Джон Пассос – Менгеттен (страница 75)

Обличчя матері схиляється й цілує його. Він чіпляється рученятами за її сукню, а вона виходить, лишаючи його в темряві, лишаючи по собі легенькі пахощі, що від них його зводить на плач. Маленький Мартін кидається поміж залізних прутів свого ліжечка. У кімнаті темно, і за стінами на вулиці теж жахлива величезна темрява дорослих людей, грімлива, гомінка, що брилами лізе у вікна, просуває пальці крізь щілини в дверях. З улиці, приглушуючи гуркіт коліс, лине якесь приглушене виття, що стискає йому горло. Піраміди темряви нагромаджуються над ним, падають з гуркотом на нього. Він кричить, захлинається, знову кричить. Няня наближається до ліжечка, ступаючи в смузі спасеного світла. — Не бійся… немає нічого страшного. — Чорне її обличчя посміхається до нього, чорні руки обсмикують ковдру. — Це просто пожежна машина проїхала… Хіба ж ти боїшся пожежної машини?

Еллен одкинулася на спинку сидіння в таксі й заплющила на мить очі. Ні купіль, ні півгодинний сон не змили нудного спогаду про редакцію, про дух тютюну в ній, щебетання друкарських машинок, без краю повторювані однакові фрази, обличчя, надруковані аркуші паперу. Вона почувала себе дуже стомленою, певно у неї смуги під очима. Таксі спинилося. Вгорі, на сиґнальній вежі засвітився червоний огонь. П’ята Авеню аж до самих тротуарів повна була таксі, лімузінів, автобусів. Вона спізнялася, забула годинника вдома. Хвилини тяжіли їй на шиї, важкі, немов години. Випроставшися на сидінні, так щільно стулила кулаки, що відчула, як гострі нігти вгрузли крізь рукавички в долоні. Врешті таксі шарпонулося вперед, знову пішов дух ґазоліну, задзичав мотор, згусток руху посунув на узгір’я Меррей. На ріжку глянула на годинника. Чверть на восьму. Рух спинився знов, заверещало гальмо таксі, її підкинуло. Сперлася, заплющивши очі, на спинку, у скронях їй била кров. Усі її нерви були гострим, стальовим, дзвінким дротом, що врізався їй у тіло. — Та хіба це важливо? — спитала вона сама себе. — Він почекає, а я не поспішаю бачити його. Ось порахуємо, скільки ще будинків… Менше ніж двадцять, вісімнадцять. Мабуть люди вигадали числа, щоб не збожеволіти. Таблиця множення найкращі ліки для хорих нервів. Очевидно, саме для цього старий Пітер Стьювізент, чи може хто інший, завів у місті числа на будинках. Вона посміхнулася на цю думку. Таксі рушив.

Джордж Болдвін, пахкаючи цигаркою, ходив туди й сюди в передпокої готелю. Часом поглядав на годинника. Все тіло йому було напружене, немов струна в скрипці. Був голодний і повний думок, що їх прагнув висловити. Він ненавидів чекати на когось. Коли увійшла вона, холодна, шовкова й усміхнена, йому захотілося дати їй ляпаса.

— Джордже, чи ви розумієте, що ми тільки тому й не збожеволіли, що числа такі спокійні й нерухомі? — мовила вона, вдаривши його злегка по руці.

— Єдине, що я розумію, це те, що сорока п’яти хвилин чекання вистачить хоч кому, щоб збожеволіти.

— Мушу пояснити. Це ціла система. Я обміркувала її, їдучи в таксі… Але ідіть до ресторану й замовте щось, а я тим часом пройду до жіночої кімнати. І, будь ласка, візьміть Мартіні. Я мертва сьогодні, цілком мертва.

— Сердешне малятко, зараз я все замовлю. Тільки, прошу, не дуже дляйтеся.

Коліна йому тремтіли, він почував себе немов тала крига, увіходячи до позолоченої, пишно орнаментованої їдальні. Алеж, Болдвіне, ти поводишся, неначе сімнадцятирічний юнак… І це в твоєму віці. Ніколи мені ще не було такого… Слухайте, Джозефе, чим ви нас годуватимете сьогодні? Я голодний… Але насамперед звеліть Фредові зробити з Мартіні коктейль найкращий з усіх, що він коли робив у своїм житті.

— Tres bien monsieur, — мовив довгоносий румун-офіціянт і, вклонившися, дав йому меню.

Еллен довго видивлялась у люстро, стираючи зайву пудру з обличчя, намагаючися дати лад думкам. Вона немов би накрутила ляльку в собі й ставила її в різні пози. Кілька стриманих жестів, вироблених на сцені. Враз одвернулася від свічада, знизавши надто білими плечима, й попростувала мерщій до їдальні.

— Ой, Джордже, я конаю з голоду, слово чести.

— Так само, як і я, — мовив він надтріснутим голосом. — І, Еляйн, я маю новину для вас, — похапцем провадив він, ніби боючися, що вона може спинити його. — Сесілі згодна взяти розлуку. Ми без зайвого розголосу відбудемо це влітку в Парижі. Тепер я хочу знати, чи бажаєте ви…

Еллен схилилась і погладила йому руку, що стискала нервово край столу. — Джордже, давайте насамперед пообідаймо… Треба мати розважність. Досить уже наробили ми дурниць у минулому, і ви, і я… Нумо вип’ємо за хвилю злочинів! М’яка, непомітна піна коктейлю гладила їй язика й горло, потроху зігрівала її. Сміючися, глянула на нього блискучими очима. Він проковтнув свій коктейль.

