Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 23)
— Мітрандір! — закричав ельф. — Мітрандір!
— Нарешті ми зустрілися, знову кажу я тобі, Леґоласе! — відповів старий.
Троє шукачів утупились у нього. Волосся його біліло, мов сніг на сонці; мерехтливо-білі були його шати; очі під густими бровами виблискували пронизливо, як промені сонця; в руці його відчувалася міць. Їх охопили водночас і подив, і радість, і страх, — їм відібрало мову.
Нарешті Араґорн поворухнувся.
— Ґандальфе! — подав він голос. — Попри будь-яку надію, ти таки повернувся до нас, коли ми того потребували! Яка полуда заслала мої очі? Ґандальфе!
Ґімлі не спромігся на жодне слово, тільки впав навколішки й затулив очі.
— Ґандальф, — повторив старець, наче викликав із давніх спогадів слово, якого давно не вживав. — Так, це було моє ім'я. Я був Ґандальфом.
Він спустився з брили, підібрав сірий плащ і загорнувся в нього: так буває, коли сонце світить погожої днини, а потім зненацька ховається за хмари.
— Так, ви можете й далі називати мене Ґандальфом, — сказав старець, і голос його був голосом їхнього колишнього друга та провідника. — Підведися, мій добрий Ґімлі! Ти не завинив, бо не завдав мені шкоди. Утім, друзі мої, жоден із вас не має такої зброї, яка могла би мене вразити. Радійте! Нарешті ми зустрілися знову. На зламі часоплину. Гряде страхітлива буря, та хода часу таки змінила свій біг.
Він поклав руку на голову Ґімлі, й ґном звів погляд і несподівано засміявся.
— Ґандальфе! — сказав він. — Але ж ти тепер у білому!
— Так, тепер я білий, — відказав Ґандальф. — Власне, я і є Саруман, єдиномогутній, сказати би, Саруман — такий, яким йому належало бути. Ходімо лише, розкажіть мені про себе! Я пройшов крізь вогонь і глибоку воду, відколи ми бачилися востаннє. Забув більшість того, про що думав, ніби знаю, і дізнався більше, ніж забув. Я бачу безліч речей оддалік і не бачу чимало того, що під рукою. Розкажіть-но мені про себе!
— Що ти хочеш знати? — запитав Араґорн. — Оповідь про все, що трапилося з нами, відколи ми розлучилися там, на мості, буде надто довгою. Може, спершу ти розкажеш про гобітів? Ти знайшов їх? Вони у безпеці?
— Ні, я їх не знаходив, — відповів Ґандальф. — Над долинами Емин-Муїлу висіла темрява, я не знав, що їх полонили, доки мене про це повідомив орел.
— Орел! — озвався Леґолас. — Я бачив орла високо й далеко: востаннє то було чотири дні тому, понад Емин-Муїлом.
— Так, — сказав Ґандальф, — то був Ґвайгір, Володар Вітрів, який урятував мене з Ортанка. Я послав його вперед, аби стежити за Рікою та здобувати новини. Він має гострий зір, але не бачить усього, що відбувається під пагорбами та деревами. Дещо спостеріг він, дещо побачив я сам. Перстень уже там, де його носієві не допоможу ні я, ні будь-хто інший зі Загону, що вирушив із Рівендолу. Ворог майже викрив його, та йому вдалось утекти. Я трохи посприяв цьому: бо то я сидів на височині й боровся з Темною Вежею, і Тінь відступила. Потому я стомився — дуже стомився — і довго блукав у темних думах.
— Отже, ти знаєш про Фродо! — скрикнув Ґімлі. — Як йому ведеться?
— Не можу сказати. Він уникнув великої небезпеки, та на нього чигає ще не одна. Фродо вирішив одинцем піти до Мордору і подався туди — це все, що я знаю.
— Та вирушив він не сам, — сказав Леґолас. — Ми думаємо, що з ним пішов Сем.
— Справді! — мовив Ґандальф, і в очах його заграли іскорки, а на обличчі посмішка. — Він справді пішов? Цього я ще не знав, але це мене й не дивує. Добре! Дуже добре! Мені відлягло від серця. Ви мусите розповісти мені якомога більше. Ну-бо, сідайте поруч і розкажіть про свої мандри.
Побратими посідали на землі біля його ніг, і Араґорн узявся оповідати. Ґандальф довго мовчав, нічого не запитував, руки його звільна лежали на колінах, очі були заплющені. Урешті, Араґорн розповів про смерть Боромира та про його останню подорож Великою Рікою, і лише тоді старий зітхнув.
— Ти не висловив усього, що знаєш чи про що здогадуєшся, друже Араґорне, — тихо сказав Ґандальф. — Бідолашний Боромир! Я не міг передбачити, що з ним станеться. То було суворе випробування для такого мужа: для воїна та володаря людей. Ґаладріель розповіла мені, що він був у небезпеці. Та, врешті-решт, Боромир таки врятувався. Я втішений. Юні гобіти не дарма пішли з нами: вони пішли задля Боромирового добра. Та це — не єдина роль, яку їм судилося зіграти. Вони потрапили до Фанґорну, і їхній прихід сюди нагадував падіння дрібних камінців, яке передує гірській лавині. Доки ми тут розмовляємо, я чую перші її відгомони. Найліпше, якби Саруман був удома, коли зірвуть загату!
— Одне в тобі не змінилося, любий друже, — сказав Араґорн, — ти й далі говориш загадками.
— Що? Загадками? — перепитав Ґандальф. — Ні! Я говорив уголос сам зі собою. Стареча звичка: старці обирають для розмови наймудрішого серед присутніх: довгі пояснення, яких потребує молодь, їх утомлюють.
Він знову засміявся, та цього разу лагідно й тепло, мовби сонце блиснуло з-за хмар.
— Я вже давно не молодий, навіть за мірками людей зі Стародавніх Домів, — мовив Араґорн. — Чому ж ти не відкриєш мені своїх задумів так, аби я їх збагнув?
— І що ж я тобі скажу? — запитав Ґандальф і на мить замовк, замислившись. — Якщо говорити стисло та якомога зрозуміліше для тебе, то ось що мені відомо про те, що відбувається нині. Ворог, звісно, давно знає, що Перстень уже не в Ширі та що його несе гобіт. Він знає кількість членів Загону, який вирушив із Рівендолу, і те, ким є кожен із нас. Однак наразі він не до кінця уявляє нашу мету. Темний Володар припускає, що всі ми йдемо до Мінас-Тіріта, — це те, що зробив би він на нашому місці. За його логікою, це був би важкий удар для його влади. Власне, він дуже боїться, бо не знає, звідки чекати того могутнього, котрий несподівано запанує над Перснем і нагряне на нього з війною, прагнучи скинути з престолу та посісти його місце. Ворогові навіть на гадку не спадає, що ми хочемо скинути його, проте
— Хіба Саруман — не зрадник? — запитав Ґімлі.
— Авжеж, зрадник, — відповів Ґандальф. — Подвійний. Хіба не дивно? Нічого з нещодавно пережитих страждань не здається нам таким прикрим, як відступництво Ісенґарда. Навіть як володар і як капітан Саруман вельми зміцнів. Він загрожує роганцям і відволікає їх од допомоги Мінас-Тіріту саме в той час, коли зі Сходу наближається основний удар. Однак підступна зброя ненастанно загрожує руці, що її тримає. Саурон також задумав знайти Перстень — для себе — чи принаймні вистежити для своєї лихої мети кількох гобітів. Так, не змовляючись, наші вороги спромоглися тільки на те, щоби з подиву гідною швидкістю і саме вчасно допровадити Мері та Піпіна до Фанґорну, куди інакше ті нізащо би не потрапили!.. А ще ворогів долають нові сумніви, які порушують їхні плани. Завдяки роганським Вершникам до Мордору не дійдуть жодні вісті, але Темний Володар знає, що на Емин-Муїлі було взято в полон двох гобітів і що їх повели до Ісенґарда всупереч волі його прислужників. Тепер Ворогові доведеться боятися Ісенґарда так само, як і Мінас-Тіріта. І якщо Мінас-Тіріт упаде, то Саруманові буде непереливки.
— Шкода, що наші друзі потрапили під перехресний вогонь, — сказав Ґімлі. — Якби ніщо не розділяло Ісенґард і Мордор, вони могли би зійтись у бою, а ми тим часом спостерігали би та вичікували.
— Проте переможець постав би сильнішим за кожну зі сторін і не мав би вже сумнівів, — мовив Ґандальф.
— Однак Ісенґард не воюватиме з Мордором, хіба якщо Саруман першим здобуде Перстень. Але цьому не судилося трапитися. Він іще не знає, що йому загрожує. Він багато чого не знає. Саруман так жадав заволодіти своєю жертвою, що не всидів удома й пішов їй назустріч: шпигувати за власними посланцями. Та прибув сюди надто пізно й нічим не зміг зарадити, бо битва завершилася, перш ніж він дістався до цих теренів. І довго тут не затримався. Я зазирнув у його думки і прочитав там невпевненість. Саруман — не знавець лісу. Він гадає, що Вершники вбили та спалили всіх, хто був на полі бою, проте не знає, чи вели орки зі собою бранців. І не знає ні про сварку між його прислужниками та мордорськими орками, ні про Крилатого Посланця.