Джон Пассос – Менгеттен (страница 53)

— Яке чудове у вас приміщення! — вигукнула тієї самої миті Рут. В ухах Еллен боляче задзвеніло. — Всі ми колись помремо, — похмуро вихопилось у неї.

Рут стукає по підлозі ногою в калоші. Вона перехоплює погляд Кассі й та, щось промимривши, уриває. — Чи не час нам іти? — питає Рут. — Вже пізно.

— Вибачте, Рут, я на хвилинку, — говорить Еллен і біжить до ванної кімнати, зачинивши за собою двері. Там сідає на край ванни й колотить себе по колінах стуленими кулаками. Ці жінки з глузду мене зведуть! Тоді напруження її послаблюються, вона відчуває, немов з неї виливається щось, як вода з ванни. Спокійно підмальовує собі вуста.

Вертаючись назад, промовляє звичайним своїм тоном. — Ну, то ходімо. Дістали ролю, Рут?

— Я могла поїхати з одною трупою до Детройту, але відмовилася… Щоб там не сталось, а з Нью-Йорку я не виїду.

— А я чого б тільки не дала, щоб виїхати з Нью-Йорку… Слово чести, якби мені запропонували співати десь у кіно в глухому закутку, я погодилась би.

Еллен узяла свого парасоля, і всі три жінки вийшли, одна по одній на сходи й попростували на вулицю,

— Таксі! — покликала Еллен.

Автомобіль, що проїздив повз, скрегочучи спинився. Червоне, яструбине обличчя шофера висувається в світло від уличного ліхтаря. — До Юджіні на Чотирнадцяту вулицю, — говорить Еллен, тим, часом, як Рут і Кассі сідають. Зеленкуваті вогні в чорній темряві манячать повз намистинками світла унизані вікна.

Вона стояла під руку з одягненим у смокінґ Гаррі Ґолдвейзером, дивлячися через парапет саду на покрівлі небосягу. Внизу, переблискуючи зрідка вогнями, поцяткований туманними плямами, лежав, немов перекинене небо, парк. Ззаду поривами налітали звуки танґо, гомін голосів, човгання ніг танцівників.

— Алеж Бойрнгардт, Рашель, Дузе, Сіддонз… Ні, Еляйн, запевняю, що ви просто не розумієте. Жадне мистецтво не в силі передати так людських переживань, як передає їх театр… Якби я міг зробити те, що хочу, ми були б найвидатнішим у світі народом, а ви найвидатнішою акторкою. Я став би великим режисером, геніяльним творцем, розумієте? Але публіка не хоче мистецтва, наше суспільство не дозволяє дбати про мистецтво. Їм до вподоби мелодрами з детективами або паскудні французькі фарси, де дриґають ногами, та є гарненькі хористки й музика. А режисерові доводиться давати публіці те, чого вона хоче.

— На мою думку, в нашому місті повнісінько людей, що прагнуть незбагненого… А гляньте на саме місто.

— Вночі воно, звичайно, хороше, коли нічого не видно. Але на ньому не позначився художній смак, нема гарних будівель і нема духу давнини. Ось у чому справа.

Якийсь час вони стояли мовчки. Оркестра почала грати вальса з «Бузкового доміно». Зненацька Еллен повернулася до Ґолдвейзера й сказала прикрим тоном: — Чи можете ви зрозуміти жінку, що, часом, хоче стати повією, звичайнісінькою вуличницею?

— Моя люба, юна леді, як чудно чути такі слова від молоденької вродливої жінки.

— Вам, певно, ніяково? — Вона не чула його відповіді. Почувала, що ось-ось заплаче. Міцно стуливши кулаки, так, що гострі нігті вгрузли в долоні, затримувала подих, аж поки порахувала до двадцяти. Тоді мовила тремтливим голосом маленької дівчинки — Гаррі, ходімо танцювати.

Небо над картонними будинками — олив’яне склепіння. Якби пішов сніг, стало б не так похмуро, Еллен знайшла таксі на розі Сьомої Авеню й сіла, тручи занімілі пальці долонею. Будь ласка, на Західню П’ятдесят Сьому. — З-під хоробливої машкари втоми, вона дивиться на овочеві крамниці, вивіски, риштовання біля нових будівель, на фурґони, на жінок, на хлопців-посланців, на полісменів. Стуливши коліна й випроставшися, сидить на краєчку сидіння, стискаючи руками тонкий живіт. О боже, як насміялися вони надо мною. Стена взято від мене, спалено, а натомість лишилося те, що зростає всередині й колись уб’є мене. Почала тихенько плакати, затуливши обличчя занімілими руками. Хоч би сніг пішов.

Стоячи на сірому тротуарі, порпається в гаманці, шукаючи грошей. Невеликий вихор, що крутить уривки паперу в рівчаку, засипає їй порохом рот. Обличчя ліфтера кругле, з чорного дерева, з інкрустацією з слонової кости.

— Місис Стоунтон Веллз?

— Так, мадам, на восьмому поверсі.

Ліфт дзичить, здіймаючися вгору. Вона стоїть, видивляючися в узеньке люстро. Враз її заливає хвиля очайдушної якоїсь веселости. Витирає порох з обличчя скрученим носовичком, відповідає посмішкою на посмішку ліфтера, широку, немов клявіятура роялю, й бадьоро увіходить у двері, що відчинила наплоєна покоївка. У приміщенні тхне чаєм, хутром і квітами. Під дзенькання чашок цокочуть жіночі голоси, немов кури порпаються десь на птичні. Погляди пурхають їй навколо обличчя, коли вона увіходить до кімнати.