— Слово чести, Еляйн, — мовив він, зашарівшися безпорадно, — ви найдивніша в світі жінка.

Обідаючи, Еллен почувала, як поволі її проймає крижаний холод, немов би під шкіру впорскнуто новококаїн. Нарешті вона вирішила. Здавалося, ніби поставила замість себе фотографію, що назавжди застигла в одній позі. Невидимий шовковий шнурок гіркоти стягав їй горло, душив її. Над тарілками, над жовтаво-рожевою лямпою, над шматочками хліба, обличчя його смикалось і кидало над крохмалевою білою маніжкою. Світло падало то на один, то на другий бік носа, тверді вуста проречисто ворушилися над жовтими зубами. Еллен сиділа схрестивши ноги, почуваючи себе якоюсь застиглою порцеляновою лялькою, все навколо немов би тверділо й вкривалося емалею, повітря, посмуговане блакитним сиґарним димом, оберталось на скло. Дерев’яне його обличчя маріонетки коливалося безглуздо перед нею. Вона затремтіла й згорбила плечі.

— Що вам, Еляйн? — стурбовано спитав він.

— Нічого, Джордже, — збрехала вона. — Певно, хтось пройшов по моїй могилі.

— Може принести вам манто?

Вона похитала головою.

— Ну, то як? — спитав він, коли вони встали від столу.

— Що? — перепитала вона, посміхаючися.

— Як після Парижу?

— Гадаю, що я витримаю це, коли ви витримаєте, Джордже, — спокійно відказала вона.

Він чекав на неї, стоячи біля розчинених дверцят таксі. Вона бачила в темряві елеґантну його постать у брунатному легенькому пальті й брунатному капелюхі. Він посміхався, немов якась славетна особа на малюнку в недільному додатку до газети. Машинально стисла руку, що допомогла їй увійти до автомобілю.

— Еляйн, — тремтливим голосом мовив він. — Життя набуває тепер змісту для мене… Якби ви тільки знали, яким безбарвним було воно усі ці роки. Я був немов олив’яна накрутна лялька, порожня всередині.

— Не будемо говорити про накрутні ляльки, — обізвалася вона напруженим голосом.

— Ні, краще поговоримо про наше щастя! — вигукнув він.

Невблагано, вуста його припали до її вуст. У тремтливому вікні таксі, немов людина, що потопає, вона бачила куточком ока, як летять назустріч обличчя, вуличні ліхтарі й бринливі, ніклеві колеса.

Старий чоловік у картатому кепі сидить на кам’яній приступці, затуливши руками обличчя. Повз нього ненастанно сунуть люди, поспішаючи до театрів, і заграва Бродвею мерехтить їм на спинах. Він ридає, не одкриваючи обличчя, дихаючи кислим перегаром джіну. — Я не можу, чуєте, не можу! — Голос йому якийсь нелюдський, немов рипіння дерева. Кроки повз нього лунають прискореніше. Літні люди відвертають очі в інший бік. Дві дівчини верескливо регочуть, дивлячися на нього. Вуличники, штовхаючи один одного, визирають то тут, то там, із натовпу. — Це — бродяга Гутч. Хай-но тільки наскочить фараон, то він знатиме. Оце вам заборона спиртних напоїв. — Старий одкриває мокре обличчя і дивиться поперед себе невидющими очима у кривавих повіках. Люди сахаються, наступаючи на ноги тим, що позаду. Немов рипіння сухої деревини, лунає голос старого: — Хіба ви не бачите, що я не можу… не можу… не можу!

Коли Аліса Шеффілд упірнула в потік жінок, що сунув у двері крамниці Лорд і Тейлор, і відчула дух тканин у ніздрях, щось клацнуло їй у голові. Попервах, пішла до відділу рукавичок. Продавниця була дуже молода, з довгими вигнутими віями та лагідною посмішкою. Вони жваво розмовляли, поки Аліса наміряла сірі й білі галункові рукавички з маленькою торочкою. Перед тим, як мала одягати їх, продавниця зграбно посипала їх всередині пудрою з довгошийого дерев’яного пуделка. Аліса замовила шість пар.

— Так, місис Рой Шеффілд… Так, я маю тут рахунок, ось моя картка… Хочу замовити багато дечого… — а тим часом говорила сама собі: смішно, що я цілісіньку зиму виходила в лахах. Коли Рой отримає рахунок, хай як хоче сплачує. Треба вже йому облишити верзти нісенітницю. Досить я сплачувала його рахунки у свій час. Пішла вибирати шовкові панчохи тілесного кольору. Коли вийшла з крамниці, в голові їй кружляли довгі низки прилавків освітлених фіялковим електричним світлом, гаптування, облямівки, кольорові шовки. Замовила дві літні сукні й вечірове манто.

У Маярда здибала високого, білявого англійця з конічною головою, закрученими білявими вусами й довгим носом.

— Ой, Беку, у мене знаменний час. Оце, допіру спустошала крамницю Лорда і Тейлора. Ви знаєте, що вже принаймні півтора роки, як я не замовляла собі жадних убрань?

— Сердешне малятко, — мовив він, ведучи її до столика. — Ну, розповідайте мені про все.