серед круч.
— Нагорі буде сухіше, — сказав Ґімлі. — Ходімо, Ґамлінґу, подивімося, як справи на стіні!
Ґном піднявся нагору і застав Леґоласа біля Араґорна й Еомера. Ельф гострив свого довгого ножа. Після того, як спроба орків прорватися до фортеці через штольню зазнала невдачі, наступ майже припинився.
— Двадцять один! — гукнув Ґімлі.
— Добре! — відказав Леґолас. — А я поклав уже дві дюжини. Довелося трохи попрацювати тут ножем.
Еомер і Араґорн стомлено сперлися на мечі. Ліворуч знову гучно розляглися брязкіт і гамір битви на Скелі. Проте Горнбурґ досі затято тримався, наче острів у морі. Брами його впали, та жоден ворог іще не пробрався досередини через барикаду з балок і каміння.
Араґорн поглянув на бліді зорі, на місяць, що вже заходив за західні пагорби, які обступили долину.
— Здається, ніби ця ніч розтягнулася на роки, — озвався він. — Чи довго ще баритиметься день?
— Світання вже не далеко, — сказав Ґамлінґ, піднявшись до нього. — Проте, боюся, світання нам не допоможе.
— Зате воно завжди дає людям надію, — заперечив Араґорн.
— Але ці ісенґардські потвори, ці напіворки та люди-ґобліни, котрих виплодив підступний Саруманів розум, не злякаються сонця, — сказав Ґамлінґ. — Не злякаються його і дикі люди з пагорбів. Хіба ти не чуєш їхніх голосів?
— Чую, — відказав Еомер, — але мені вони нагадують лише крики птахів і ревіння худоби.
— А проте, чимало з них кричить мовою Смурних Земель, — зауважив Ґамлінґ. — Я знаю ту мову. Це — давня людська говірка, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Послухайте! Вони ненавидять нас і радіють, бо впевнені, що ми приречені. «Короля, короля! — кричать вони. — Ми полонимо їхнього короля! Смерть форґойлам! Смерть соломоголовим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Так вони називають нас. Пів-тисячі років не змусили їх забути гірку образу через те, що володарі Ґондору подарували Марку Еорлові Юному й уклали з ним спілку. Саруман розпалив давню неприязнь. Цей народ стає лютий, якщо його розтривожити. Вони не відступлять ані вдень, ані вночі, доки не захоплять Теодена чи самі накладуть головами.
— Хай там як, день подарує надію мені, — озвавсь Араґорн. — Адже мовлять, що Горнбурґа не здобуде жоден ворог, поки його захищають люди, чи не так?
— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.
— Тоді захищаймо Горнбурґ і сподіваймося! — сказав Араґорн.
Не встигли приятелі договорити, як заграли сурми. Потому щось гримнуло, спалахнуло та задиміло. Води Ярового Потоку розлилися, сичачи й пінячись, — їх уже нічого не стримувало: у стіні зяяла велика діра. Натовп темних постатей посунув усередину.
— Саруманові витівки! — скрикнув Араґорн. — Доки ми тут базікали, недруги знову залізли у штольню і запалили в нас під ногами вогонь Ортанка.
Так він гукав, стрибаючи у пробоїну, та, щойно втрапив туди, до бійниць потяглися сотні драбин. На стіні й під стіною останній наступ вирував, наче темна хвиля, що змітає піщану дюну. Захисників було розбито. Декотрі Вершники під тиском нападників, б'ючись і гинучи, крок за кроком відступали до печер. Інші подалися просто до Цитаделі.
Від Яру до Скелі та до задньої брами Горнбурґа вели широкі сходи. Біля їхнього підніжжя стояв Араґорн. У його руці виблискував Андуріл, і страх перед цим мечем на мить змусив ворога спинитись, а тим часом усі, хто ще міг піднятися сходами, один по одному рухалися до брами. Позаду Араґорна на верхніх східцях стояв навколішки Леґолас. Лук він тримав напоготові, та в нього залишалася єдина підібрана стріла, й ельф прицілювався, готовий влучити в першого-ліпшого орка, котрий наважиться підійти до сходів.
— Усі, хто міг сюди дістатись, уже в безпеці, Араґорне! — гукнув він другові. — Піднімайся!
Араґорн розвернувся і помчав угору східцями, проте від утоми спіткнувся. Недруги відразу кинулись уперед. Орки бігли нагору, волаючи і простягаючи довгі руки, щоби схопити його. Найперший із них упав: остання Леґоласова стріла пронизала йому горлянку, — проте решта навалилася на Араґорна. Тоді могутній валун, скинутий зі зовнішньої стіни вгорі, розбився об сходи й відкинув їх назад у Яр. Араґорн добувся до брами, і двері, зачинившись, клацнули за його спиною.
— Кепські справи, друзі мої, — сказав Араґорн, витираючи рукою піт із чола.
— Авжеж, кепські, — погодився Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. Де ж це Ґімлі?
— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив, як він бився на землі за стіною, та згодом вороги розділили нас.
— О горе! Це погана новина, — сказав Леґолас.
— Він відважний і дужий, — відказав на те Араґорн. — Сподіваймося, що йому поталанить утекти до печер. Там він бодай на деякий час опиниться у безпеці. Такий сховок припаде ґномові до душі.
— На це і я покладаю надію, — погодився ельф. — Але краще би він пішов у цей бік. Я хотів повідомити пана Ґімлі, що на моєму рахунку вже тридцять дев'ять убитих.
— Якщо він прорветься до печер, то на його рахунку буде більше трупів, — засміявся Араґорн. — Я ще ніколи не бачив, аби хтось так орудував сокирою.
— Піду-но я пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Аби, коли вже нарешті закінчиться ця ніч, я міг якнайвлучніше стріляти за доброго освітлення!
Араґорн пішов до Цитаделі. Там на нього чекала прикра несподіванка: він довідався, що Еомер не потрапив до Горнбурґа.
— Ні, він не прийшов до Скелі, — сказав один із людей зі Західної Сторони. — Коли я його бачив востаннє, Еомер збирав біля себе воїнів і бився при вході до Яру. З ним були Ґамлінґ і ґном, а я не зміг до них дістатись.
Араґорн проминув внутрішній двір і піднявся до покою у вежі. Там стояв король — темна постать на тлі вузького вікна — і дивився на долину.
— Які новини, Араґорне? — запитав він.
— Гельмів Яр узято, володарю, а його захисників розбито; проте багато хто втік до Скелі.
— Еомер тут?