Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 21)

Енти крокували, не стишуючи ходи. Вони спустились у довгу балку, що тяглась аж ген на південь, і вже почали підніматись: угору й угору — на її високий західний гребінь. Ліси відступили, довкола спершу траплялися розкидані купки беріз, але перегодом схили стали зовсім голі, на них росло хіба кілька вичахлих сосен. Сонце сховалося за темний пагорб попереду. Запали сірі сутінки.

Піпін озирнувся. Ентів побільшало... Чи... що це? Там, де мали бути тьмяні голі схили, які вони щойно проминули, здіймалися справжні гаї. І вони рухалися! Можливо, це дерева Фанґорну прокинулись і повстав ліс, рушивши через пагорби на війну? Піпін протер очі, боячись, що це сон і що пітьма обдурила його, проте велетенські сірі постаті невпинно рухались уперед. Було чути шум, ніби вітер гуляв серед безлічі віт. Енти наближалися до верхівки гребеня, й пісні змовкли. Запала ніч, довкола було тихо: тільки легенько тремтіла земля під ногами ентів і безгучно — як тінь шепоту — шелестіло численне ворушке листя. Нарешті енти спинилися на вершині й поглянули вниз, у темну прірву — розлогу тріщину в кінці гір: Нан-Курунір, Долину Сарумана.

— Ніч оповила Ісенґард, — мовив Деревобородий.

Розділ 5

Білий вершник

 промерз до кісток, — сказав Ґімлі, потираючи руки й переступаючи з ноги на ногу. Нарешті на став день. На світанку побратими приготували собі сякий-такий сніданок, а тепер, коли посвітлішало, вони знову планували оглянути землю в пошуках гобітських слідів. — І не забувайте про того старого! Я був би майже щасливий, якби побачив відбиток чобота.

— Чому би це ощасливило тебе? — запитав Леґолас.

— Тому що старець, котрий має ноги, які залишають по собі сліди, є саме тим, ким здається, — відповів ґном.

— Можливо, — погодився ельф, — але тут навіть важкий чобіт міг не залишити відбитку: трава густа і жорстка.

— Це не спантеличить блукача, — сказав Ґімлі. — Прим'яте стебло Араґорн розтлумачить правильно. Та я не сподіваюся, що він знайде хоч якісь сліди. Минулої ночі нам на очі потрапив лихий фантом Сарумана. Навіть світло ранку не похитнуло моєї впевненості в цьому. Його очі стежать за нами з Фанґорну — можливо, навіть зараз.

— Усе може бути, — мовив Араґорн, — але я не певен. Я думаю про коней. Минулої ночі ти, Ґімлі, сказав, що їх наполохали. Проте я вважаю інакше. Ти чув їх, Леґоласе? Вони здалися тобі тваринами, які зі страху тікають світ за очі?

— Ні, — відповів Леґолас. — Я добре чув їх. І якби не темрява та наші страхи, то подумав би, що вони ошаліли від якоїсь несподіваної радості. Наші скакуни перемовлялися так, як це роблять коні, коли зустрічають друга, за котрим давно сумували.

— Я теж так подумав, — сказав Араґорн, — але не розгадаю цієї загадки, якщо вони не повернуться. Ходімо! Надворі швидко світліє. Роздивімося спершу всюди, а вже тоді гадатимемо! Почнемо звідси, поблизу нашого табору, ретельно обшукаємо все й поволі піднімемося схилом до лісу. Хай там що приверзлося нам уночі, знайти гобітів — ось наше завдання. Якщо їм поталанило втекти, то вони, напевно, заховалися серед дерев, — інакше ми би їх помітили. Якщо ж не знайдемо нічого ні тут, ані на межі лісу, то востаннє обшукаємо бойовище та згарище. Проте відшукати там щось утішне — надії мало: рогірими добре знають свою роботу, надто добре!

Певний час троє побратимів буквально повзали по землі, обмацуючи ґрунт. Над ними височіло скорботне дерево: його сухе листя обвисло і мляво шелестіло на східному вітрі. Араґорн поволі віддалявся. Він дійшов до попелу від вартового вогнища поблизу берега ріки, де відбулася битва. Раптом він спинився і нахилився зовсім низько, майже зануривши обличчя у траву. Потому гукнув друзів. Ті хутко підбігли до нього.

— Ось нарешті й новини для нас! — сказав Араґорн.

Він підняв надірваний листок так, аби й вони могли його побачити — великий тьмяний листок золотавого відтінку, що вже засихав і ставав коричневим.

— Це — листок малорна з Лорієну, а на ньому дрібні крихти, і кілька таких само крихт є у траві. А ще дивіться: онде поблизу лежать шматки розрізаної мотузки!

— І ніж, який її розрізав! — додав Ґімлі.

Він нахилився і витяг коротке зазубрене лезо з купини, у яку його втоптав чийсь важкий чобіт. Відбите руків'я ножа лежало поруч.

— Це — орківська зброя, — сказав Гном, обережно тримаючи та з огидою розглядаючи різьблену колодку: вона мала форму страхітливої голови з косими очима та пожадливим ротом.

