Джон Пассос – Менгеттен (страница 54)

— Ой, Еллі це найсміливіший учинок, на який може зважитися жінка. Ви така дивна! Якби я тільки міг висловити, як я…

— Ні, ні! — Голос їй пересікся, а очі зросилися слізьми. — Я просто дурна! — Вона, немов дитина, скривилась і побігла вгору сходами, тоді як обличчям їй бігли сльози.

— Ой, Еллі, я хочу сказати вам…

Вона зачинила двері.

Джіммі Герф наче прикипів до місця, біля сірих кам’яних сходів. У скронях йому била кров. Ладен був розбити двері, щоб побачити знов Еллен. Прикляк навколішки й поцілував приступку, де вона стояла. Туман крутився навколо нього, переблискуючи яскравим конфетті. Тоді почуття захвату відлинуло, й він почав падати в чорний льох зневіри. Стояв, немов прикипівши до місця. Пройшов полісмен, пильно глянувши на нього — ставна синя колона, що вимахувала палицею. Стуливши зненацька кулаки, Джіммі пішов. — Як усе це гидко! — голосно мовив він. Обтер рукавом пальта порох з уст.

Спершися на нього рукою, вона зіскочила з автомобіля, бо порон саме рушав. — Дякую, Ларрі! — мовила й попростувала слідом за високою його постаттю на прову. Легесенький річний вітрець видуває порох і дух ґазоліну їм з ніздрів. У перловому сяйві ночі чотирикутні будинки по той бік мерехтять, немов фейверк, коли він уже згасає. Олив’яні хвилі хлюпочуть об борти порону. Якийсь горбань грає на скрипку «Маріанелу».

— Ніщо так не допомагає, як успіх, — гудить низьким голосом Ларрі.

— Якби ви знали, як мені тепер байдуже до всього, то не стали б докучати цим… Шлюб, успіх, любов — усе це тільки порожні слова.

— Але для мене вони — все… Гадаю, що вам сподобається в Лімі, Еляйн… Я чекав, поки ви станете вільні. А тепер я тут.

— Ми всі не такі, як були… Що ж до мене, то я просто заніміла якось.

Річний вітер солонуватий. Віядуком над 125-ою вулицею немов жуки, повзуть автомобілі. Коли порон увіходить в причал, вони чують гуркіт колес на асфальті.

— Поїдемо назад краще автомобілем. А ви дивна, Еляйн!

— А по такому дню якось хвилює, коли вертаєшся до міської метушні. Правда, Ларрі?

Біля брудних білих дверей дві кнопки з написами: дзвонити вночі і дзвонити вдень. Палець їй тремтить, коли вона натискає дзвоник. Низький, гладкий чоловік з пацючим обличчям і масним чорним волоссям, зачісаним рівно над чолом, одчиняє двері. Куці, неначе в ляльки, руки, грибного якогось кольору, звисають йому на боках. Він згинає плечі, вклоняється.

— То це ви й будете та леді? Увійдіть.

— Ви доктор Абрамз?

— Так. А ви та пані, що про неї говорив мені телефоном мій приятель? Сідайте, будь ласка.

В кімнаті тхне чимсь, що скидається на арніку. Серце їй розпачливо калатає об ребра.

— Розумієте… — їй не подобається, що голос так тремтить; вона ось-ось знепритомніє. — Розумієте, докторе, що мене примушує конечність. Я беру розлуку з чоловіком і сама мушу заробляти собі на прожиток.

— Така молода… нещасливий шлюб… шкода… — Лікар мурчить тихенько, немов би сам до себе. З свистом зідхає і враз дивиться їй пильно в очі чорними, крицевими, колючими, як свердла, очима. — Не бійтеся, шановна пані, це дуже проста операція… Ви приготувалися?

— Так. Це не довго триватиме? Якщо буду в силі, я хочу поїхати о п’ятій годині на чай до знайомих.

— Ви дуже смілива, молода леді. За якусь годину й забудете про все… Шкода… Дуже сумно, що неминуче доводиться робити отаке… Та ви ще матимете і чоловіка й дітей… Може підете до операційної кімнати й приготуєтеся? Я працюю без асистента.

Вуличний гуркіт, немов бурун, розбивається об мушлю калатливої агонії. Вона дивиться в свічадо. Насунений на чоло шкуряний капелюх, напудроване обличчя, нарум’янені щоки, підмальовані вуста — все це машкара на її лиці. Всі ґудзики на рукавичках застебнуто. Вона здіймає руку. — Таксі. — Повз неї гуркоче пожежна машина. Автосмок, де люди з спітнілими обличчями натягають на себе ґумовий одяг. Деркотить розсувна драбина. Всі її почуття тануть разом з приголомшливим виттям сірени. Розмальований дерев’яний індієць на ріжку, з піднесеною рукою.

— Таксі!

— Єсть, мадам.

— Їдьте до Рітца.

Частина третя

І. Веселе місто, що живе безтурботно

На всіх держалнах П’ятої Авеню прапори. В лютому вітрі історії величезні стяги рвуться й тріпочуть на рипучих золотоверхих держалнах П’ятої Авеню. Зорі тихо стрибають на аспідному небі, червоні й білі смуги звиваються на хмарах.

У штормі оркестри — тупотіння коней і гуркоту гармат, тіні, що скидаються на тіні кігтів, чіпляються за тугі прапори, прапори — голодні язики, що лижуть, випинаються, тремтять.

