Джон Пассос – Менгеттен (страница 55)

— То ти вже вільний, Джемзе, — вигукнула матір, кидаючися йому в обійми.

Він кивнув головою й поцілував її. Вона видавалася блідою і змарнілою в чорній сукні. Позад неї стояла Мейзі, висока й рожеволиця, теж у чорній сукні.

— Аж дивно, що обидві ви маєте такий чудовий вигляд.

— Звичайно, ми почуваємо себе нічого… Як взагалі можна почувати себе тепер. Але ми багато терпіли, любий… Тепер ти голова родини, Джемзе.

— Сердешний тато… так померти…

— Ти не знав цієї епідемії. У самому Нью-Йорку тисячі людей померли з неї.

Одною рукою він оповів матір, другою Мейзі. Всі троє мовчали.

— Так, — промовив Мерівейл, ідучи до вітальні, — це була порядна війна. — Мати й сестра простували слідом за ним. Сівши в шкуряне крісло, він простяг свої ляковані ноги. — Якби ви знали, як чудово знову опинитися вдома.

Місис Мерівейл підтягла свого стільця ближче. — А тепер, любий, може розповіси нам про себе.

На темному ґанку перед дверима він схопив її й притулив до себе. — Ні, ні, не будь грубим! — Його руки туго, немов узлуваті канати, оповивають їй спину; коліна їй тремтять. Його рот шукає її рота вилицею, вздовж носа. Вона задихається, бо його вуста вп'ялись їй в уста. — Ой, я не можу! — Він одсунувся. Вона, важко дихаючи, заточуючись, хилиться до стінки, а він підтримує її своїми величезними руками.

— Не варто турбуватися, — ніжно шепоче він.

— Треба йти, вже пізно… Взавтра вставати о шостій.

— А як на твою думку, коли я встаю?

— Мати може впіймати мене…

— Пошли її до дідька.

— І пошлю колись… навіть гірше… якщо не покине їсти мене. — Охопивши руками щетинкуваті його щоки й швиденько поцілувавши його в уста, вона одірвалась і побігла брудними сходами вгору, на четвертий поверх.

Двері ще не замкнені. Скинувши танцювальні черевики, вона обережно прокрадається через кухню. Ноги їй болять. З сумежної кімнати лине подвійне, з присвистом, хропіння дядька й тітки. Хтось мене кохає — хто й сама не знаю… Ця мелодія наскрізь пройняла її тіло, — вона тремтить у ногах, горить на спині, там, де оповивала її його рука, коли вони танцювали. Ганно, ти повинна забути, бо інакше не заснеш. Ганно, ти повинна забути. Тарілки на столі, наготовлені до сніданку, дзенькотять, бо вона зачепилася за стіл.

— Це ти, Ганно? — лине з ліжка сонний голос її матері.

— Я прийшла напитися води, мамо.

Стара жінка, застогнавши, перевертається. Ліжко рипить під нею. Все уві сні.

Хтось мене кохає, хто й сама не знаю. Скинувши сукню, вона одягає нічну сорочку. Тоді навшпиньках іде до шафи, щоб повісити сукню, й обережно пильнуючи, щоб не зарипіло ліжко, прослизає під ковдру. Хто — й сама не знаю. Човгають, човгають ноги, яскраве світло, рожеві обличчя, чіпкі руки, міцні обійми, стрибають ноги. Хто — й сама не знаю. Човгають ноги, дренькотлива скарга саксофона, човгають у такт з барабаном, тромбоном, клярнетом. Ноги, стегна, щока до щоки. Хтось мене кохає… Човг, човг. Хто — й сама не знаю.

Немовля з крихітними стуленими кулачками й темночервоним зморщеним личком спало на койці в пароплаві. Еллен схилилася над чорним шкуряним чемоданом. Джіммі Герф у самій камізельці дивився в ілюмінатор.

— Он уже видно статую Волі… Еллі, нам слід вийти на палубу.

— Поки дістанемося до доків, мине цілий вік… Покищо йди сам. За якусь хвилину я прийду з Мартіном.

— Ой, ходімо, Еллі! Ми встигнемо скласти дитячі речі, коли нас братимуть на буксир.

Вони вийшли на палубу, у сліпучий вересневий полудень. Вода переблискувала кольором зеленкуватого індиґо. Дужий вітер вимітав кільця цинамонового диму й клоччя білої, неначе вата, пари з-під височеного індиґово-блакитного склепіння неба. На тлі закопченого обрію, заснованого баржами, пароплавами, димарями силових станцій, корабельнями, мостами, нижча частина Нью-Йорку скидалася на рожевобілу стіжкувату піраміду, вирізану дбайливо з картону.

— Еллі, нам треба винести Мартіна, щоб і він подивився.

— І почав верещати, як сірена на буксирі… Хай краще лишається там, де лежить.

Впірнувши під якісь кодоли, прослизнули повз гуркотливу підойму на прову.

— Алеж, Еллі, це найвеличніше в світі видовище… Я вже не сподівався, що вернуся назад. А ти?

— Я завжди мала намір вернутися.

— Алеж не так, як оце?

— Ні, не так.

Матрос махнув їм рукою, щоб вони йшли назад. Еллен повернулась обличчям проти вітру, й він здмухнув їй мідяні кучері з чола. — C’est beau, n’est се pas? — Вона посміхнулася вітрові й червоному обличчю матроса.

— J'aime mieux le Havre…

— Sil vous plait madame.

— To я піду вниз і загорну Мартіна.

Гучне пихкання буксиру, що йшов поряд з пароплавом, приглушило відповідь Джіммі. Вона відійшла від нього й вернулася до кабіни.

В кінці східні вони потрапили в самісіньку гущу.

— Нам слід почекати на носія, — зауважила Еллен.

— Ні, люба, я вже взяв речі, — Джіммі обливався потом і спотикався з чемоданами в руках і пакунками під пахвами. Дитина тихенько вуркотала на руках в Еллен, простягаючи крихітні рученята до облич, що насувалися звідусіль на них.

— А знаєш, — мовив Джіммі, коли вони простували вже східнею, — я не від того, щоб сісти знов на пароплав… Не люблю я вертатися додому.

— А я люблю… Я піду наперед… Треба пошукати Френсіс і Боба… Галло!

— Хай мене…

— Геллен, вам подорож пішла на користь, ви маєте чудовий вигляд… де Джімпс?

Джіммі тер собі руки, що заніміли від важких чемоданів.

— Галло, Герфе!

— Галло, Френсіс!

— Ну, чи ж не чудово?

— Я дуже радий бачити вас.

— Знаєш, Джімпсе, мені, мабуть, найзручніше їхати з дитиною просто до Бревурту.

— Ну, чи ж не розкіш він?

— А у вас є п’ять долярів?

— У мене тільки один доляр дрібними й сотня чеком.

— Я маю гроші. Ми з Геллен поїдемо до готелю, а ви, хлопці поклопочіться тут з речами.

— Пане інспекторе, можна мені з дитиною йти? Чоловік зостається біля чемоданів.

— Звичайно, мадам, прошу.

— Ну, чи ж він не хороший? Ой, Френсіс, як це втішно.

— Ви собі йдіть, Бобе. Сам я швидше впораюся… Проведіть паній до Бревурту.

— Не хочеться якось лишати вас.

— Нічого, нічого, йдіть… Я буду незабаром.

— Містер Джемс Герф з дружиною і дитиною… так?

— Так.

— Я зараз, містере Герф… Всі ваші речі тут?

— Так, всі.