Джон Пассос – Менгеттен (страница 74)

— Гаразд, той хлопець, — одрубисто почав Ґолдштейн, — був зодягнений у нове, пристойне, весняне пальто і прийшов купити коробку цигарок «Верблюд». «А гарний вечір», — каже, виймаючи одну цигарку й закурюючи. Тоді я спостеріг, що у дівчини, яка була разом з ним, обличчя закрите серпанком.

— То вона не стрижена?

— Я бачив тільки чорний серпанок. А тоді вона враз опинилася за прилавком і ткнувши мені револьвер у бік, почала говорити… знаєте, дитяче якесь лепетіння… Не встиг я отямитись, як він забрав усі гроші з каси, та ще й питає «а в кишенях у вас нічого нема, голубе?» Мене аж у піт кинуло.

— І це все?

— Авжеж. Поки я знайшов полісмена, вони десь, у дідька, зслизли.

— А багато взяли?

— Понад п’ятдесят долярів з каси й шість долярів у мене.

— А дівчина гарна?

— Я не бачив, можливо. Але залюбки розтрощив би їй пику. Задля таких, як вона, треба електричного стільця. Адже ніхто не чується на безпеці. І яка рація працювати, коли можна просто взяти револьвера й пограбувати сусіду?

— Ви кажете, вони були гарно вбрані… То, певно, скидалися на аристократів?

— Еге.

— Я розвину думку, що він учень коледжу, а вона дівчина з вищих шарів суспільства, і що вони пішли на це для розваги.

— Чоловік скидався таки на волоцюгу.

— Це буває й поміж студентів коледжу… Сподівайтеся прочитати нариса в «Блискучі бандити» у недільному числі. Ви читаєте «Новини», містере Ґолдштейн?

Ґолдштейн покрутив головою.

— Ну, то я вам надішлю це число.

— Мені хотілось би, щоб цих птахів засудили, розумієте? Якби я тут міг чим допомогти, то, залюбки, зробив би все… Адже ніхто не чується на безпеці… А до недільних часописів мені байдуже.

— Ну, то фотограф незабаром прийде. Певно ви згодитеся позувати йому, містере Ґолдштейн… Щиро дякую. До побачення.

Ґолдштейн видобув зненацька новенького, блискучого револьвера й скерував його на репортера.

— Гей, обережніше з цим!

Ґолдштейн сардонічно засміявся.

— Я тепер готовий, нехай приходять, — вигукнув він навздогін репортерові, що вже поспішав до підземної залізниці.

— Наша справа, люба місис Герф, — декламував містер Гарпсікур, солодко дивлячись їй у вічі й посміхаючися котячою посмішкою, — наша справа — мчати на хребті модної хвилі до берега, за мить до того, як вона має розбитися. Нестеменно так, як спортсмени їздять на бурунних дошках.

Еллен делікатно копирсала половинку груші чайною ложечкою. Трохи розтуливши вуста, дивилася в таріль. Почувала себе такою свіжою і стрункою в тугому синьому вбранні, соромливо-жвавою у павутинні косих поглядів і дзвінких, модних ресторанних розмов.

— Я пророкую вам успіх — якого ще не зазнала жадна жінка, бо з усіх жінок ви найчарівніша.

— Пророкуєте, — засміялася Еллен, скинувши на нього поглядом.

— Ви не повинні чіплятися до слів старої людини… Я дуже зле висловлююся… А це небезпечна ознака. Ви чудово все розумієте, хоч і гордуєте трошки… мусите таки визнати це… І, я певний, краще за мене з’ясуєте, що саме нам потрібно для такого періодичного видання.

— Звичайно, ви хочете, щоб кожний читач уявляв, ніби він стоїть у самому осередку життя вищих верств.

— Так, ніби він сам снідає тут, в Алґонкіні.

— Тільки не сьогодні, а взавтра, — підхопила Еллен.

Засміявшися рипучим сміхом, містер Гарпсікур спробував глибоко зазирнути в сірі її очі з сміхотливими золотими блищиками. Зашарівшися, вона спустила знову погляд на таріль, де лежала половинка груші. Немов у свічаді позад себе почувала допитливі погляди чоловіків і жінок, що сиділи біля столиків навкруги.

Млинці приємно гладили йому попечений од джіну язик. Джіммі Герф сидів у ресторані Чайлда в галасливому підпилому товаристві. Очі, вуста, вечірові строї, дух бекону й кави — все це крутилось і пульсувало навколо нього. Над силу ковтав млинці. Замовив ще кави. Відчув себе краще. Боявся, що його занудить. Почав читати газету. Літери розпливались і набрякали, немов японські квіти. Тоді знову проступили виразно й потекли рівною, чорнобілою смугою крізь його чорнобілий мозок.

«Збита з правдивої стежки молодь знову заплатила трагічну данину серед дешевих веселощів Коні Айленду, наново пофарбованого на літній сезон. Поліційні аґенти заарештували «Детча» Робінзона і його співучасницю, визнану за «дівчину-бандита». Цю пару обвинувачують у кількох наскоках у Брукліні й Квінзі. Поліція кілька день стежила за ними. Вони наймали невеличке приміщення з кухнею на Сікрофт Авеню, 7356. Підозра вперше виникла тоді, коли Робінзон перевіз свою співучасницю, що мала стати матір’ю, до Пресбітеріянського шпиталю на Кенерзі. Службовці шпиталю звернули увагу на безмежні грошові ресурси Робінзонові. Дівчина мала окрему палату, їй щодня присилалося коштовні квіти й овочі, а до консіліюму запрошено визначних лікарів. Коли треба було записати дитину, юнак признався лікареві, що породілля не брала з ним шлюбу. Один із службовців шпиталю звернув увагу на те, що дівчина і її компаньйон дуже підходять під опис бандитів, видрукований в «Івнінґ Таймз», і подзвонив до поліції. Аґенти кілька день слідкували за ними, а тепер, як дівчина вернулася з шпиталю до приміщення на Сікрофт Авеню, обох заарештовано».

