Джон Пассос – Менгеттен (страница 76)

Сівши на стілець, вона жалібно мовила:

— Ой, Беку, я так стомилася від цього… Не знаю, чи довго ще зможу витримати.

— Вам нічим докоряти мені… Як ви знаєте, я хотів, щоб ви зробили…

— А якщо я зробила?

— Це було б чудово. Ми одразу ж кудись би поїхали… Але насамперед слід випити чаю й з’їсти чогось. Вам треба набратися сили.

Вона засміялася. — Авжеж, старий друже, я саме цього потребую.

— А як з подорожжю до Келґері? Один мій знайомий обіцяв мені там роботу.

— Ну, звичайно, поїдемо. Не треба мені ні одягу, нічого… Рой може відіслати ці речі назад до Лорда й Тейлора… А у вас є гроші, Беку?

На вилицях йому спалахнув рум’янець і розлився скронями до пласких, негарних вух. — Мушу признатися, люба, що у мене немає і пенні. Можу заплатити тільки за сніданок.

— Ну, то я розміняю чека. У нас спільний рахунок.

— Мені розміняють його в Балтіморі, там знають мене. Коли ми прибудемо до Канади, все буде, як слід, запевняю вас. У доміньйоні його величности прізвище Бекмінстера має більше значення, ніж у Сполучених Державах.

— Я знаю це, любий. У Нью-Йорку мають значення тільки гроші.

Коли вони простували П’ятою Авеню, вона схопила його зненацька за руку. — Ой, Беку, я маю сказати вам щось жахливе! Мало не померла, дізнавшися про це. Пригадуєте, я розповідала вам якось про жахливий сморід у нашому приміщенні? Ну, ми гадали, що то здох десь щур… А сьогодні вранці я зустріла жінку, що живе на нижньому поверсі… Ой, мене нудить, тільки згадаю… Обличчя їй було зелене, як цей автобус… Ніби інспектор оглядав каналізаційні труби… Заарештовано жінку, що жила на верхньому поверсі. Фе, як гидко! Я не можу навіть розповісти… Нізащо не вернуся додому… Швидше ладна померти… Вчора цілісінький день у будинку не було й краплини води.

— То в чім же справа?

— Це надто жахливо!

— Ну, та розповідайте вже!

— Беку, вас не захочуть признати, як ви приїдете додому до Орпен Менор.

— Та що ж там таке?

— Жінка, що жила нагорі, робила недозволені операції… аборти… Тому й каналізація забилася…

— Жах!

— Це остання краплина для мене… А Рой сидить, як пень, уткнувши носа в газету в нестерпучому цьому смороді, з ідіотським виразом на обличчі…

— Сердешна дитинко!

— Але, Беку, я не можу одержати по чеку більше, як дві сотні. Нам вистачить цього до Келґері?

— Не дуже комфортабельно… У Монреалі є знайомий, що дасть мені роботу в газеті писати хроніку світського життя… Гидка робота, але я підписуватимусь вигаданим прізвищем. А трохи заробивши, подамось далі… А може б я, оце, розміняв одразу чека?

Вона чекала на нього біля дошки з оповістками, поки він ходив купувати квитки. Почувала себе дуже маленькою і самотньою у величезному, білому, лукуватому залі вокзалу. Спільне життя з Роєм перебігало їй у голові, немов кінофільм, дедалі швидше. Вернувся Бек з щасливим упевненим виглядом, держачи в руках купку зелених кредиток і залізничі квитки.

— До сьомої години немає поїздів, Аль, — мовив він. — Може ви підете до Паласу й залишите мені квитка в бюро, а я побіжу, тим часом, візьму свій чемодан? Це всього якась хвилинка… Ось п'ять долярів.

Він мерщій подався геть, а вона простувала сама Сорок Третьою вулицею. День був гарячий, травневий. Несподівано почала плакати. Люди дивилися на неї, а вона не могла стримати сліз. Журно йшла вперед, і сльози струмились їй обличчям.

— Страхування від землетрусу, ось як вони називають це. А чи дуже воно допоможе їм, коли гнів господній викурить усіх з цього міста, як викурюють осяче гніздо або струсоне його, як кіт трусить щура… Страхування від землетрусу!

Джо і Скінні нетерпляче чекали, поки цей чоловік з бородою, немов віхоть, що, невиразно бурмочучи, стояв схилившися над їхнім багаттям, піде собі. Вони не розуміли, чи до них він говорить, чи до себе самого. Удали, ніби його зовсім тут нема, і почали похапцем підсмажувати шматок шинки на рожні з прутів старого парасоля. Внизу, за сірчанозеленим мереживом розквітлих дерев вилискувався сріблом Гедсон у вечірньому світлі, й біліли паркани будинків горішнього Менгеттена.

— Не кажи нічого, — пошепки мовив Джо, крутячи собі пучкою біля чола. — Він причинний.

У Скінні мороз пішов поза шкурою, вуста йому похололи. Виникло непереможне бажання втекти.

— Це шинка? — звернувся до них невідомий, муркотливим, доброзичливим голосом.

— Так, сер, — тремтячи прожебонів Джо.

— А хіба вам не відомо, що господь бог забороняв своїм дітям їсти м’ясо свині?

Голос йому перейшов у співоче якесь мурмотіння, а тоді зміцнів до крику.

