Джон Пассос – Менгеттен (страница 56)
— Яке воно хороше, — заквоктала Френсіс, простуючи разом з Еллен і Гілдебрандом до автомобілю.
— Хто?
— Ну, звичайно, малятко…
— О, якби ви бачили… Воно, здається, любить подорожувати.
Коли вони виїздили з брами, хтось у цивільному одягові відчинивши дверцята, зазирнув до автомобілю. — Хочете, щоб дихнули на вас? — спитав Гілдебранд. Обличчя у того скидалося на шмат деревини. Він зачинив дверцята. — Геллен ще не знає, що у нас заборонено алькогольні напої…
— Він злякав мене… Гляньте!
— Лишечко!
З ковдри, що в неї загорнена дитина, Еллен витягла брунатний пакунок. — Дві кварти найкращого коньяку… gont famille' Erf… а ще одна кварта у грілці під поясом… Тому в мене й вигляд такий, ніби незабаром у мене буде ще одна дитина.
Гілдебранди вибухли реготом.
— У Джімпса теж грілка на поясі та фляшка шартрезу збоку… Нам певно, доведеться брати його під заклад з в’язниці.
Дорогою до готелю, вони реготалися так, що їм аж сльози котилися з очей. У ліфті дитина почала плакати.
Ледве зачинили двері великої, соняшної кімнати, Еллен витягла грілку з-під сукні. — Подзвоніть, Бобе, телефоном, щоб принесли льоду й зельтерської води… Питимемо коньяк з зельтерською…
— А чи не почекати краще на Джімпса?
— Він незабаром буде. У нас нема такого, щоб платити мито… Надто занепали, щоб мати… Френсіс, де ви тут купуєте молоко?
— Звідки можу я знати, Геллен? — Френсіс Гілдебранд зашарілась і пішла до вікна.
— Ну, треба його погодувати… Воно чудово поводилося в дорозі… — Еллен поклала дитину на ліжко. Вона лежала, дриґаючи ноженятами, водячи навколо круглими темними очима кольору іскряника.
— А воно товстеньке.
— Воно таке здорове, що мабуть буде недоумком… Та що ж це я, мені треба ще подзвонити до тата. Родинне життя надзвичайно складне.
Еллен поставила спиртовку на вмивальник. Прийшов слуга з склянками й мискою нарубаної криги на таці.
— Виготуйте нам коктейль з коньяку. Треба вилити його весь, а то він роз’їсть ґуму… А потім ще підемо до кафе Д’Аркур.
— Звичайно, ви, дітки, не розумієте, як воно важко бути тверезим після цього антиалькогольного закону, — сказав Гільдебранд.
Еллен засміялася. Вона схилилася над спиртовкою, що затишно, по родинному, тхнула нагрітим ніклем і горілим спиртом.
Джордж Болдвін простував Медісон Авеню, несучи на руці легке пальто. Стомлений його розум одпочивав в іскрястому осінньому присмерку вулиці. Від кварталу до кварталу, в гуркоті автомобілів і тумані ґазоліну, сперечались у нього в голові два адвокати, в чорних сурдутах і високих крохмальних комірцях. Якщо піти додому, в книгозбірні буде дуже затишно. У тихій, тьмяній кімнаті ти зможеш сидіти у шкуряному кріслі під погруддям Сціпіона Африканського й читати, а обід принесуть додому. Невада буде весела й нескромна й розповість силу втішних анекдотів… Розповість усі міські плітки… їх корисно знати… Але ти не хочеш більше бачитися з Невадою… небезпечно: вона може надто захопити… А Сесілі сидить зблякла, елеґантна й струнка, кусає собі вуста й ненавидить мене, ненавидить життя… Ну, і як його вирівняти своє існування? Він спинився перед вікном квіткової крамниці. Вогкі, теплі, медові, дорогі пахощі густою хвилею лилися з дверей на крицево-блакитну вулицю. Якби мені принаймні пощастило усталити фінансове своє становище. У вітрині був виставлений мініатюрний японський сад з вигнутими містками над ставочками, де золоті рибинки здавалися великими, немов кити. Вся таємниця в пропорції. Треба заздалегідь розробити плян життя, як розумний садівник заздалегідь укладає плян саду, раніш, ніж копати й садити. Ні, сьогодні — я не піду до Невади. Хоч можна послати їй квітів. Жовтих троянд, мідяних троянд… Такі троянди повинні личити Еляйн. Важко якось уявити, що вона знов одружилась і має дитину. Увійшов до крамниці.
— Які це троянди?
— Золото Офіру, сер.
— Я хочу послати одразу ж дві дванадцятки до Бревурту… Міс Еляйн… Ні, містерові й місис Джемс Герф… Я напишу картку.
Сівши до столу, взяв перо. Пахощі троянд — пахощі темного полум’я її волосся… Ні, не треба цих дурниць.
«Дорога Еляйн!
Сподіваюся, що Ви дозволите одному старому Вашому приятелеві одвідати цими днями Вас і Вашого чоловіка. Прошу пам’ятати, що я завжди щиро готовий (Ви надто добре знаєте мене, щоб узяти це просто за чемність) стати в пригоді Вам обом в усьому, що в моїй силі й що сприяло б Вашому щастю. Даруйте, що дозволяю собі підписатись вічним Вашим невільником і шанувальником.
Джордж Болдвін».
Лист забрав аж три картки з штампом крамниці квітів. Міцно стуливши вуста, він перечитав його, ретельно підкресливши вгорі «т» і поставивши крапки над «і». Тоді, витягши з кишені купку кредиток, заплатив у касу й вийшов знову на вулицю. Був уже вечір, щось із сім годин. Усе ще вагаючися, спинився на розі, стежачи, як проїздять таксі — жовті, червоні, зелені, жовтогарячі.
Кирпатий транспорт повагом сунеться під дощем в Нерровз. Старший сержант О’Кіф і рядовий Детч Робертсон примостилися з завітряного боку на палубі й дивляться на океанські суда, що стоять на якорі в карантині й на низький берег з корабельнями.
— Гляньте, на деяких ще зосталося бойове офарблення — кораблі Морського Відомства. Не варті, навіть, пороху, щоб висадити їх у повітря.
— Хай їм дідько, — невиразно мовив О’Кіф. — А добрий старий Нью-Йорк видається дуже хорошим, як на мене.
— Мені теж, сержанте, дарма, чи сонце сяє, а чи дощ періщить.
Вони пливли повз збиті докупи пароплави, що стояли на якорі. Деякі з них хилилися то в один, то в другий бік, довгі пароплави з куцими димарями, куці пароплави з довгими димарями, червоні від іржі, а які то ще й укриті плямами та смугами фарби захисного кольору. Якийсь чоловік у моторному човні махає руками. Люди в хакі, що збилися юрбою на сірому, дощем злитому чардаку, почали співати:
У перловому тумані за низькими будівлями Ґовернорз Айденду мріють високі стовби, хвилясті кабелі, прозоре мереживо Бруклінського мосту. Робертсон витяг з кишені пакуночок і шпурнув його через облавок.
— Що це?
— Масть од паразитів. Вона не потрібна вже мені.
— Чому?
— Бо житиму в чистому, дістану хорошу посаду і, можливо, одружуся.
— А це не так і зле. Мені теж надокучило парубкувати. А хтось мабуть добре гріє руки біля цих суден Морського Відомства.
— Еге, саме тут і гребуть доляри.
— Авжеж, я певний.
A на палубі все співали:
— Ми йдемо вгору Східньою Рікою, сержанте. Де, у дідька, хочуть вони нас зсадити?
— Я залюбки поплив би сам до берега. І подумати тільки, що всі ці люди весь час сиділи тут і наживалися на нас… Тут, у гавані, платили по десять долярів на день за роботу.
— За те, сержанте, ми маємо досвід.
— Досвід?
— Присягаюся, що шкіпер надто багато вихилив бокалів і взяв Бруклін за Гобокен.
— Гляньте, Волл Стріт!
Вони проходили під Бруклінським мостом. Над головами їм дзичали й скиглили електричні трамваї й спалахувало часом фіялкове полум’я на мокрих рейках. Позаду, над баржами, буксирами й поронами, високі сірі будівлі у смугах білої пари й туману стреміли аж під навислі хмари.
Поки їли суп, ніхто не промовив і слова. Місис Мерівейл, у чорному, сиділа на чільному місті біля овального столу, дивлячися через одчинені, напівзавішені двері на вікно у вітальні, де осяяний сонцем кублився стовб білого диму над вокзалами. Цей дим нагадував їй небіжчика чоловіка й той день, як багато літ тому, вони прийшли разом дивитися це приміщення в щойно закінченому будинкові, що тхнув фарбою й крейдою. Нарешті, скінчивши суп, вона одігнала від себе ці спогади й промовила:
— То як, Джіммі, ти знову почнеш працювати в газеті?
— Певно, що так.
— А Джемз уже має аж три пропозиції про роботу. Це надзвичайно!
— На мою думку, найкраще працювати з майором, — сказав Джемз, звертаючися до Еллен, що сиділа поруч з ним. — Чи ви знаєте майора Ґудіра, кузіно Геллен? Він із роду тих Ґудірів, що з Беффало. Голова чужоземного відділу банківського тресту. Каже, що дуже швидко зможе висунути мене. Ми з ним заприятелювали ще на фронті.
— Як це дивно, — пробуркотала Мейзі. — Правда, Джіммі? — Вона сиділа насупроти нього, рожева й струнка в жалібному строї.
— Він кличе мене до Пайпінґ-Року— провадив Мерівейл.