Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 17)
Спершу, коли тінь лягла на Морок-ліс, я занепокоївся, та, коли вона перейшла на Мордор, я на певний час забув про тривогу: Мордор звідси дуже далеко. Проте, здається, вітер починає дмухати зі Сходу, і в'янення всіх лісів може бути не за горами. І старий ент анічогісінько не годен удіяти, щоби відвернути ту бурю, — він мусить пережити її або зламатись... Але ж Саруман! Саруман — поруч, і я не можу на нього не зважати. Гадаю, я мушу щось зробити. Віднедавна я часто розмірковую про те, що мені робити зі Саруманом.
— Хто такий Саруман? — запитав Піпін. — Ти знаєш щось про його історію?
— Саруман — чарівник, — відповів Деревобородий.
— Нічого понад те я сказати не можу. Я не знаю історії чарівників. Вони вперше з'явилися після того, як Величні Кораблі припливли з-за Моря; проте, чи були вони на тих Кораблях, відгадати годі. Сарумана, гадаю, вважали між ними впливовим. Він перестав мандрувати і зважати на справи людей та ельфів уже досить давно: вам би той час видався дуже і дуже довгим; осів в Анґреності, або Ісенґарді, як його називають роганці. Попервах був дуже непомітний, але слава його зростала. Подейкують, Сарумана обрали головою Білої Ради, та великого добра з того не вийшло. І тепер я думаю, що він, мабуть, уже тоді став на шлях зла. Проте в ту пору він принаймні не завдавав клопоту своїм сусідам. Колись я розмовляв із ним. Був час, коли Саруман часто гуляв у моїх лісах. Тоді він був чемний і завжди питав на те мого дозволу (принаймні, коли ми зустрічались); і завжди охоче слухав. Я розповів йому багато такого, про що він сам ніколи би не дізнався; та Саруман жодного разу не віддячив мені взаємністю — власне, я взагалі не пригадую, аби він мені щось розповідав. Він дедалі більше закривався абощо; його обличчя, пригадую, — а я не бачив його вже багато днів — було схоже на вікна в кам'яній стіні, вікна з віконницями зсередини... Думаю, тепер я розумію, чого він прагне. Саруман має намір стати Силою. Він полюбляє метал і різні механізми, а до того, що росте, йому не байдуже хіба тоді, коли з нього можна мати бодай миттєвий зиск. Тепер зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з тими паскудними створіннями — з орками. Брум, грум! Навіть гірше: він щось із ними зробив, щось небезпечне, бо ті ісенґардці більше нагадують зіпсутих людей, аніж орків. Ознакою почвар, які з'явилися разом зі Страхітливою Темрявою, є те, що вони терпіти не можуть Сонця, а Саруманові орки його зносять, хоч і ненавидять. Цікаво, що він зробив? Може, це люди, котрих він скалічив, або ж він змішав раси орків і людей? То було би чорне діло!
Якусь мить Деревобородий невдоволено гудів, ніби виголошував якесь потаємне підземне ентівське прокляття.
— Уже давненько я почав міркувати про те, чому орки наважуються так вільно проходити через мої ліси, — продовжив він. — І лише нещодавно збагнув, що в цьому слід звинувачувати Сарумана та що він уже дуже давно шпигує за всіма шляхами й викриває мої таємниці. Він і його нечестивці спустошують мої землі. Ген на кордонах вони валять дерева — хороші дерева. Деякі дерева просто зрізують і залишають гнити — такі-от орківські пустощі, проте більшість вирубують і несуть на поживу вогням Ортанка. Останніми днями над Ісенґардом постійно куриться дим... Хай йому грець, корінь і гілка! Багато тих дерев були моїми друзями — істотами, котрих я знав од горішка чи від жолудя; багато мали власні голоси, які тепер утрачено навіки. І там, де колись росли співочі гаї, зараз самі лише пеньки й ожина. Я байдикував. Я пустив усе за течією. Цьому треба покласти край!
Деревобородий різко підвівся з ліжка, встав і гупнув рукою по столу. Посудини зі світлом здригнулись і випустили вгору два полум'яних снопи. У його очах з'явилися відблиски зеленого вогню, а борода настовбурчилася, як великий віник.