— Так, це найдивніша загадка з тих, які постали перед нами! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і від вершників, котрі їх оточили. Згодом спиняється, причому на відкритому місці, й звільняє себе від пут орківським ножем. Як і навіщо? Якщо в нього були зв'язані ноги, то як він ішов? А якщо руки — як спромігся скористатися ножем? Якщо ні те, ні те не було зв'язано взагалі, то навіщо різати мотузку? На довершення він, утішений своєю вправністю, сідає собі та спокійнісінько їсть якийсь дорожній харч! Цього досить, аби впевнитися, що тут був гобіт, навіть якби ми не натрапили на листок малорна. Утім, здається, руки його перетворилися на крила і він гайнув кудись між дерев, щебечучи. Його легко буде знайти — треба лише, щоб і в нас виросли крила!

— Авжеж, тут не обійшлося без чаклунства, — погодився Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш ти, Араґорне, про Леґоласову відгадку. Може, ти запропонуєш кращу?

— Може, й так, — відповів Араґорн, усміхнувшись.

— Тут поблизу є й інші знаки, на які ви не зважили. Я згоден, що бранцем був гобіт, і він, найімовірніше, звільнив руки чи ноги ще до того, як потрапив на це місце. Думаю, саме руки, бо так загадку легше розгадати, а також тому, що, як видно зі слідів, сюди його приніс орк. За кілька кроків далі пролито кров — орківську кров. Усюди довкола є глибокі відбитки копит і ознаки того, що звідси поволокли щось важке. Вершник убив орка й потягнув його тіло до вогнища. Та гобіта він не помітив: гобіт не був «на відкритому місці», бо була ніч і на ньому був ельфійський плащ. Він був виснажений і голодний, але це й не дивно, тож, звільнившись од пут із допомогою ножа свого вбитого ворога, гобіт перепочив і трохи підживився, перш ніж поповзти геть. Мене тішить, що в кишені в нього знайшовся лембас, навіть якщо бідолаха втік без спорядження та без жодних речей; це, мабуть, схоже на гобітів. Я кажу «він», але сподіваюся, що Мері та Піпін були тут удвох. Але наразі ніщо не підтверджує мого здогаду.

— І як, по-твоєму, один із наших друзів звільнив руки? — запитав Ґімлі.

— Не знаю, як таке могло статися, — відповів Араґорн. — І не знаю, чому орк ніс їх кудись. Звісно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Ні, лише зараз я починаю розуміти, що бентежило мене від початку: чому, вбивши Боромира, орки задовольнилися тим, що захопили в полон Мері та Піпіна? Вони не шукали решту членів нашого загону, не напали на табір, натомість якнайшвидше подалися до Ісенґарда. Невже вони подумали, ніби їм поталанило впіймати Персненосця та його вірного друга? Гадаю, ні. Їхнім господарям не стало би духу віддати оркам такий прямий наказ, навіть якби вони й самі знали чимало; з орками про Перстень ніхто не говоритиме відкрито: це надто ненадійні слуги. Гадаю, їм наказали будь-що полонити гобітів живцем. Тож котрась із тих потвор спробувала вшитися звідси перед битвою. Серед них часто трапляються зрадники: якийсь великий і зухвалий орк, либонь, сам намагався втекти з дорогоцінною ношею, щоби досягти власної мети. Ось вам моя відгадка. Можна вигадати й інші. Та достеменно ми знаємо одне: бодай хтось із наших друзів урятувався. Перш ніж повернутися до Рогану, ми мусимо знайти його і допомогти. Нам не слід боятися Фанґорну, якщо скрута загнала нашого друга до такої похмурої місцини.

— Не знаю, що лякає мене більше: Фанґорн чи думка про те, що доведеться пішки пройти через Роган, — сказав Ґімлі.

— Тоді рушаймо до лісу, — мовив Араґорн.

Невдовзі Араґорн натрапив на свіжі сліди. В одному місці, поблизу берега Ентави, він побачив гобітські відбитки, проте вони були надто непримітні, щоби суттєво допомогти шукачам. Потому біля стовбура велетенського дерева на самому краю лісу вигулькнули ще сліди. Земля була гола та суха, тому сліди теж мало про що говорили.

— Тут стояв принаймні один гобіт і озирався, а тоді знову завернув до лісу, — повідомив Араґорн.

— Тоді нам теж слід піти туди, — сказав Ґімлі. — Та мені не до вподоби вигляд цього Фанґорну, до того ж нас проти нього застерігали. Ліпше би гонитва завела нас деінде!

— А мені цей ліс не здається злим, хай там що розповідають легенди, — озвався Леґолас.

Він стояв попід склепінням дерев, нахилившись уперед, ніби прислухався, і пильними очима вдивлявся в пітьму.

— Ні, він не лихий, або ж зло ховається десь у глибоких його нетрищах. Я чую лише далекі відлуння понурих місцин, де ростуть дерева з чорними серцями. Поблизу нас злоби немає, зате є настороженість і гнів.

— Ну, на мене сердитися він причини не має, — сказав Ґімлі. — Я йому не шкодив.

— Це — добре, — відказав Леґолас. — Але йому таки завдано шкоди. Щось або відбувається всередині нього, або має відбутися. Хіба ви не відчуваєте напруження? Від нього мені аж перехоплює подих.