Джон Пассос – Менгеттен (страница 77)

Конґо хитнув головою.

— Якщо я сяду до Атланти, хоч сподіваюся, цього не буде, то, коли за шість місяців вийду на волю, — стану мільйонером… Містере Ерф, якщо вам потрібні гроші, скажіть тільки слово… Я дам вам тисячу долярів. Можете віддати їх через п’ять років. Я знаю вас.

— Дякую. Але мені потрібні не гроші. В тім то й лихо.

— А як ваша дружина? Вона така вродлива.

— Ми беремо розлуку… Вона подала заяву сьогодні вранці… Єдине це й затримує мене у цьому проклятому місті.

Конґо закусив губи. Тоді ніжно погладив Джіммі коліно вказівним пальцем.

— За хвилину ми приїдемо додому. Я почастую вас дуже добрим вином… Зачекайте! — гукнув Конґо шоферові, виходячи, і, спираючися на палицю з золотою голівкою, велично пошкандибав рябим мармуровим передпокоєм будинку. Сідаючи до ліфту, зауважив: — Може ви пообідаєте з нами?

— Боюся, що сьогодні не зможу, Кон… Армане.

— У мене дуже гарний кухар. Коли я прибув уперше до Нью-Йорку, років з двадцять тому, зо мною на пароплаві був один хлопець… оце двері, бачите: А. Д. — Арман Дюваль. Ми разом з ним утекли з пароплава й він завсігди говорив мені: «Армане, тобі ніколи не щаститиме, бо ти надто ледачий і надто ласий до дівчат…» А тепер він кухарем у мене… Першорядний кухар, cordon bleu, eh? Життя дуже смішне, містере Ерф.

— А слово чести, гарно, — мовив Джіммі Герф, одкидаючися на спинку високого еспанського крісла у книгозбірні з меблями з темного горіха. У руці він держав склянку витриманого бургундського вина. — Конґо… себто, я хочу сказати, Армане, якби я був богом і важив, хто у цьому місті вартий того, щоб здобути мільйон долярів, слово чести, обрав би вас.

— Незабаром, певно, прийде моя господиня. Вона дуже гарна, ось побачите. — Конґо хвилястим рухом покрутив над головою пальцями. — Копиця білявих кучерів. — Зненацька насупивсь. — Але, містере Ерф, якщо колись я зможу стати вам у пригоді грішми, або чим іншим, ви скажете мені, добре? Вже десять років, як ми з вами приятелі… Може ще вип’єте?

Після третьої склянки бургундського, Герф почав говорити. Конґо сидів, слухаючи, злегка розтуливши пухкі вуста, хитаючи часом головою.

— Різниця поміж нас, Армане, в тому що ви йдете соціяльною драбиною вгору, а я вниз… Коли ви були юнґою на пароплаві, я був жахливим маленьким блідим хлоп’ям, що жило в готелі Рітца. Мої батьки мали справу з усім тим вермонтським мармуром, горіховими панелями й вавилонськими гобеленами. Мені вже нічого було робити з усім цим… Жінки, немов щури, вони тікають з корабля, коли він потопає. Вона збирається одружитися з цим Болдвіном, недавно призначеним на округового прокурора. Кажуть, ніби його виставляють у списку реформістів на посаду мера. Омана влади, ось що вабить його. Жінки страшенно ласі на це. Якби я вірив, що це мені допоможе — присягаюся, знайшов би в собі досить енерґії, щоб заробити мільйон долярів. Але все це вже зовсім не збуджує мене. Я прагну чогось нового, чогось іншого. Ваші сини будуть нестеменно такими, Конґо… Якби я мав належну освіту і вчасно почав, з мене був би визначний учений. Якби більше мав статтєвого темперамента — став би актором або священиком… А тепер мені сливе тридцять років, і я дуже хочу жити… Якби я мав романтичну натуру, то, певно, давно вже вкоротив би собі віку, тільки задля того, щоб люди говорили про мене. Але мені навіть не вистачає, переконання, щоб стати путнім п'яницею.

— Скидається на те, — посміхнувся Конґо, наливаючи знов склянки, — що ви надто багато думаєте, містере Ерф.

— Авжеж, Конґо, авжеж, але чим, у дідька, можу я тут зарадити?

— Коли матимете потребу в грошах — згадайте Армана Дюваля.

Герф похитав головою.

— Ну, бувайте здорові, Армане.

У мармуровому з колонами передпокої зустрів Неваду Джонз. Вона несла орхідеї.

— Галло, Невадо, що ви робите в цьому храмі гріха?

— Щоб ви знали, я живу тут. Одружилась з вашим приятелем Арманом Дювалем. Може хочете побачитися з ним?

— Допіру бачився… Він хороша людина.

— Авжеж.

— А що ви зробили з сердешним Тоні Гентером?

Наблизившися до нього, Невада заговорила притишеним голосом.

— Забудьте про те, що я його знала, гаразд? Ой, як же від вас чути алькоголь… Тоні — одна з богових помилок, і я кінчила вже з ним… Якось наскочила на нього, як він качався долі, кусаючи край килима, бо боявся, що зрадить мене з одним акробатом… Я порадила йому йти на всі чотири вітри й робити, що схоче, тай по всьому… Слово чести, тепер я дуже щаслива дружина, отож, будь ласка, не говоріть Арманові ні про Тоні, ні про Болдвіна… хоч він знає, звичайно, що я не була незайманицею, коли ми побралися… А чому б вам не пообідати оце з нами?

