Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 19)

Звернувши ліворуч і обігнувши цей гігантський живопліт, Деревобородий кількома кроками дістався до вузького входу. Крізь нього пролягала вторована стежка, що різко зривалася вниз із довгого стрімкого схилу. Гобіти збагнули, що спускаються в розлогий паділ, майже круглий, мов чаша, дуже широкий і глибокий, увінчаний по краях високим темним вічнозеленим живоплотом. Зсередини та місцина була гладенька й вистелена травами, і дерева там не росли, крім трьох дуже високих та дуже гарних срібних беріз, які стояли на дні чаші. До падолу вели ще дві стежки: зі заходу й зі сходу.

Сюди прибуло вже кілька ентів. Багато хто саме надходив стежками чи простував за Деревобородим. Вони наближались, і гобіти вражено приглядалися до них. Друзі сподівалися побачити істот, так само схожих на Деревобородого, як один гобіт подібний на іншого (принаймні в очах чужинців); тому дуже здивувалися, не помітивши цього. Енти відрізнялися між собою так, як відрізняються дерева: одні нагадували дерева одного виду, які зростали по-різному й у різних умовах; інші були як дерева різних видів, приміром, як береза та бук, як дуб і ялина. Декотрі були старі, бородаті й покручені, мовби здорові, проте дуже давні дерева (втім, найстаршим виглядав таки Деревобородий); але більшість ентів була висока та міцна, без наростів і з гладенькою шкірою, немовби лісові дерева у пору розквіту; проте молодих ентів не було: не було парості. Загалом, зо дві дюжини прибулих стояли на розлогому трав'янистому дні улоговини, а ще стільки само входило до неї.

Спершу Мері та Піпін були приголомшені розмаїттям побаченого: безліч форм, кольорів, відмінностей в обхваті й у висоті, в довжині рук і ніг, а також у кількості пальців на всіх кінцівках (від трьох до дев'яти). Декілька ентів, на їхній погляд, були більш-менш схожі на Деревобородого та нагадували їм буки чи дуби. Проте були й інші види. Декотрі скидалися на каштани: енти з брунатною корою, з великими руками, кривими розчепіреними пальцями та куцими товстими ногами. Декотрі нагадували ясени: рославі стрункі сірі енти з багатопалими руками та довгими ногами; декотрі — ялини (найвищі енти) чи берези, горобини або липи. Проте, коли всі енти зібралися довкола Деревобородого, злегка схиливши голови, перешіптуючись повільними музичними голосами та довго і пильно придивляючись до незнайомців, гобіти збагнули, що всі прибулі належать до одного роду та що в усіх них одинакові очі: не такі давні чи глибокі, як у Деревобородого, проте з такими самими повільними, уважними, задумливими виразами і такими самими зеленими вогниками.

Щойно ціле товариство згуртувалося, ставши широким колом довкруж Деревобородого, розпочалася чудернацька незрозуміла бесіда. Енти почали повільно шепотіти: спершу вступав один, потому долучався другий, і так далі, доки всі вже виводили довгий наспів зі спадними та висхідними інтонаціями — наспів, який то голоснішав із одного боку кола, то затихав там і переходив у гучне гудіння з іншого. Хоча Піпін і не міг уловити чи розібрати жодного слова — співали-бо, напевно, ентівською — гобітові попервах ці звуки здалися дуже приємними, проте поступово його увага послабилася. Минуло чимало часу (а енти не мали наміру припиняти свій спів), і гобіт упіймав себе на тому, що розмірковує, чи вони вже бодай вимовили «доброго ранку» своєю «неквапливою» мовою; і якщо Деревобородий збирався влаштувати перекличку, то скільки днів він витратить на те, щоби проспівати всі імена. «Цікаво, як ентівською буде так і ні», — подумав Піпін і позіхнув.

Деревобородий одразу ж звернув на нього свій погляд.

— Гм, га, гей, мій Піпіне! — сказав він, і решта ентів припинила співати. — Ви-бо квапливий народ, а я й забув; окрім того, слухати мову, якої не розумієш, — це завжди стомливо. Тепер ви можете спуститися. Я назвав ваші імена Ентівському Вічу, вони побачили вас і погодилися, що ви справді не орки та що до стародавніх переписів доведеться додати новий рядок. Оце наразі все, про що ми поговорили, та для Ентівського Віча і це — чимало. Ви з Мері можете погуляти улоговиною, якщо хочете. Онде там, біля північного крутосхилу, є джерело зі смачною водою, якщо вам треба освіжитися. Перш ніж розпочати саме Віче, я маю ще дещо сказати. Пізніше я навідаю вас і розповім, як просуваються справи.

І він опустив гобітів на землю. Ті низько вклонилися, перш ніж піти. Цей жест дуже сподобався ентам, якщо судити за інтонацією їхнього шепоту і за вогниками в очах; але невдовзі вони повернулися до своєї розмови. Мері та Піпін піднялися стежкою, що надбігала зі заходу, і визирнули крізь просвіт у велетенському живоплоті. Довгі, порослі деревами схили вивищувалися понад краєм падолу, а поза ними, над ялинами на найдальшому гребені, здіймався гострий і білий шпиль високої гори. На півдні, ліворуч од гобітів, розкинувся ліс, який поволі губився в сірій далині. Ген там ледве мріла тьмяно-зелена латка землі, й Мері здогадався, що то — роганські рівнини.

