Джон Пассос – Менгеттен (страница 57)

— А що це?

— Алеж, Джіммі, ти мусиш знати… Я певний, що кузина Геллен не один раз пила там чай.

— Знаєш, Джімпсе, — мовила Еллен, утупивши погляд у тарілку, — батько Стена Емері щонеділі їздив туди.

— О, то ви знали безталанного юнака? Це жахлива подія! — обізвалася місис Мерівейл. — За ці кілька років стільки сталося жахливого. Я сливе вже забула про нього.

— Так, я знала його, — відповіла Еллен.

Подали бараняче стегно з смаженими синіми баклажанами, пізню кукурудзу й солодку картоплю.

— А знаєте, — мовила місис Мерівейл, роздавши печеню, — на мою думку, це дуже зле, що ніхто з вас не хоче розповісти про те, що він бачив на війні. Адже там має бути сила цікавого. А тобі, Джіммі, слід було б написати цілу книгу.

— Я написав уже кілька нарисів.

— А коли вони вийдуть?

— Здається, їх так ніхто й не надрукує. Бачите, я чимало в чому додержуюся цілком інших поглядів, ніж видавці.

— Місис Мерівейл, я цілий вік не їла такої чудової солодкої картоплі. Вона скидається на ямс.

— Еге, вона смачна. Це тому, що я вмію готувати її.

— Це була порядна війна, — мовив Мерівейл. — Де ти був у день замирення, Джіммі?

— В Єрусалимі, з Червоним Хрестом. Правда, абсурдно?

— А я був у Парижі.

— Так само, як і я, — зауважила Еллен.

— То ви теж були за океаном, Геллен? Все одно, я колись називатиму вас Геллен, то можна вже почати й тепер. Ну, хіба ж не цікаво? То ви, виходить, здибалися з Джіммі за кордоном?

— О ні, ми старі друзі… Але нераз і там зустрічалися… Працювали в одному відділі Червоного Хреста — у відділі преси.

— Справжнісінький військовий роман, — проспівала місис Мерівейл. — Як це цікаво!

— Тепер, товариші, справа ось у чому, — вигукував Джо О’Кіф. Піт проступив на його червоному обличчі. — Чи будемо ми домагатися військової премії, а чи ні? Адже ми билися за них, так? Перемогли німців — хіба ж ні? А тепер, вернувшися додому, впіймали облизня. Роботи нема. Наші дівчата повіддавалися за інших хлопців. А коли ми починаємо вимагати законної й справедливої нагороди, з нами поводяться, як з бандою бродяг і ледацюг. Чи будемо ми терпіти це? Ні! Чи будемо ми терпіти, коли банда політиканів ставиться до нас так, ніби ми прийшли чорним ходом прохати милостині? Я питаюсь у вас, товариші.

Затупотіли ноги.

— Ні! До дідька! — вигукнули голоси.

— А я додам, що до дідька цих політиканів. Ми розпочнемо, кампанію скрізь у країні… Звернемося до славного, справедливого, великодушного американського народу, що за нього ми воювали, лили свою кров і не шкодували, навіть життям накласти.

Довга заля арсеналу загриміла оплесками. Каліки, що сиділи в першому ряді, застукотіли милицями об підлогу.

— Джо — хороший хлопець, — мовив безрукий чоловік одноокому своєму сусідові з штучною ногою.

— Маєте рацію, Бедді.

Саме всі почали виходити, пропонуючи цигарки один одному, аж чоловік, що стояв у дверях вигукнув:

— Засідання комітету! Обговорюватиметься питання про премію.

Четверо чоловіка сіли біля столу в кімнаті, що їм дав полковник — начальник арсеналу.

— Ну, товариші, може візьмемо по сиґарі?

Джо наблизився до полковникового столу й витяг чотири сиґари «Ромео і Джульєта». — Він не помітить, що їх поменшало.

— Це не так, щоб і велика крадіжка, — зауважив Сід Ґарнетт, простягаючи довгі ноги.

— А шотляндського там, часом, немає, Джо? — спитав Біл Дуґан.

— Ні. Хоч я взагалі не п’ю.

— А я знаю де можна дістати добрячого віскі, — поважно мовив Сеґал. — Воно ще до війни коштувало по шість долярів за кварту.

— А де, у дідька, візьмемо ми шість долярів?

— Ну, досить, товариші, — мовив Джо, сідаючи на край столу. — Треба приступати до справи. Що нам насамперед потрібно, — це утворити грошовий фонд. — Згодні щодо цього?

— А звичайно, згодні, — обізвався Сеґал.

— Я чимало знаю людей, які вважають, що нас скривджено… Ми назвемо нашу організацію «Бруклінський аґітаційний комітет по проведенню військової премії»… Цей комітет працюватиме у конторі Шімеса О’Рійллі… Не варто нічого починати, не підготувавшись як слід… Ну, то як, хлопці, ви зо мною, чи ні?

— Звичайно, з тобою, Джо… Ти поговориш з ким слід, а ми призначимо термін.

— Ну, то хай Дуґан буде головою. Він найпоказніший.

Весь червоний, Дуґан виступив наперед і почав щось говорити заїкаючися.

— Оце ще береговий Аполон! — зареготався Ґарнетт.

— Я думаю, що мені краще бути за скарбника, бо я в цьому досвідченіший.

— Ти хочеш сказати, злодійкуватіший, — тихенько мовив Сеґал.

Джо випнув нижчу щелепу.

— Слухай, Сеґале, ти з нами, чи ні? Якщо ні, краще признайся по правді.

— Справді, досить уже дурника з себе строїти! — встряв і Дуґан. — Джо все доведе до ладу, тобі це відомо, отож, краще облиш… Якщо тобі не подобається в нас, можеш собі йти.

Сеґал потер свого тонкого, горбатого носа.

— Я просто пожартував. І зовсім не мав чогось лихого на думці.

— Слухай, — гнівно провадив Джо, — як на твою думку, заради чого марную я час? Заради чого відмовився від заробітку в п’ятдесят долярів на тиждень, не далі, як учора? Ось Сід може ствердити. Чи ти чув, як я розмовляв з тим чоловіком?

— Авжеж чув, Джо.

— Ну, буде вже вам, хлопці, — мовив Сеґал. — Я просто хотів трошки подратувати Джо.

— Ну, та добре… Ти, Сеґале, будеш секретарем, бо розумієшся на канцелярській роботі.

— Канцелярській роботі?

— Авжеж, — провадив Джо, надимаючи груди. — У нас буде власний стіл у конторі одного мого знайомого… Це вже з’ясовано. Він погодився, щоб ми доти мали у нього задурно куток, аж поки зіпнемося на ноги. А тоді наймемо собі десь контору. Адже тепер, не маючи пристойного устаткування, не здобудеш нічого.

— А що робитиму я? — спитав Сід Ґарнетт.

— Ти будеш членом комітету, ти, телепню!

По засіданні, Джо, посвистуючи, пішов униз Атлантік Авеню. Було вже пізно, й він поспішав. У кабінеті лікаря Ґордона ще світилося. Він подзвонив. Одчинив біловидий чоловік у білому халаті.

— Галло, докторе.

— Це ви, О'Кіфе? Увіходьте, хлопче!

Щось у голосі лікаревім здавило йому, немов би холодною рукою, хребет.

— А як реакція, докторе?

— Реакція добре… позитивна.

— Лихо тяжке!