Джон Пассос – Менгеттен (страница 78)
— Був двічі в Сен Назері. А що таке?
— Не знаю… Мене якось завсігди нетерплячка бере… Я два роки воював. Тоді все видавалося не таким. Я призвичаївся до думки, що мені треба тільки знайти добру роботу, одружитися й осісти на місці, а тепер плюю на все це. Місяців з шість витримаю на роботі, а тоді мені починають п’яти свербіти. Отож хочу податися на схід, подивитися трохи…
— Не турбуйся, — каже, хитаючи головою, Руні. — Чимало побачиш, отож не суши собі голови.
— Які там збитки? — питає юнак у буфетника.
— Тебе, певно, взяли надто молодим.
— На шістнадцятому році.
Він бере решту й простує слідом за Руні з ресторану, дивлячися на широку, сутулу його спину. Кінець улиці, за ваговозами й дахами пакгавза, бачить щогли й дим пароплавів, і пасма білої пари, що підіймаються до сонця.
— Спусти запону, — лине з ліжка чоловічий голос.
— Не можу, вона зачепилася… До дідька, тепер усе впало додолу.
Ганна мало не вибухла плачем, коли запона вдарила її по обличчю.
— Прилагодь її, — мовить вона, простуючи до ліжка.
— Байдуже, однаково нас не видно, — сміючися, каже чоловік, хапаючи її в обійми.
— Алеж ці вогні, — стогне вона, стомлено падаючи йому на руки.
Маленька кімнатка скидається на коробок з-під взуття. Під стінкою насупроти вікна стоїть залізне ліжко. Чіпляючися за виступи будинку, лізе до неї ненастанно вуличний гуркіт. Ганна бачить, як на стелі танцює відблиск заграви електричних реклям з Бродвею. Біле, червоне, зелене, тоді суміш барв, немов би луснула миляна бульбашка, і знов біле, червоне, зелене.
— Ой, Діку, закріпи запону, а то від цих огнів мені аж мороз поза шкурою йде!
— Вогні дуже гарні, Ганно. Немов у театрі.
— …Це білий, веселий шлях, як кажуть у наших краях…
— Це приємно вам, городянам, а мене аж морозить.
— То ти працюєш тепер у мадам Субрін, Ганно?
— Ти хочеш сказати, що я страйкбрехер? Знаю. Але мати вигнала мене й мені довелось або ставати на працю, або здихати.
— Така гарна дівчина, як ти, Ганно, завсігди знайде собі приятеля.
— Які ви, чоловіки, брудні… На твою думку, як я спізналася з тобою, то вже можу і з кожним. Ну, то не треба мені тоді нікого, розумієш?
— Я зовсім не мав нічого поганого на мислі. Яка ти сьогодні опришкувата, Ганно.
— Нерви розгулялися… Страйк, а потім матір, що спонукала мене до страйкбрехерства у цієї Субрін… цього забагато, хоч на кого. Хай їм усім лиха година! Невже вони не можуть дати мені спокою? Я ніколи, через усе своє життя, не заподіяла нікому шкоди. Все, чого хочу, це щоб мені дали спроможність спокійно заробляти гроші й повеселитися вряди-годи… Але як це жахливо, Діку! Я не насмілююся вийти на вулицю, бо боюся, що зустріну когось із колишніх товаришок з нашої спілки.
— Нічого, Ганно, якось та буде. Слово чести, я взяв би тебе на Захід з собою, якби не моя дружина.
Ганна провадить рівним, плаксивим голосом.
— А тепер, як я вподобала тебе й схотіла тебе потішити, ти взиваєш мене повією.
— Ніколи не казав я такого. Навіть на думці не мав. Просто вважаю, що ти козир-дівчина, а не таке м’яло, як більшість із них. Почекай-но, я спробую закріпити запону, може тобі стане краще тоді.
Лежачи на боці, вона стежить, як дебела його постать ворушиться на світляномолочному тлі вікна. Врешті, клацаючи зубами, він вернувся до неї.
— Не можу дати ради з цією проклятою запоною… Жахливий холодище!
— Нічого, Діку, лягай. Уже мабуть пізно, а взавтра мені треба о восьмій на працю.
Він витяг з-під подушки годинника.
— Пів на третю… Галло, кошенятко…
Ганна бачить на стелі мінливий одбиток заграви електричних реклям: біле, червоне, зелене, тоді суміш барв, немов луснула миляна бульба, і знов біле, зелене, червоне.
— Він не запросив мене навіть на весілля… Слово чести, Флоренс, я могла б простити йому, якби він запросив мене на весілля, — мовила вона покоївці-негрині, що принесла каву.
Був недільний ранок. Вона сиділа на постелі, розіславши газету на колінах і дивлячися на фотоґравюру «Містер і місис Джек Кеннінґгем вилітають у весільну мандрівку на своєму славетному гідропляні «
— А він вродливий. Правда?
— Еге, місис. А хіба ви не могли якось спинити його?
— Ні… Він нахвалявся відіслати мене до божевільні, якщо я спробую… А добре знає, що розлука наша в Юкатані незаконна.
Флоренс зідхнула.
— Чоловіки такі погані до нас, сердешних жінок.