На газету впав гарячий бісквіт. Джіммі, здрігнувшися від несподіванки, звів погляд угору. Чорноока єврейська дівчина біля сусіднього столика пускала йому бісики очима. Кивнувши головою, він удав, ніби скидав капелюха.

— Дякую тобі, вродлива німфо, — хрипко промовив і почав їсти бісквіта.

— Облиш ці витівки, чуєш? — ревнув у вухо дівчині хлопець, що сидів разом з нею. Він дуже скидався на боксера.

Компаньйони Джіммі засміялися, широко роззявляючи роти. Він сплатив рахунок, невиразно муркнув «до побачення» і вийшов. На годиннику над касою було три години. На майдані Колюмба все ще товпилися люди. Дух змитих дощем тротуарів перемішувався з духом ґазоліну, але часом з парку линув подих мокрої землі й молодої травиці. Джіммі довго стояв на ріжку, міркуючи, куди піти. Такими ночами йому гидко було вертатися додому. Почував невиразний жаль, що впіймано «дівчину-бандита» та її коханого. Волів би, щоб вони втікли. Заздалегідь смакував, з яким задоволенням читав би щодня про нові їхні наскоки. Сердеги, подумав він. А тут ще й дитина народилася.

Тим часом з ресторану долинув якийсь гармидер. Вернувшися назад, Джіммі зазирнув у вікно через сковороду, де сичали три самотніх пундики. Офіціянти намагалися вивести високого чоловіка у фраку. Хлопця з важкими щелепами, приятеля дівчини, що кинула бісквітом у Джіммі, утримували ззаду його товариші. Тоді крізь натовп пропхався швайцар. Це був куций, плечистий чоловік з глибоко посадженими, стомленими, мавпячими очима. Спокійно й без ентузіязму схопив він високого за карк і миттю викинув його за двері. Вже на тротуарі, високий задурено озирнувся й спробував вирівняти собі коміра. Саме тієї хвилини з гуркотом під’їхав поліцейський автомобіль. З нього зіскочили два поліцаї й похапцем заарештували трьох італійців, що спокійно розмовляли на ріжку. Герф і високий чоловік у фраку глянули один на одного, мало не забалакали, і одразу витверезившися, пішли в різні боки.

V. Тягар Ніневії

Цяне червоний присмерок із ґольфштромського туману, стогнуть, вібруючи, мідяні горлянки на заціпенілих улицях, допитливо дивляться скляні очі небосягів, хлюпає червоне оливо на окуті крицею стегна п’ятьох мостів, виють докучливим котячим виттям буксири в гарячій гавані під падучими стовбурами диму.

Весна, стягаючи нам оскомою вуста, весна, проймаючи нас дрожем, потужно народжується з гудіння сірен, з могутнім гуркотом проривається крізь загату вуличного руху, поміж уважних, замерзлих, що зігнулися навшпиньки, кварталів.

Містер Денш, одкотивши комір пухнатого ульстера та насунувши аж на очі велике англійське кепі, нервово тупцявся по вогкій палубі волендаму. Дивився крізь густу сітку дощу на сірі пристані та на будинки на набережній, вирізьблені на тлі нестерпуче-гіркого неба. — Банкрут, банкрут, — шепотів він сам собі. Нарешті загув третій гудок. Заткнувши вуха пучками, містер Денш стояв заховавшися за рятувальним човном і — стежачи, як стяга брудної води поміж бортом пароплаву і пристанню дедалі ширшає. Поміст затремтів у нього під ногами, бо ґвинт врізався у воду. Сірі, немов фота, будинки Менгеттену почали плисти повз. На нижчій палубі заграла оркестра. Червоні пасажирські й вантажні порони, буксири, баржі, лісовози, пароплави сновигали поміж ним і оповитим туманом містом, що збігалося в одну піраміду, а тоді почало танути, заглиблюючись у брунатно-зеленкувату воду затоки.

Денш зійшов униз до кабіни. Місис Денш у капелюшку дзвіночком і в жовтому серпанку спокійно плакала, поклавши голову на кошик з овочами.

— Цить, Серено, — мовив він хрипко. — Цить… Нам добре буде в Марієнбаді… Ми потребуємо відпочинку. А становище наше не таке вже й безпорадне. Я хочу зараз послати радіограму Блекгедові… Кінець-кінцем, це його впертість і нерозважність призвели фірму до… до цього. Ця людина вважала себе за якогось владаря світу… Це… дійде й до нього, врешті. Якби прокльони мали силу, я не дожив би до завтрього. — На диво собі самому, він відчув, що сірі зморшки його обличчя розсуваються в посмішці. Місис Денш звела голову й роззявила рота, щоб заговорити, але сльози ще дужче линули їй з очей. Глянувши на себе в свічадо, Денш випростав плечі й підсунув кепі. — Отож, Серено, — додав він трохи веселіше, — це кінець моєї ділової кар’єри… Зараз пошлю радіограму.