— Я покладу цьому край! — загув він. — І ви підете зі мною. Мабуть, ви зможете мені допомогти. І ви також допомагатимете своїм друзям: бо якщо Сарумана не спинити, то в Рогану й у Ґондору ворог буде і попереду, і позаду. Шляхи наші збігаються — ведуть до Ісенґарда!
— Ми підемо з тобою, — сказав Мері. — Ми зробимо все, що зможемо.
— Так! — додав Піпін. — Я хочу побачити, як скинуть Білу Руку. Я хочу бути там, навіть якщо з мене буде мало користі: довіку не забуду Уґлука і те, як ми перетинали Роган.
— Гаразд! Гаразд! — сказав Деревобородий. — Однак я говорив квапливо. Нам не слід квапитися. Я став надто запальним. Я повинен охолонути і подумати, бо викрикнути:
Ент підійшов до арки і трохи постояв під спадними бризками джерела. Потому засміявся, обтрусився, і там, де з нього на землю впали краплі води, ніби засяяли червоно-зелені іскорки. Деревобородий повернувся і знову вклався до ліжка, не порушуючи тиші.
По якомусь часі гобіти почули, що він знов узявся бурмотіти. Ент ніби рахував щось на пальцях.
— Фанґорн, Фінґлас, Фладріф, гай-гай, — зітхнув, а тоді, звертаючись до гобітів, сказав: — Біда в тому, що нас залишилося дуже мало. З перших ентів, котрі походжали в лісах до Темряви, вціліли тільки троє: лише я, Фанґорн, а також Фінґлас і Фладріф, якщо величати їх ельфійськими іменами; ви можете називати їх Листочуб і Шкірокор, якщо так вам більше до вподоби. І серед нас трьох із Листочуба та Шкірокора небагато буде користі в такій справі. Листочуб став соньком, майже здерев'янів, сказати б: призвичаївся ціле літо стояти сам-самісінький у напівсні, дозволяючи густим луговим травам обіймати його коліна. Він заріс листяним волоссям. Колись мав звичку прокидатись узимку, проте віднедавна занадто сонний навіть для зимових прогулянок. Шкірокор жив на гірських схилах на захід од Ісенґарда. Там була найстрашніша колотнеча. Орки поранили його самого, а чимало його родичів, як і дерев із його пастви, убили та знищили. Він подався кудись на верховини, до беріз, яких любить найдужче, й уже не спуститься. Та все-таки наважуся припустити, що мені поталанить зібрати чималий загін молодших ентів — якщо зможу переконати їх, що ми у скруті; якби лише вдалося їх розтермосити: ми народ неквапливий. Ох, і шкода, що нас уже так мало!
— А чому вас так мало, якщо ви так довго жили в цьому краю? — запитав Піпін. — Невже стільки повмирало?
— О, ні! — відповів Деревобородий. — Жоден із нас не помер зсередини, так би мовити. Звісно, за довгі роки багато хто загинув од різноманітних негараздів, а ще більше ентів здерев'яніло. Та нас від самого початку було мало, й кількість наша не зросла. У нас несказанно велике число літ не з'являлось ентинґів — дітей, як висловилися би ви. Розумієте, ми втратили ентійок.
— Оце прикрість! — сказав Піпін. — А чому вони всі померли?
— Вони не
— Ну, боюся, ці пісні не потрапили-таки за Гори на захід, до Ширу, — сказав Мері. — Може, ти розповіси нам трохи більше про це чи заспіваєш одну з пісень?
— І справді, так, — мовив Деревобородий, і це прохання наче зробило йому приємність. — Однак я не можу розповісти все належно — тільки скорочено; і на тому наша бесіда на сьогодні закінчиться: завтра ми маємо скликати раду, виконати роботу і, можливо, розпочати подорож.
