Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 18)

ЕНТ:

Коли Весна пробудить лист і соки у гілках; І просвітліє дикий ліс, і вітер у думках; Широкий крок, глибокий вдих, повітря ріже грудь — Вернись до мене і скажи: «Земля прекрасна тут!»

ЕНТІЙКА:

Коли Весна прийде в поля, і проросте зело; І ляже цвіт, неначе сніг, деревам на чоло; І злива, й Сонце на Землі поширять аромат — Мій край найкращий буде, я не повернусь назад.

ЕНТ:

В обідню пору золоту, як Літо припече, І сон дерев, немов ріка, повільно потече У прохолоді лісовій, у західних вітрах, Вернись до мене і скажи: «Твій край чудовий, ах!»

ЕНТІЙКА:

Коли зігріє Сонце плід і ягода зросте; Коли солома золота і жито золоте; І пахне мед, і яблук дух, хоч західні вітри, Під Сонцем я залишусь тут  найкращої пори!

ЕНТ:

Коли Зима, страшна Зима, впаде на гори й ліс, Дерева вигубить, і ніч настане на Землі; І Східний вітер прилетить, тоді крізь сніг з дощем Гукну тебе, знайду тебе — і разом заживем!

ЕНТІЙКА:

Зима настане, стихне спів, і ніч огорне світ, І світло, й праця проминуть посеред голих віт; Лиш я чекатиму тебе, гукну — і ти прийдеш. Крізь сніг з дощем тоді підем, разом у світ без межі

ОБОЄ:

Ми разом будемо іти — на Захід наша путь, І у далекому краю наші серця спічнуть.

Деревобородий завершив спів.

— Отаке воно, — сказав. — Пісня, певна річ, ельфійська: легка, красномовна і швидко закінчується. Мабуть, доволі гарна. Та енти від себе могли би сказати більше — якби мали час! А тепер я збираюся встати і трохи поспати. Ви де стоятимете?

— Зазвичай ми спимо лежачи, — відповів Мері. — Нам і тут буде добре.

— Спите лежачи! — повторив Деревобородий. — Авжеж, звісно! Гм, грум, я й забув: співаючи ту пісню, перенісся в давні часи й уже було подумав, що розмовляю з юними ентинґами, так-так. Ну, можете лягти на ліжко. А я постою під дощем. На добраніч!

Мері та Піпін видерлися на ліжко і згорнулися калачиками на м'якій траві й на папороті, які були свіжі, теплі та приємно пахнули. Світло згасло, й відблиски на деревах потьмяніли; проте було видно, як старий Деревобородий непорушно стоїть зовні під аркою, здійнявши руки над головою. У небі зблиснули яскраві зорі й освітили воду, що спадала й лилася на його пальці та голову і порскала, порскала сотнями срібних краплинок на його ступні. Прислухаючись до бриніння крапель, гобіти й заснули.

Прокинувшись, вони побачили, що прохолодне сонце освітлює великий двір і долівку грота. Угорі на крилах суворого східного вітру линули клапті високих хмар. Деревобородого не було, та, поки Мері й Піпін умивались у купелі біля арки, вони чули, як ент мугикає і співає, виходячи стежкою з-поміж дерев.

— Гей, гов! Доброго ранку, Мері та Піпіне! — загув він, побачивши друзів. — Довго ж ви спите. Я вже зробив сьогодні не одну сотню кроків. Зараз ми трохи вип'ємо й підемо на Ентівське Віче.

Він налив їм дві повні чаші з камінного глека, проте вже з іншого. Вода смакувала не так, як напередодні: була більш земною та насиченою, більш поживною, ніж вечірня, й більше схожою на їжу, так би мовити. Доки гобіти пили, сидячи на краю ліжка та хрумкочучи дрібними шматками ельфійського коржа (радше через те, що вважали їжу невід'ємною частиною сніданку, ніж тому, що були голодні), Деревобородий стояв, мугикаючи щось ентівською, ельфійською чи ще якоюсь незнайомою їм мовою, і дивився у небо.

— А де те Ентівське Віче? — наважився запитати Піпін.

— Гей, га? Ентівське Віче? — перепитав Деревобородий, озирнувшись. — Це не місце, це збір ентів — що нині трапляється нечасто. Проте багато хто з наших пообіцяв мені прийти на нього. Ми зберемося там, де збиралися завжди: в Заповідній Паді, як називають те місце люди. Воно далеко звідси — на півдні. Ми мусимо бути там перед обідом.

Невдовзі вони вирушили в дорогу. Деревобородий ніс гобітів на руках, як і попереднього дня. Біля входу до двору він завернув праворуч, переступив через струмок і подався на південь уздовж підніжжя велетенського громаддя схилів, де дерев було мало. Схили вкривали зарості беріз і горобини, а ближче до вершин спиналися темні соснові ліси. Незабаром Деревобородий звернув трохи вбік від пагорбів і занурився в густі гаї, дерева в яких були більші, вищі й товстіші за ті, що їх будь-коли доводилося бачити гобітам. Спочатку вони на хвилинку відчули задуху, як тоді, коли вперше наважилися ввійти у Фанґорн, але все швидко минулося. Деревобородий не розмовляв із ними. Він тихо та задумливо мугикав собі щось, однак ні Мері, ні Піпін не чули знайомих слів, саме лише: Бум, бум, румбум, бурар, бум, бум, дарар бум бум, дарар бум, — чи щось схоже, без кінця та початку, — постійно змінювалися тільки ноти й ритм. Час од часу їм здавалося, ніби хтось відповідає ентові — гудіння чи тремтливий голос, що долинав мовби з-під землі чи з гілля в них над головами, а можливо, зі стовбурів дерев; але Деревобородий не зупинявся й нікуди не повертав голови.

Вони йшли вже довгенько, — Піпін силкувався рахувати «ентівські кроки», та збився з ліку, заплутавшись десь після третьої тисячі, — коли Деревобородий почав сповільнювати ходу. Раптом він зупинився, поставив гобітів на землю і приклав складені долоні до вуст так, що долоні утворили порожнисту трубу, а потому подув чи погукав крізь них. Гучне грум, гов! покотилося лісом, як дзвінкоголосий клич сурми, й відлунило від дерев. Оддалік із кількох напрямків теж пролунало схоже грум, гов, грум! — і то вже була не луна, а відповідь.

Отож, Деревобородий висадив Мері та Піпіна собі на плечі й закрокував далі, час од часу сурмлячи свій клич, і відповіді лунали щораз голосніше та ближче. Нарешті ент і гобіти дісталися до того, що здавалося непроникною стіною темних вічнозелених дерев — дерев невідомого гобітам виду: рослини випускали гілля просто з коріння, а самі густо поросли темним блискучим листям, схожим на листя падуба, проте без шипів, а ще мали жорсткі вертикальні квіткові колоски з великими лискучими бруньками оливкового кольору.