Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 20)

Він простягнув дві делікатні руки й подав по долоні з довгими пальцями кожному гобітові. Цілий той день вони гуляли з ним у довколишніх лісах, співали та сміялися — Спритнодрев часто сміявся. Він сміявся, коли сонце виходило з-за хмари, сміявся, коли на шляху їм траплявся потік чи джерело: тоді ент спинявся і змочував собі ноги та голову водою; іноді він сміявся через якийсь звук чи шепіт у деревах. Кожного разу, побачивши горобину, Бреґалад на мить завмирав, простягнувши руки, співав і погойдувався в такт співу.

З настанням ночі він приніс гобітів до своєї ентівської оселі, яка була не більш ніж моховитим каменем, покладеним на дерни попід зеленим крутосхилом. Довкола каменя росла горобина, а ще там (як і в кожній ентівській оселі) була вода: з крутосхилу вибивалося джерельце. Доки в лісі западала темрява, вони трохи побесідували. Неподалік досі відлунювали невгамовні голоси Ентівського Віча: проте зараз вони здавалися глибшими і не такими розміреними, як раніше, хоча подеколи один гучний голос ставав особливо виразним у своїй дзвінкій і пришвидшеній мелодійності, — натомість усі інші стихали. Проте поруч із гобітами був Бреґалад, він лагідно розмовляв знайомою їм мовою, майже шепотів, і вони дізналися, що він належить до народу Шкірокора та що країну, де вони жили, було сплюндровано. Гобітам цього виявилося досить, аби пояснити його «квапливість» — принаймні щодо орків.

— У мене на батьківщині росла горобина, — тихо і сумно сказав Бреґалад, — горобина, яка вкоренилася, коли я був ентинґом: багато-пребагато років тому в спокійному світі. Найстарші з тих дерев посадили енти в надії зробити приємність ентійкам, однак ентійки подивилися на них, посміхнулись і мовили, що знають, де цвіте біліший квіт і народжуються багатші плоди. Проте для мене з усього того племені, серед цілого народу Розоцвітих, немає прекрасніших дерев. Отож, та горобина росла й росла, доки тінь кожної з них почала нагадувати зелену залу, а їхні червоні ягоди восени були і тягарем, і красою, і дивом. На них метушилися птахи. Я люблю птахів, навіть якщо вони без угаву щебечуть; а на горобині завжди вистачало ягід. Але згодом птахи стали нахабними та жадібними, шарпали дерева, обривали плоди і не їли їх. Потому прийшли орки зі сокирами і зрубали мої дерева. Я прийшов і кликав їх їхніми довгими іменами, та вони не рухалися, не чули та не відповідали: лежали мертві.

О Орофарне, Лассеміста, Карніміріє! О білий цвіт посеред віт — волосся горобин! Пора була — вона цвіла, — о щастя літніх днин! Кора м'яка, світлінь листка і свіжий голосок, Корона та, аж золота, світила між гілок! І що тепер? Твій цвіт помер, і волос посивів, Нема корони, спів ворон відхід твій прохрипів. О Орофарне, Лассеміста, Карніміріє!

Гобіти заснули під звуки тихого співу Бреґалада, який різними мовами оплакував загибель дерев, що їх він любив.

Наступний день вони також провели в його товаристві, проте не відходили далеко від «дому». Здебільшого мовчки сиділи в затишку під крутосхилом, бо вітер дмухав холодніший, а хмари стали щільнішими та сірішими, ніж напередодні; сонячного світла перепало менше, ніж учора, та віддалік голоси ентів на Вічі й далі то голоснішали, то тихшали, іноді були гучні та сильні, а іноді — ледве вловні та сумні, іноді швидкі, іноді повільні й урочисті, наче поминальний спів. Настала друга ніч, а енти продовжували свою таємну раду попід бистролетними хмарами та зорями, які раз у раз вигулькували на небі.

Зайнявся третій день, понурий і вітряний. У пору сходу сонця ентівські голоси злились у єдине потужне гудіння, потому знову стихли. Коли ранок перейшов у день, вітер ущух і в повітрі зависло напружене очікування. Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча вони тут, у видолинку ентівської оселі, звуки Віча ледве чули.

Пополудні сонце, що рушило на захід до гір, прослало довге жовте проміння між тріщин і шпарок у хмарах. Зненацька гобіти усвідомили, що все довкола стало дуже тихе — цілий ліс мовчки слухав. Ентівські голоси, звісно, теж затихли. Що би це означало? Бреґалад стояв прямий і збуджений, озираючись на північ, у бік Заповідної Паді.

Потому до них долинув гучний розкотистий крик: «Ра-гум-раї» Дерева здригнулись і схилилися, ніби їх пригнуло шквалом. Тоді знову все стихло, а далі почулася маршова музика — щось схоже на урочисті барабани, а понад рокотом їхніх ударів і відголосків клекотіли голоси, які співали високо та сильно.

У грізний тан під барабан йдемо ми: рунда-рунда-ран!

Надходили енти, і щоразу ближче та голосніше лунала їхня пісня:

Під барабан і під тимпан йдемо ми: руна-руна-ран!

Бреґалад підхопив гобітів і вийшов із оселі.