— Це вельми дивна й сумна історія, — продовжив після паузи. — На зорі світу, коли дерева росли розлого та були дикими, енти й ентійки — а тоді ще ентівські діви: ах! чарівна Фімбретіль, прудконога Гнучколоза, у дні нашої юності! — походжали разом і разом селилися. Та згодом наші серця перестали рости в одному напрямку: енти прикипіли до істот, яких вони зустріли у світі, а ентійки прикипіли до інших істот, адже енти любили великі дерева, і дикі ліси, і схили високих пагорбів; вони пили воду з гірських потоків і їли тільки ті плоди, які дерева самі скидали на їхні стежки; вони вчилися в ельфів і розмовляли з Деревами. А ентійки присвятили себе меншим деревам і сонячним лукам далеко від узлісь; і побачили терен у чагарях, і те, як дика яблуня та вишня цвітуть навесні і як зеленіють трави біля води влітку, і як колоситься збіжжя на полях під осінь. Вони не бажали розмовляти з цими рослинами, натомість хотіли, щоби ті слухалися їх, скорялися їхнім наказам. Ентійки дозволяли їм рости лише за наказом, народжувати лише такі листки та плоди, які були їм до вподоби; бо ентійки прагнули порядку, достатку та спокою (себто, на їхню думку, рослини повинні залишатися там, де їх посадили). Тож ентійки розбили сади й оселились у них, а енти продовжували мандрувати, і ми приходили до тих садів лише вряди-годи. Потому, коли з Півночі насунулася Темрява, ентійки перетнули Велику Ріку, розбили нові сади та обробили нові поля, і ми бачили їх іще рідше, ніж раніше. Згодом, коли Темряву було подолано, край ентійок щедро зацвів, а їхні поля заколосилися збіжжям. Багато людей перейняло землеробські вміння ентійок і пишно їх ушанувало; а ми були для них тільки легендою, загадкою лісового серця. Проте ми й досі тут, тоді як усі сади ентійок спустошено: люди називають їх тепер Бурими Землями... Пригадую, колись давно — під час війни між Сауроном і людьми з Моря — мене охопило бажання знову побачити Фімбретіль. Мої очі, відколи я востаннє бачив її, запам'ятали її дуже вродливою, хоча мало схожою на ентівських дів давнини. Адже ентійки були згорблені та коричневі од трудів: їхнє волосся сонце випалило до кольору стиглого зерна, а щоки нагадували червоні яблука. Проте очі їхні й досі були такі, як і в цілого нашого народу. Ми переправилися через Андуїн і прийшли на їхні терени, проте застали там пустелю: все довкола було спалено та перевернуто догори дриґом, адже там пройшлася війна. І ентійок там не було. Ми довго гукали і довго шукали; запитували в усіх стрічних, куди поділись ентійки. Хтось казав, що ніколи їх не бачив; хтось — що бачив, як вони пішли аж ген на захід, чи на схід, чи на південь. Але хоч би куди ми приходили, їх там не було. Скорбота наша не мала меж. Однак ми почули поклик дикого лісу і повернулися до нього. Багато років поспіль ми час од часу виходили на пошуки ентійок і мандрували з краю в край, вигукуючи вголос їхні прекрасні імена. Проте з плином літ почали виходити дедалі рідше і забрідали вже не так далеко, як спершу. Відтак ентійки перетворилися для нас на спомин, а наші бороди відросли та посивіли. Ельфи склали чимало пісень про Ентівські Шукання, і деякі з цих пісень передано людськими мовами. Натомість ми про це пісень не складали — задовольнялися лише тим, що подумки виспівували прекрасні імена ентійок. Ми віримо, що зможемо знову їх зустріти колись, у майбутньому, і, можливо, нам пощастить знайти десь землю, на якій ми зможемо жити разом і всі будемо задоволені. У пророцтві сказано, що це станеться тільки тоді, коли й енти, й ентійки втратять те, що мають. Але час цей, напевно, нарешті наближається. Бо якщо Саурон у давнину знищив їхні сади, то сьогодні Ворог, здається, має намір згубити всі наші ліси... Про це розповідає одна ельфійська пісня, чи принаймні я її так розумію. Колись її виконували у верхів'ях і в низинах Великої Ріки. Зважте, що це аж ніяк не ентівська пісня: ентівською мовою вона була би неймовірно довгою! Та ми знаємо її напам'ять і час од часу мугикаємо собі під носа. Ось як вона звучить вашою мовою: