Джон Пассос – Менгеттен (страница 80)

Марячи так, вона похапцем шиє. Швидко мотляються білі пальці. Білий тюль сяє надто яскраво. Червоні руки простягаються враз із тюлю. Ганна не може вирватися з обіймів червоного тюлю, що держить її, кусає її, обручем охоплює їй голову. Вікно в стелі чорніє від клюбів диму. В димом виповненій кімнаті лунає пронизливий вереск. Ганна схопилася вже з місця й кружляє по майстерні, одбиваючися руками від полум’янистого тюлю навколо неї.

Еллен стоїть у кімнаті для примірювання, видивляючись у високе трюмо. Дух паленої тканини стає дедалі дужчим. Вона починає нервово ходити туди й сюди, потім виходить у дзеркальні двері, біжить передпокоєм, завішаним убраннями, впірнаючи в хмари диму й хоч очі їй заливає слізьми, проте бачить велику майстерню, переляканих робітниць, стовплених позад мадам Субрін, що скерувала вогнегасильника на купу обгорілої тканини біля столу. З цієї обгорілої купи вони витягають щось, що тяжко стогне. Еллен бачить куточком ока руку в шматті, обгоріле чорно-червоне обличчя, жахливу оголену голову.

— Ой, місис Герф, скажіть, будь ласка там, у вітальні, що нічого не трапилося, абсолютно нічого… за мить я прийду сама, — задихано мовить мадам Субрін. Еллен, заплющивши очі, біжить повним диму передпокоєм у чисте повітря кімнати для примірювання, а тоді, як сльози вже перестають бігти їй з очей, виходить за запону у вітальню до схвильованих жінок.

— Мадам Субрін прохала мене сказати, що не сталося нічого, абсолютно нічого. Зайнялася купа ганчір’я, і вона сама погасила її вогнегасильником.

— Не сталося нічого, абсолютно нічого, — кажуть одна одній жінки, знову вигідно вмощуючися на софі в стилі імператриці Жозефіни.

Еллен виходить на вулицю. Прибули вже пожежні машини. Полісмени відсувають натовп. Вона хоче йти, але не може, й чекає на щось. Нарешті чує дзвоника внизу вулицею. Пожежні машини, гуркочучи, від’їздять, а натомісць під’їздить карета швидкої допомоги. Санітари виносять складені ноші. Еллен над силу дихає. Стоїть позад карети, за широкою синьою спиною полісмена. Намагається зрозуміти, чому це вона так страшенно хвилюється, немов би оце частину її самої мають винести бінтами обмотану на ношах. Незабаром поміж буденних облич і темних уніформ санітарів з’являються ноші.

— Дуже обгоріла? — щастить їй спитати через плече полісмена.

— Не помре… Але це велике лихо для дівчини.

Еллен пропихається крізь натовп і поспішає до П’ятої Авеню. Вже сливе темно. Вогні яскраво переблискують на емалевому тлі ночі, синьому, немов морська глибинь.

— Чому я так хвилююся? — запитує вона сама себе. Просто комусь лихо приключилося — таких випадків щодня досить буває. Гнітючий неспокій і гуркіт пожежних машин аніяк не хочуть завмерти їй усередині. Стоїть нерішуче на ріжку, а повз неї линуть з дзичанням автомобілі й обличчя. Якийсь молодик у новому солом’яному брилі скоса поглядає на неї, збираючися зачепити. Вона безтямно дивиться йому просто в обличчя. У нього червона в зелені й блакитні смужки краватка. Схаменувшися, похапцем іде повз, перетинає авеню й повертає до центру. Пів на восьму. Вона мусить десь з кимсь бачитись і не може пригадати, де саме. Всередині їй якась жахлива, порожня втома. Ой, що ж мені робити? — стогне вона. На ріжку гукає на таксі.

— Будь ласка, до Алґоикін.

Пригадує тепер, що о восьмій годині має обідати разом з суддєю Шаммейром і його дружиною. Треба зайти додому переодягтися. Джордж збожеволів би, побачивши на мені таке вбрання. Він любить показувати мене прикрашену, немов різдвяна ялинка, як пружинна мовна лялька від Еффенбі, — хай йому лиха година.

Заплющивши очі, сидить у куточку таксі. Треба попустити себе трохи, обов’язково треба. Смішно бути так завжди замкненою на ключ, що кожна подія вражає, немов рипіння крейди на дошці. А якби оце я так жахливо обгоріла, що стала б уже до віку потворою? А може вона дістане силу грошей у старої Субрін, і це буде початком її кар’єри? А що якби я ото пішла з тим юнаком у незграбній краватці, що намагався зачепити мене? Залицяння над склянкою содової води з банановим соковиком, поїздка в місто й з міста автобусом. Його коліна тулились би до моїх колін, він оповивав би мені стан рукою. Трохи важкі обійми десь у дверях… Є таке життя, що його тільки тоді можна пережити, як ні про що не дбати. Ну, а про що ж дбати? Про думку чоловіків, про гроші, успіх, вестибюлі готелів, здоров’я, парасолі, бісквіти… Мозок мені весь час деренчить, немов зіпсована накрутна цяцька. Сподіваюся, вони не замовили ще обіду. Якщо ні, то потягну їх до іншого якогось місця. Вона відкрила свою сумку й почала пудрувати собі носа.

Коли таксі спиняється, а високий швайцар одчиняє двері, вона виходить легкою пружною, дівочою ходою, — платить шоферові, і, з ніжним рум’янцем на лицях і блискучими очима, що в них одбивається мерехтіння синьої, як море, ночі глибоких улиць, увіходить крізь обертові двері.

І коли блискучі двері починають тихо крутитися під натиском її руки в рукавичці, Еллен зненацька проймає почуття, що вона щось забула. Рукавички, гаманець, сумка, носовичок, усе є, а паросоля в неї не було. Що ж я забула в таксі? Але треба вже посміхнутися до двох сивих чоловіків у чорних строях з білими маніжками, що, попідводилися з місць, простягаючи назустріч їй руки.

Боб Гілдебранд, одягнений у піжаму, ходив туди й сюди перед вікном, пахкаючи люлькою. Крізь висувні двері линув дзенькіт склянок, човгання ніг, сміх, а тупа голка грамофону неясно вишкрябувала з платівки фокстрот.

— Чому ви не хочете ночувати у нас? — говорив Гільдебранд своїм низьким, серйозним голосом. — Ці люди потроху всі підуть. Ми покладемо вас на канапі.

— Ні, дякую, — відказав Джіммі. — Вони за якусь хвилину почнуть говорити про психоаналізу, а цього їм вистачить до світанку.

— Алеж вам краще їхати ранковим поїздом.

— Я зовсім не збираюся їхати десь поїздом.

— Слухайте, Герфе, чи ви читали про чоловіка у Філядельфії, вбитого за те, що він чотирнадцятого травня одяг солом’яного бриля?

— Слово чести, якби я закладав нову релігію, то зробив би з нього святого.

— То ви не читали? Дуже втішно. Цей чоловік мав ще нахабство обстоювати свого солом’яного бриля. Хтось зламав його, він розпочав бійку, а тут до нього підскочив ззаду один із тих вуличних героїв, що стоять на всіх ріжках, і розтрощив йому голову уламком олив’яної труби. Його підняли з тріснутим черепом, а в шпиталі він помер.

— Як його прізвище.

— Не пам’ятаю.

— Ось і говоріть тепер про Невідомого Солдата… Адже цей чоловік справжній герой. Золота леґенда про людину, що насмілилася носити бриля не по сезону.

Крізь двері висунулася голова. Визирнув червоновидий чоловік з сплутаним волоссям, що звисало йому на очі.

— Може вам принести джіну, хлопці. Чий це ви справляєте похорон.

— Я лягаю спати й зовсім не хочу джіну, — незадоволено мовив Гільдебранд.

— Ми справляємо похорон святого Алоїзія Філядельфійського незайманика й мученика, що носив солом’яного бриля не по сезону, — обізвався Джіммі. — А я не від того, щоб ковтнути трохи джіну. За хвилину мушу йти. Бувайте здорові, Бобе!

— Бувайте здорові, ви, таємничий мандрівче… Дасте нам свою адресу, чуєте?

Жовта кімната була повнісінька пляшок з-під джіну, пляшок з-під імберового пива, повними недокурків попільницями; одні танцювали, інші лежали на софах. Грамофон без кінця-краю грав: Леді, леді, добра будь. Герфові ткнули склянку джіну. До нього підступила дівчина.

— А ми саме розмовляли про вас. Ви знаєте, що всі вас вважають за таємничу людину.

— Джіммі, — долинув п’яний, верескливий голос. — Тут підозрюють, що ви бандит.

— А чому ви, справді, не обрали собі кар’єри злочинця, Джіммі, — спитала дівчина, оповиваючи йому рукою стан. — Я прийшла б на ваш процес. Слово чести, прийшла б.

— А звідки ви знаєте, що я не злочинець?

— Бачите, — мовила Френсіс Гілдебранд, несучи миску нарубаної криги з кухні. — Тут, справді, відбувається щось таємниче.

Герф узяв дівчину за руку й пішов з нею в танець. Вона спотикалася через його ноги. Танцюючи, довів її до дверей, а тоді штовхнув двері і, все ще танцюючи, вони вийшли до передпокою. Вона машинально підставила йому обличчя для поцілунку. Швиденько поцілувавши її, він схопив капелюха.

— На добраніч, — мовив. Дівчина заплакала.

Опинившися на вулиці, глибоко відідхнув. Почував себе щасливим. Сягнув до кишені по годинника, а тоді згадав, що заставив його.

Золота леґенда про людину, що носила солом’яного бриля не по сезону. Джіммі Герф простує на захід Двадцять Третьою вулицею, сміючися сам до себе. Дайте мені волю, мовив Патрік Генрі, одягаючи чотирнадцятого травня солом’яного бриля, або дайте мені смерть. І таки дістав її. Тут немає трамваїв, зрідка хіба проїде, гуркочучи, молочний фурґон, у похмурих цегляних будинках на Челсі темно. Промчав таксі, лишивши по собі відгомін співу. На розі Дев’ятого Авеню зустрівся з поглядом очей, що скидалися на дірки на трикутнику з білого паперу. Жінка в непромокальному пальто кивнула йому з підворіття. Трохи далі сперечалися два англійські матроси п’яною лондонською говіркою. Коли наблизився до річки, повітря стало молочним од густого туману. Чув здалеку м’яке, величне ревіння пароплавів.

Довго сидить у брудній, тьмяно освітленій будівлі пристані, чекаючи на порон. Сидить і курить задоволено. Він нічого не може згадати. Все його майбутнє — туманом оповита річка й величезний порон, що вищирив низку вогнів, як посмішку негра. Скинувши капелюха, стає біля поруччів, а вітер ворушить йому волосся. Може він збожеволів, може втратив пам’ять, може це ще якась недуга з довжелезною грецькою назвою, а може його знайдуть у Гобокені, як він збирає ожину. Джіммі так голосно засміявся, що старий чоловік, який саме надійшов одчиняти ворота, позирає на нього скоса. Божевільний, не всі дома, думає, певно. Може він має рацію. Слово чести, якби я був художником, і мені дозволили б малювати в будинку для божевільних, я змалював би святого Алоїзія Філядельфійського у солом'яному брилі замість авреолі і з уламком олив'яної труби — струментом його тортур у руках, а себе самого примостив би біля його ніг, навколішках. Єдиний пасажир на пороні, він ходить по ньому з таким виглядом, ніби цей порон належить йому. Тимчасова моя яхта.