Невдовзі вони побачили, що до них крокує стрій: енти сягнистими кроками спускалися зі схилу. За Деревобородим ішли слідом понад п'ятдесят його послідовників: двома рядами, нога в ногу, відбиваючи ритм руками на власних боках. Коли вони наблизились, у їхніх очах помітні були спалахи та вогники.

— Грум, гум! Ось ми йдемо під барабан, ось ми нарешті йдемо! — загукав Деревобородий, угледівши Бреґалада та гобітів.

— Ну-бо, долучайтеся до Віча! Ми вирушаємо. Ми вирушаємо на Ісенґард!

— На Ісенґард! — багатоголосо відгукнулись енти.

— На Ісенґард!

На Ісенґард! Хоч Ісенгард стоїть між кам'яних воріт; Хоч Ісенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть, Йдемо, йдемо ми на війну — розбити кам'яну стіну; Вогнем палким горять гілки, з мечем вогню йдем на війну! На землю тьми, як чин судьби, ми під барабан ідем у тан; На Ісенґард ідем у тан! Фатальний тан, фатальний тан!

Так вони співали, крокуючи на південь.

Бреґалад із полум'яним поглядом став у шеренгу біля Деревобородого. Старий ент узяв гобітів до себе і знову висадив їх собі на плечі. Так вони й ішли: гордо, на чолі співочого загону, з палкими серцями та високо піднятими головами. Хоча гобіти і сподівалися, що з плином часу щось трапиться, та раптова зміна, яка відбулася з ентами, вразила їх. Вона була несподіваною, мовби повінь, що розливається, прорвавши дамбу, яка довго її стримувала.

— Тож енти досить швидко ухвалили рішення, еге ж? — по якомусь часі наважився запитати Піпін, коли спів на мить затих і було чути лише шум рук і ніг.

— Швидко? — перепитав Деревобородий. — Грум! Таки-так. Швидше, ніж я сподівався. Власне, я вже багато віків не бачив їх такими розворохобленими. Нам, ентам, не подобається, коли нас тривожать; ми зриваємося з місця, лише коли впевнені, що нашим деревам чи нашим життям загрожує смертельна небезпека. Такого в цьому Лісі не траплялося, відколи Саурон воював із морськими людьми. Нас найбільше розлютило те, що роблять орки — безпричинно вирубують дерева — рарум, — не прикриваючись навіть сякою-такою потребою годувати вогонь; і зрадництво сусіда, котрий повинен був нам допомагати. Чарівники мають знати більше — вони знають більше. Ні в ельфійській, ані в ентівській, ані в людській мовах немає належної лайки для такого зрадника. Геть Сарумана!

— Ви справді розіб'єте двері Ісенґарда? — запитав Мері.

— Гой, гм, ну, ми могли би, ти ж розумієш! Ви, мабуть, не знаєте, які ми дужі. Про тролів вам доводилося чути? Вони страшенно сильні. Але тролі — тільки погана копія, створена Ворогом у час Страхітливої Темряви як насмішка з ентів, подібно як орки були насмішкою з ельфів. Ми сильніші за тролів. Нас створено зі солі землі. Ми можемо трощити каміння, мов коріння дерев, але швидше, значно швидше, якщо дух наш пробуджено! Якщо нас не зрубають, не знищать вогнем чи чарами, ми розтрощимо Ісенґард на друзки й зітремо його стіни на порох.

— Але Саруман спробує вас зупинити, чи не так?

— Гм, ах, так, це правда. Я про це не забув. Утім, я довго про це думав. Однак, розумієте, чимало цих ентів молодші за мене на багато деревожиттів. Зараз вони всі прокинулись і зосередилися на одному: знищити Ісенґард. Але невдовзі вони знову почнуть думати — щойно трохи охолонуть після того, як ми ковтнемо вечірнього трунку. Нас мучитиме справжня спрага! Та зараз нехай вони крокують і співають! Перед нами далека путь, і часу на роздуми не забракне. Добре, що все вже розпочалося.

Деревобородий ішов уперед і певний час співав разом із іншими. Проте згодом його голос перейшов у шепіт і знову замовк. Піпін бачив, що його старечі брови зморщилися, насупившись. Урешті, ент звів погляд, і Піпін угледів сумний вираз його очей — сумний, але не нещасний. Вони світилися так, мовби їхній звичний зелений вогник поринув глибше, ніж завжди, в темні криниці задуми.

— Звісно, друзі мої, є велика ймовірність, — повільно сказав Деревобородий, — є велика ймовірність, що ми йдемо назустріч згубі — що це останній марш ентів. Але, навіть якби ми залишилися вдома й нічого не робили, судьба все одно рано чи пізно знайшла би нас. Це відчуття довго визрівало в наших серцях, і саме тому ми виступили в цей марш. То не було квапливе рішення. І вже зараз останній марш ентів вартує бодай пісні. Ех, — зітхнув він, — можливо, перш ніж загинути, ми допоможемо іншим народам. Але я однаково хотів би дожити до того часу, коли справдяться пісні про ентійок. Я палко хотів би знову побачити Фімбретіль. Однак, друзі мої, пісні де в чому схожі на дерева: кожна має свій плід і народжує його по-своєму, а іноді вони в'януть передчасно.