Гей, далеко до Тіпперері… Вперед! Вперед!

Гавань напхом напхана смугнастими, як зебра, як тхір рябими пароплавами, протока Нерровз загачена золотом, золоті соверени купами лежать аж під самісіньку стелю в підземній скарбниці. Доляри скиглять радіом, усі телеграфні дроти вистукують доляри.

Та далеко за поворотом… Вперед! Вперед!

У ваґонах підземної залізниці очі всім ось-ось вилізуть з лоба, коли вони говорять про АПОКАЛІПСИС, тиф, холеру, шрапнель, повстання, смерть в огні, смерть у воді, смерть з голоду, смерть у болоті.

Гей, далеко до мамзельки з Арментіра, вперед! Янкі йдуть, янкі йдуть! На П’ятій Авеню гримлять оркестри — день Позики Волі, день Червоного Хреста. Шпитальні суда прослизають у гавань і вивантажуються, крадькома, вночі, в старих доках Джерсі. На П’ятій Авеню прапори сімнадцятьох держав сяють, майорять на лютому голодному вітрі.

І явір, і дуб, і плакуча вербина.

І в травиці зеленій вся божа країна.

Величезні стяги мають і тріпочуться на золотоверхих держалках на П'ятій Авеню.

Капітан Джемз Мерівейл лежав з заплющеними очима в кріслі, тим часом, як м’які голяреві пучки ніжно гладили йому підборіддя. Мильна піна лоскотала йому в ніздрях, він вдихав пахощі лавровишневої води, чув гудіння електричного вентилятора, дзичання ножиць.

— Може масаж обличчя, сер, щоб вибавити прищі, — промурчав йому над ухом голяр. Це був лисий чоловік з округлим, синюватим підборіддям.

— Добре, — протягом мовив Мерівейл. — Робіть, що хочете. Відколи оповіщено війну, я вперше голюся в пристойній голярні.

— Недавно приїхали з-за океану, капітане?

— Еге. Змагався за ідеали демократії.

Голяр заглушив його слова гарячим рушником. — Дозволите побризкати бузковою водою, капітане?

— Ні, будь ласка, не треба жадних обмивань. Побризкайте простим одекольоном, або чимсь антисептичним.

Білява манікюрниця з злегка підмальованими віями кокетливо глянула на нього, розтуливши яскраво-червоний пуп’янок уст. — Ви, певно, щойно прибули, капітане! Але, як засмагли! — Він поклав руку на невеличкий білий столик. — А вже давненько, капітане, ніхто не ходив біля ваших нігтів.

— Звідки ви знаєте?

— Гляньте, як вони заросли шкурою.

— Ми надто були заклопотані, щоб дбати про таке. Я тільки з восьмої години вільна людина.

— О, це певно було жах…ливо!

— Еге, це була порядна війна.

— Ще б пак. А тепер ви вже зовсім вільні, капітане?

— Звичайно, я тепер лишаюся в запасі.

Кінчивши, вона злегка, грайливо, вдарила його по руці. Він підвівся, поклав чаєві на м'яку долоню голяреві й на тверду хлопчикові-негрові, що подав йому капелюх, і повагом вийшов на білі мармурові сходи. На площадці було свічадо. Капітан Джемз Мерівейл спинився, щоб подивитися на капітана Джемза Мерівейла. Він був високий юнак з рівними рисами обличчя й трохи обважнілим підборіддям, одягнений у пишну уніформу прикрашену стрічками й відзнаками. Срібло свічада заблищало на його чоботях. Кашлянувши, він пильно оглянув себе з голови до ніг. Ззаду наблизивсь якийсь юнак у цивільному одягу.

— Галло, Джемзе. Причепурилися?

— Авжеж. Ну, скажіть, чи не дурне оте правило, що забороняє нам носити шабельтас? Одже це псує всю уніформу.

— Хай вони візьмуть усі шабельтаси й почеплять їх на шию головнокомандувачеві, мені це байдужісінько. Я цивільний.

— Алеж ви офіцер запасу, не забувайте цього.

— Хай вони візьмуть увесь запас та й заженуть його за який десяток тисяч миль угору річкою. Ходімо вип’ємо.

— Мені треба піти додому побачитися з своїми.

Вони вийшли на Сорок Другу вулицю.

— Бувайте здорові, Джемзе, я таки піду вип’ю… Аж чудно якось, що вільний.

— Всього кращого, Джеррі. Не робіть нічого зопалу.

Мерівейл повернув Сорок Другою вулицею на захід. Прапорів ще не прибрали й вони звисали з вікон і лінькувато мотлялися на флягштоках на вересневому вітрі. Дорогою він заглядав до крамниць. Квіти, жіночі панчохи, цукерки, сорочки, краватки, сукні, барвисті тканини за блискучим склом вітрин. Потік облич. Чоловічі, гладенько виголені обличчя, жіночі з підмальованими вустами й напудрованими носами. Він увесь зашарівся, відчув хвилювання. Нервувався, сідаючи до ваґону підземної залізниці. Глянь на його нашивки, — вчув він, як сказала одна дівчина другій. — Адже він з хрестом. На Сімдесят Другій вулиці вийшов і, випнувши груди, попростував надто добре відомою йому сірокамінною вулицею до річки.

— Як ся маєте, капітане Мерівейл? — спитав ліфтер.