— Гавриїле, брате Гавриїле, чи можна цим дітям їсти шинку? Звичайно! Ангел Гавриїл, він добрий приятель мені, каже, що можна, але один тільки раз, і щоб більше ви не їли… Пильнуйте, братове, а то вона підгорить у вас.

Скінні зірвався на ноги.

— Сиди, брате, я не заподію тобі найменшої шкоди, бо я розумію дітей. Я і господь бог — обидва ми любимо дітей… Боїшся, що я скидаюся на бродягу? Але послухай-но мене й ніколи не бійся бродяг. Бродяги не зачеплять тебе, вони добрі люди. Господь бог був бродягою, коли жив на землі. Мій приятель, ангел Гавриїл теж чимало бродяжив… Ось у мене є курка — дала її мені якась негритянка… Ой ніженьки! — застогнав він, сідаючи на камені біля хлопців.

— Ми хотіли гратися в індійців, але, тепер, мабуть гратимемося в бродяг, — мовив Джо, що трохи вже оговтався. Бродяга витяг з кишені поруділого від негоди жакета пакуночок у газеті й став обережно розгортати його. Від смаженої шинки вставав смачний дух. Скінні сів якнайдалі від невідомого, уважно спостерігаючи. Той поділив курку, і всі троє почали їсти.

— Гавриїле, старий друже, глянь-но сюди! — бродяга так гучно вигукнув це, що хлоп’ята знову злякалися.

Западала ніч. Напхавши рота, бродяга голосно вигукував, тикаючи барабанною паличкою у мерехтливу шахівницю вогнів на Ріверсайд-Драйв.

— Ось сядь-но на хвилиночку й поглянь сюди, Гавриїле. Подивися на цю стару суку, якщо пробачиш мені такий вираз. Страхування від землетрусу, хіба ж воно потрібне тут? А чи ви знаєте, скільки треба було часу богові, щоб повалити Вавилонську вежу? Сім хвилин. А знаєте, за скільки часу зруйнував він Вавилон і Ніневію? За сім хвилин! А на один квартал в Нью-Йорку куди більше припадає гріха, ніж на цілу квадратову милю в Ніневії, і, як на вашу думку, скільки потрібно часу, щоб господь бог Саваоф зруйнував Нью-Йорк, Бруклін і Бронкс? Сім секунд… Слухай, хлопче, а як тебе звуть? — спитав він тихим, муркотливим голосом, ткнувши в Джо своєю паличкою.

— Джозеф Камерон Паркер, ми живемо в Юнйон.

— А тебе?

— Антоніо Камерон… хлопці продражнили мене Скінні. Джо — мій брат у перших. Його батьки змінили прізвище на Паркер.

— Зміна імени не веде до добра… Ті, що вигадують собі нові прізвища — записані до книги страшного суду… Істинно глаголю вам, близький день суду господнього… Не далі, як учора, Гавриїл сказав мені: «Слухай, Йоно, а може почнемо?» А я кажу йому: «Гавриїле, давній друже, подумай про всіх жінок, дітей і немовлят, що нічим не завинили. Якщо ти пошлеш на них землетрус, огонь і камінний дощ, вони загинуть разом з усіма багатіями і грішниками», а він одповідає: «Гаразд, Йоно, стара шкапо, нехай буде по-твоєму. Зачекаємо ще тиждень чи два…» Але, діти, жах бере на саму думку про вогонь, камінний дощ, землетрус, потоп, височенні будинки, що падають один на один…

Зненацька Джо ляпнув Скінні по плечу.

— Квач! — вигукнув він, тікаючи.

Той побіг слідом за ним, спотикаючися на вузесенькій стежці поміж кущів. Навздогнав його вже на асфальті.

— А він таки причинний! — вигукнув.

— Цить, — спинив його Джо. Він дивився крізь кущі. Тоненький димок од їхнього багаття слався до неба. Бродяги не було видно, вони чули тільки його голос, що гукав: — Гавриїле! Гавриїле! — Побігли щодуху до привітних, рівно розстановлених ліхтарів на вулиці.

Джіммі Герф перебіг дорогу ваговозові, дашок над колесом зачепив йому полу пальто. Якусь мить постояв біля станції підземки, поки розтанули крижинки переляку у нього в хребті. Зненацька перед ним розчинилися дверцята лімузіна й залунав знайомий голос:

— Стрибайте, містере Ерф. Чи не можу я підвезти вас?

Машинально сідаючи, він спостеріг, що автомобіль був Роллз-Ройс. Гладкий червоновидий чоловік у котелку був Конґо.

— Сідайте, містере Ерф. Дуже радий бачити вас. Куди саме йшли?

— Щиро кажучи, не мав певної мети.

— То може завітаєте до мене? Я щось покажу вам. Як ведеться?

— О, гарно… себто, я хочу сказати кепсько, хоч це однаково.

— Взавтра я, може, сяду до в’язниці… на шість місяців… а може й ні.

Конґо засміявся горловим сміхом і обережно вирівняв штучну ногу.

— То вас, кінець-кінцем, упіймали на гарячому, Конґо?

— Справжня змова… Але вже Конґо Джека немає, містере Ерф. Зовіть мене Арманом. Я вже одружився. Арман Дюваль, Парк Авеню.

— А як маркіз Кулом’є?

— То тільки для торгівлі.

— То справи, здається, не погані?