Настільник залито вином і томатовою підлевою. У ресторані накурено, на стінах висять зелені й блакитні малюнки з краєвидами Неапольської затоки. Еллен одкинулася на спинку стільця. Вона сиділа біля круглого столу, разом з кількома юнаками й стежила, як дим з її сиґаретки кружляв спиралею навколо череватої пляшки кіянті, що стояла перед нею. На блюдці покинуто танула купка трикольорового морозива. — Хіба ж таки людина не має ніяких прав? Ні, промислова цивілізація примусить нас домагатися того, щоб був інший уряд та інший соціяльний устрій…

— Яких довгих слів він уживає, — пошепки мовила Еллен Герфові, що сидів поруч з нею.

— І все ж таки він має рацію, — буркнув той.

— А в наслідок невеличка купка людей захопила владу — й такої абсолютної влади ми не знаємо в усій історії всесвіту, починаючи ще з жахливої рабовласницької цивілізації Єгипту й Месопотамії.

— Слухайте, слухайте!

— Я говорю цілком серйозно… Єдиний спосіб боротьби — об’єднання інтересів робітників, пролетаріяту, працьовників, споживачів — чи ще як там ви схочете їх назвати, організовуючи їх у спілки, і, кінець-кінцем, ці спілки набудуть такої сили, що візьмуть владу у свої руки.

— На мою думку, ви, Мартіне, цілком помиляєтеся, бо саме ці жахливі капіталісти й утворили нашу чудову країну.

— Не сказав би, щоб вона була чудова. Я не оселив би тут і собаки.

— А я з цим не погоджуюся. Я люблю цю країну. Іншої батьківщини в мене нема… І, на мою думку, всі ці пригноблені маси варті того, щоб їх гнобити. Ні на що інше вони не здатні… Бо якби хто з них мав які здібності, то став би вже видатним ділком… Ті, що здатні на щось, ніколи не пасуть задніх.

— Я не погоджуюся, що видатний ділок є найвищий щабель людських прагнень.

— Але він дужче наближається до цього ідеалу, ніж якийсь там пришелепуватий аґітатор-анархіст… Бо всі вони, як не пройдисвіти, то божевільні.

— Слухайте, Міде, ви зневажаєте саме те, чого не розумієте, про що нічого не знаєте… Я не можу дозволити цього… Раніш, ніж зневажати щось, спробуйте зрозуміти.

— А для кожної інтеліґентної людини образлива вся ця соціялістична нісенітниця.

Еллен потягла Герфа за рукав. — Джіммі, я йду додому. Хочете пройти трохи зо мною?

— Мартіне, заплатіть, будь ласка, за нас. Ми мусимо йти, Еллі, ви жахливо зблідли.

— Тут якось душно. О, стало легше! Я ненавиджу суперечки. Ніколи не надумаю, що треба сказати.

— Ці люди щовечора жують ганчірку. Тільки й роботи їхньої.

Восьму Авеню оповивав густий туман, що душив горло. У цьому тумані тмяно блимали вогні, виникали невиразно обличчя, пропливали повз і танули, немов риба в мутному акваріюмі.

— Почуваєте себе краще, Еллі?

— Багато краще.

— Я дуже радий.

— А знаєте, ви єдиний з усіх звете мене «Еллі». Мені це подобається. Бо відколи я стала працювати в театрі, всі намагаються дати мені зрозуміти, що я вже доросла.

— Вас так називав Стен.

— Може саме тому я так люблю це ім’я, — мовила вона тихо й протягло. Так лине десь здалека крик уночі на березі моря.

Джіммі відчув, як щось боляче стисло йому горло.

— Яке все гидке! — сказав він. — Хотів би я покласти відповідальність за все на капіталізм, як це робить Мартін.

— А приємно так іти. Я люблю туман.

Якийсь час вони не розмовляли. У задушливому тумані гуркотіли колеса й линуло приглушене виття сірен і гудки з пароплавів на річці.

— У вас, принаймні, є кар’єра… Ви любите свою працю, маєте неймовірний успіх, — мовив Герф на розі Чотирнадцятої вулиці, беручи Еллен під руку, щоб перевести на той бік.

— Не кажіть так… Бо ви й самі не вірите в це. І я зовсім не така самозакохана дитина, як ви думаєте.

— Алеж я говорю правду.

— Воно було так, але ще до того, як я спізналася з Стеном і покохала його. Адже раніш я була малим дівчам, що безтямно захоплювалося театром і поринуло в зовсім незрозумілий світ, зовсім не знаючи ще життя… Одружіння на вісімнадцятому році й розлука на двадцять другому — це добрий рекорд… Але Стен був такий чудовий…

— Я знаю.

— Нічого навіть не кажучи, він примусив мене відчути, що є щось інше… незбагнене…

— Але я сердитий на нього за той божевільний вчинок… Так марно…

— Я не в силі говорити про це.

— Не будемо говорити.

— Джіммі, ви єдиний, з ким я можу розмовляти.

— Не варт дуже покладатися на мене. Може колись я теж накинуся на вас.

Обоє засміялися.

— Який я радий, що живу оце на світі. А ви, Еллі?

— Не знаю. Ось я і дома. Ні, не заходьте до мене, бо я одразу вкладуся спати. Надто зле почуваю себе… — Джіммі стояв, держачи капелюха в руці, дивлячися на неї. Вона порпалась у сумці, шукаючи ключа. — Слухайте, Джіммі, я можу сказати це вам… Вона приступила ближче й швиденько заговорила, одвернувши голову й тичучи в нього ключем, що блищав од ліхтаря. Туман наметом огортав їх. — У мене буде дитина… Стенова дитина. Я хочу кинути безглузде це життя й виховувати її. А що станеться — байдуже.