— О, це триватиме недовго. Адже ви бачите з її обличчя, що вона погане, егоїстичне, зіпсоване дівчисько… А я законна дружина йому перед богом і людьми. Спробувала застерегти її. Кого з’єднав бог — люди не в силі розлучити… Здається так сказано в біблії? Флоренс, кава сьогодні жахлива, я просто не в силі пити її. Підіть зваріть мені іншої.
Насупившись і знизавши плечима, Флоренс вийшла з тацою у руці в двері.
Тяжко зідхнувши, місис Кеннінґгем вигідніш умостилась у подушках. Зовні долинув церковний дзвін.
— Джеку, любий, однаково я кохаю тебе, — мовила вона до малюнку, і, схилившися, поцілувала його. — Слухай, коханий, дзвони гудуть нестеменно так, як гули того дня, коли ми з тобою втікли з школи в Пром і взяли шлюб у Мільвокі… Тоді був погожий недільний ранок. — Вона глянула в обличчя другої місис Кеннінґгем. — О, ти! — промовила, протикаючи його пальцем.
Коли вона підвелася з місця, заля суду дуже повільно, але запамарочливо, почала кружляти навколо. Білий суддя з риб’ячим лицем і в пенсне на носі, обличчя, полісмени, пристави в уніформах, сірі вікна, жовті столи, все це крутилося запоморочливо. Її оборонець з білим яструбиним носом, що суплячися, витирав лисину, кружляв доти, аж поки їй здалося, що вона ось-ось упаде. Не чула того, що говорилось і кліпала, щоб вигнати з вух дзичання. Почувала, що позаду сидить, згорбившися, Детч, схиливши голову на руки. Не насмілювалась озирнутися. Потім, коли минуло кілька годин, все стало виразним, гострим і страшенно далеким. Суддя кричав на неї і голос його линув звідкілясь з узенького кінця лієчки, а безбарвні вуста втягались і витягались неначе риб’яча пащека.
— …А тепер, яко людина й громадянин цього великого міста, я хочу сказати кілька слів підсудним. Висловлюючися коротко, таким учинкам треба покласти край. Непорушне право недоторканости людського життя і власности, покладене в основу конституції від тих великих людей, що заклали нашу республіку треба поновити. Обов’язок кожної людини чи то урядовця, а чи звичайного громадянина — змагатися з хвилею беззаконства всіма, що він має, засобами. Отож всупереч усім сентиментальним газетним писакам, що отруюють громадську думку і вбивають у голови всім слабодухим і таким схильним до злочинів, як ви, ніби ви можете порушувати божеські й людські закони та приватну власність, можете відбирати у мирних громадян те, що вони здобули тяжкою працею, всупереч тому, що всі газетні шарлатани й шахраї називатимуть обставинами, що зменшують провину, я вимагатиму, щоб до вас, як до розбишак, застосували найвищу кару. Час дати приклад…
Суддя ковтнув води. Френсі бачила намистинки поту, що проступили йому на носі.
— Саме час дати приклад! — вигукнув суддя. — Яко дбайливий, ніжний батько родини, я розумію все лихо — брак виховання та ідеалів, брак материнської любови й пеклування, що призвели молоду цю жінку до ненормального й гріховного життя, допомогли підпасти під вплив жорстоких і розпусних людей та під спокусу порочних розваг і всього того, що дуже влучно названо «доба джазу». Проте, тієї самої миті, коли такі думки будять бажання пом’якшити суворість законної кари, спливає спогад про інших молодих дівчат, може сотні їх, що живуть у цьому великому місті й теж недалекі від того, щоб потрапити в пазурі таких жорстоких, безсумлінних спокусників, як підсудний Робертсон… А для нього й таких, як він, нема кари достатньо суворої… Отож, мені спадає на думку, що зле застосоване милосердя може стати згодом жорстокістю. Все, що ми в силі зробити, це — пролити сльозу над збитим з правдивого шляху життям жінки й проказати молитву за душу неповинної дитини, що безщасна ця жінка породила на світ, як плід свого безчестя…
Френсі відчула якийсь холодний лоскіт. Він почався в пучках і через руки розлився всім тілом, що здрігалося від нестерпучої нудоти. — Двадцять років — вчула вона шепотіння в залі. Здавалося всі облизували собі вуста, м’яко шепочучи — двадцять років. — Я, ніби, зомліваю, — промовила вона сама до себе, немов до когось іншого. Все навколо з гуркотом почорніло.
Обкладений п’ятьма подушками посеред широкого ліжка з червоного дерева з різьбленими ананасами на стовбиках, Фінеас Блекгед, з пурпуровим, як і його пурпуровий шовковий халат, обличчям, сидів і лаявся. Величезна опочивальня з червоного дерева, завішана яванськими тканинами замість шпалер, була порожня. У ногах ліжка стояв слуга гіндус у білому жакеті й білому тюрбані і, виструнчившися, вклонявся вряди-годи на надто гучний вибух лайки, бурмочучи:
— Так, сагібе. Авжеж, сагібе.
— Присягаюся, що, коли ти, проклята жовта мавпо, не принесеш мені віскі, то я встану й усі кістки тобі поламаю, чуєш? Та що це, мені вже не хочуть коритись у власній моїй господі? Коли я кажу віскі, то це значить віскі, а не помаранчовий сік. Стонадцять чортів! Ось тобі! — Схопивши з столика гранчастий скляний глек з водою, він пожбурив його в індуса. Тоді впав на подушки хапаючи ротом повітря. На вустах йому бульбашками проступила піна.