— Не можу. Бажаю вам щастя, Невадо.

Віскі гріло йому шлунок, лоскотало в пучках. Джіммі Герф увійшов до парку Авеню, що вже огорнувся вечірніми тінями, дзичав таксі, парував ґазоліном, тхнув ресторанами й присмерком.

Цього вечора Джемз Мерівейл уперше прийшов до Метрополітен-клюбу, відколи його обрали на члена. Він боявся, що це, як і палиця, буде трохи старити його. Тепер сидів у глибокому шкуряному фотелі біля вікна, пахкаючи тридцяти п’яти сентовою сиґарою, держачи «Журнал Волл Стріту» на колінах і число «Космополітену» під правим боком. Утупивши погляд у ніч, що, немов кристал, переблискувала вогнями, заглибивсь у мрії. Економічна депресія… Десять мільйонів долярів… Зниження цін по війні. Якесь банкрутство. Блекгед і Денш збанкрутували на десять мільйонів долярів… Денш кілька день тому втік… Блекгед під хатнім арештом у себе в домі в Ґрейт-Нек. Одна з найдавніших і найповажніших фірм у Нью-Йорці. Десять мільйонів долярів! Це завжди так з банками… Всякі комерційні операції врешті непевні. Треба примусити їх прийти до нас, бо інакше вони зовсім підуть, адже так, Мерівейле? Точнісінько це саме сказав старий Перкінз, коли Кеннінґгем виготував для нього коктейль. У цього Кеннінґгема добрі зв’язки. Кінець-кінцем Мейзі сама повинна знати, що робить… Людину з таким становищем завжди шантажуватимуть. Дурний, що не тягне її до права. Каже, що ця жінка якась божевільна, може вона й була в шлюбі з кимсь на одне прізвище з ним… Її просто треба послати до психіятричної лікарні. А я ж допомагав йому ховати кінці. Він цілком реабілітував себе, це визнає навіть мати. Ой, Сінбад був у біді, і в Токіо, і в Римі… Джеррі завсігди співав цієї пісні. Сердешний Джеррі, ніколи не зазнає цього почуття — бути членом Метрополітен-клюбу… Він з бідної родини. Або візьмемо Джіммі… У нього нема навіть цього виправдання, те, що йому не щастить, просто спадкове. Старий Герф був якийсь дивак, затятий яхтсмен. Мама розповідала, що тітка Лілі чимало терпіла від нього. Проте, з його здібностями, Джіммі міг би чимало досягти… мрійник, бродяга… виріб Ґрінвіч Вілледжу… Батько зробив для нього не менш, як і для мене… А тепер ця розлука. Перелюбство… з справжньою проституткою. Мабуть впіймав був собі сифіліс,' або ще щось. Банкрутство на десять мільйонів долярів.

Провал. Успіх.

Десятимільйонний прибуток… Десять років вдалої роботи банку… Учора ввечорі на бенкеті в «Асоціації Американських Банкірів» Джемз Мерівейл, голова «Банківсько-трестівської компанії» одповідав на тост «за десять років блискучої банківської роботи»… Це нагадує, мені, джентлмени, старого негра, що дуже любив курчата… Та якщо ви дозволите сказати кілька серйозних слів з приводу цього свята (виблиск магнія, знімання), то мені хотілось би зробити невеличке застереження… почуваю, що це мій обов’язок, як американського громадянина, як голови величезної фінансової установи, що має національні, навіть інтернаціональні, у кращому розумінні цього слова, або, швидше, світові зв’язки й обов’язки (виблиск магнія, знімання)… трусячи схвильовано величною своєю сивою головою, Мерівейл провадить промову, а гучного його голосу не в силі заглушити гримотливі оплески. Джентлмени, це надто велика мені честь… дозвольте ще тільки додати, що під час занепаду й заколоту в каламутній воді заздрости й зневаги, у водоспадах громадської поваги, коротенькими годинами нічного відпочинку, бурхливими днями тяжкої праці моїм гаслом, моїм хлібом, моїм надхненням і моїм життям була триєдина відданність дружині, матері й національному прапорові.

Сірий попіл з сиґари впав йому на коліно. Джемз Мерівейл підвівсь і поважно зчистив його з штанів. Тоді знову сів і, зосереджено насупившися, почав читати в «Журналі Волл-Стріту» статтю про чужоземну валюту.

Вони сидять на стільцях у фурґоні-ресторані.

— Слухай, хлопче, як це ти допустився такого, що найнявся на ту стару посудину?

— Бо жадне інше судно не йшло на схід.

— Ну, то ти сам собі викопав могилу, голубе. Капітан — божевільний, старший офіцер — очайдушний каторжник із Сінґ-Сінґу, екіпаж — збіговисько бандитів — а ціле старе барило не варте, навіть, страховки. Де ти працював перед цим?

— Нічним клерком у готелі.

— Аж дивно слухати. Щоб ото хлопець одмовився від гарної роботи в пишному готелі в Нью-Йорку й зголосився на посаду кухонного попихача на власній паровій яхті самого сатани… Добрий з тебе буде кухар!

Той, що молодший, червоніє.

— Чи там уже готово? — гукає він буфетникові.

Коли вони поїли й випили каву, він, повернувшися до приятеля, спитав притишеним голосом:

— Слухай, Руні, а ти був коли за океаном… у війну?