— Цікаво, де Ісенґард? — озвався Піпін.

— Я навіть достеменно не знаю, де перебуваємо ми, — сказав Мері, — проте той шпиль — це, мабуть, Метедрас, а кільце Ісенґарда, наскільки я пригадую, розташоване в розгалуженні чи у глибокій розколині біля підніжжя гір. Тож він, певно, по той бік цього великого гребеня. Мені здається, що ген там, ліворуч од шпиля, щось куриться чи димиться, — ти бачиш?

— А який він, той Ісенґард? — запитав Піпін. — Я про те, чи зможуть енти взагалі йому щось заподіяти.

— Мене це теж непокоїть, — відказав Мері. — Ісенґард — це, гадаю, щось на кшталт кільця зі скель чи з пагорбів, а всередині рівнина, посеред якої стоїть острів чи камінна колона. Її називають Ортанк. Там — Саруманова вежа. Довколишня стіна має браму, можливо, й не одну, і, либонь, крізь неї біжить потік; він бере початок у горах і перетинає Роганську Ущелину. Ледве чи ентам поталанить пробратись у таке місце. Та в мене дивне враження від цих ентів: чомусь я не вважаю їх такими невинними і, ну, кумедними чи що, якими вони здаються спершу. А здаються вони повільними, чудними і терплячими, майже сумними; проте, думаю, їх таки можна розворушити. І якщо це станеться, то я волію бути на їхньому боці.

— Так! — сказав Піпін. — Я тебе розумію. Вони здатні перемінитися зі старої корови, що спокійнісінько собі стоїть і жує траву, на роздратованого бика, і переміна ця може відбутися зненацька. Цікаво, чи вдасться Деревобородому їх розбудити? Переконаний: він спробує. Та вони не хочуть, аби їх будили. Деревобородий он сам розворушився минулої ночі, але відразу ж угамував свій запал.

Гобіти озирнулися. Таємна нарада ентів тривала: їхні голоси ритмічно то гучнішали, то тихшали. Сонце піднялося вже досить високо для того, щоби зазирнути за живопліт: його світло зблиснуло на верхівках беріз і затопило північний бік падолу холодною жовтою барвою. Там гобіти помітили маленький сяйливий водограй. Вони пройшли вздовж пруга велетенської чаші біля підніжжя вічнозелених дерев — приємно було знову відчути під пальцями ніг прохолодну траву і не поспішати, — а потому спустилися до джерела, що било ключем. Зробили кілька ковтків прозорої, холодної, п'янкої води й повсідалися на зарослому мохом камені, дивлячись, як виграють на траві сонячні цятки та як біжать дном улоговини тіні від швидкоплинних хмар. Шепіт ентів не вмовкав. Це місце здавалося гобітам дуже дивним і усамітненим, ніби було поза межами їхнього світу, далеким від усього, що з ними відбулося. Їх раптом охопив непоборний сум за обличчями та голосами їхніх побратимів, особливо Фродо, Сема та Бурлаки.

Урешті-решт, шепіт ентів урвався, й, підвівши очі, гобіти побачили, що до них іде Деревобородий разом зі ще одним ентом.

— Гм, грум, ось і я, — озвався Деревобородий. — Ви стомились, і вас починає брати нетерплячка, гмм, еге? Ну, боюся, вам іще рано нетерпеливитися. Ми, проте, вже відбули перший етап; одначе мені ще потрібно вкотре пояснити становище тим, хто живе далеко звідси, далеко від Ісенґарда, і тим, до кого я не дійшов перед Вічем, — а потому ми вирішимо, що нам робити. Проте ухвалення рішень не забирає в ентів стільки часу, скільки розгляд усіх подій і фактів, щодо яких їм доводиться виносити ухвалу. Втім, не варто заперечувати й того, що тут ми пробудемо ще тривалий час: дуже ймовірно, кілька днів. Тож я привів вам товариша. У нього поблизу є ентівська оселя. Ельфійською його звати Бреґалад. Він каже, що вже все вирішив і не мусить довше бути на Вічі. Гм, гм, він серед нас найбільше схожий на квапливого ента. Ви знайдете спільну мову. Бувайте!

Деревобородий розвернувся й пішов собі.

Бреґалад якусь хвилю стояв і поважно роздивлявся гобітів, а вони дивилися на нього, вичікуючи, коли той почне виявляти бодай якісь ознаки «квапливості». Цей ент був високий і, здається, доволі молодий: шкіра на його руках і ногах була гладенька та блискуча, він мав червоні губи і сиво-зелене волосся, міг згинатись і гойдатися, як тонке дерево на вітрі. Нарешті він таки озвався, і голос його, хоч і плавний, виявився вищим і дзвінкішим, аніж у Деревобородого.

— Га, гм, друзі мої, ходімо на прогулянку, — сказав він. — Я Бреґалад, себто Спритнодрев — вашою мовою. Та це, звісно, лише прізвисько. Так мене називають, відколи я відповів так старшому ентові ще до того, як він завершив доказувати своє запитання. Я також швидко п'ю і вгамовую спрагу, тоді як дехто й далі мочить свою бороду. Ходімо зі мною!