Джон Пассос – Менгеттен (страница 52)
Обличчя, капелюхи, руки, газети танцювали в смердючому, галасливому ваґоні підземної залізниці, немов зернята в жаровні. Повз нього промчав, клацаючи у жовтому світлі, експрес. Вікна налітали на вікна, аж поки зрівнялися, немов шалі терезів.
— Слухайте, Джордже, — мовив Сендборн до Джорджа Болдвіна, що висів поряд з ним на ремені. — Ви бачите новий будинок Фітцджералда?
— Я незабаром побачу домовину, якщо не вилізу з цієї підземки.
— Воно вам, плутократам, не завадить вряди-годи подивитись, як їздять бідні люди… Може це примусить вас вплинути на ваших приятелів з Таммані Голлу, щоб вони облишили, нарешті, порожню балаканину й подбали про зручніший транспор для нас, невільників заробітньої платні… Слово чести, я міг би порадити їм дещо. У мене є проєкт пустити під П’ятою Авеню суцільний шерег плятформ.
— Це ви надумали, лежачи в шпиталі, Філю?
— Лежачи в шпиталі, я чимало надумав.
— Слухайте, давайте вийдемо на Великій Центральній і підемо пішки. Я не в силі стояти тут… Не звик…
— Гаразд. А я протелефоную Ельзі, що спізнюся на обід. А тепер ми не часто бачимося з вами, Джордже… Ніби в колишні часи.
Клубок чоловіків і жінок, рук, ніг, капелюхів зсунутих на спітнілі потилиці, виштовхнув їх на плятформу. Вони пішли вулицею Лексінґтон, спокійною у винній заграві заходу.
— Скажіть, Філю, як це сталося, що ви потрапили під колеса?
— Слово чести, Джордже, я не знаю… Пригадую тільки, що, немов журавель, витягав шию, щоб подивитися на разюче вродливу дівчину в таксі… а потім уже пригадую, що пив воду з кригою у шпиталі.
— Соромно, Філю, у вашому віці.
— Ніби я сам цього не знаю? Тільки не один я ласий дивитися на жінок.
— Як чудно, що в житті може статися таке… А що ви чули про мене?
— Не нервуйтеся, Джордже, нічого страшного. Я бачив її в Zinnia… Вона перевершила оту їхню визнану зорю…
— Слухайте, Філю, якщо почуєте які плітки про мене й міс Оґлторп, — заради всього святого, спростовуйте їх. Це ж паскудство, що тільки нап’єшся чаю з знайомою жінкою, як кожен роззявляє брудного рога й славить тебе на ціле місто. Мені зовсім не до мислі ці брехні, хоч я й не дуже то звертаю на них увагу.
— Гей, Джордже, придержте трохи ваші коні!
— У мене, саме тепер, досить хистке становище в місті, а це багато важить… і потім, коли ми з Сесілі досягли певної згоди, мені зовсім не хочеться порушувати її.
Який час вони йшли мовчки.
Сендборн ішов, держачи капелюха в руці. Волосся йому на голові сливе посивіло, але брови були ще темні й густі. Через кожні кілька кроків, він виступав інакше, немов би йому було боляче йти. Він одкашлявся. — Джордже, ось ви питали мене, чи не надумав я яких проєктів, лежачи в шпиталі… Пригадуєте, багато літ тому, старий Спекер говорив про скляну й суперемалеву черепицю? У лікарні я опрацював його формулу… У одного мого приятеля є на заводі піч у дві тисячі градусів — він опалює в ній глиняний посуд. Отож, гадаю, це можна поставити на комерційний ґрунт… Це справжня революція в промисловості, чоловіче! Сполучена з цементом, така черепиця надзвичайно збільшила б податливість того матеріялу, що є в розпорядженні архітекта. Ми можемо робити черепицю, якого хочемо кольору, розміру й малюнку… Ви тільки уявіть наше місто, де всі будинки, замість брудно-сірого, будуть прикрашені яскравими кольорами. Уявіть тільки червоні антаблементи на небосягах! Кольорова черепиця зробить революцію в житті цілого міста… Замість того, щоб без краю наслідувати ґотичний і романський стилі, ми могли б утворити нові малюнки, нові кольори, нові форми. Якби наше місто було трошки барвистіше, відмінилось би тяжке, нудне громадське життя. Стало б більше любови й менше шлюбних розлук…
Болдвін вибухнув сміхом.
— Говоріть, Філю… Ну, та ми колись вернемося ще до цієї теми. Треба, щоб ви завітали до нас пообідати, коли Сесілі буде вдома, та розповіли нам докладно все… А чому вам не допоможе Паркгерст?
— Бо я не хочу. Він учепиться за мою пропозицію, а коли узнає формулу, зоставить мене на мілкому. Такій людині я не звірився б і з п’ятисентовиком.
— А чому він не запросить вас компаньйоном, Філю?
— Він коверзує мною, як хоче… Знає, що я справляю всю роботу в осоружній його конторі. Знає так само, що я надто вибагливий і не вмію жити в злагоді з людьми. О, він зух!
— І все ж таки, на мою думку, вам слід якось поладнати з ним.
— Він крутить мною, як хоче й чудово це розуміє. Отож мені й надалі доведеться працювати самому, а він тільки гребтиме гроші… Проте, я гадаю, що тут є логіка. Якби у мене було більше грошей, однаково я розтринькав би їх. Я надто безпорадна людина.
— Алеж, чоловіче, ви не набагато старіші від мене… У вас вся кар’єра ще попереду.
— Еге, дев’ять годин на добу біля рисовного столу… Я хотів би, щоб до цієї справи пристали ви.
Болдвін спинився на ріжку й поляпав рукою по портфелю, що ніс з собою. — Знаєте, Філю, я залюбки став би вам у пригоді всім, чим зможу… Але саме тепер матеріяльні мої обставини страшенно складні. Я взяв участь у деяких досить рискованих справах і не знаю, як викручуся з них… Отож тому й уникаю скандалів, шлюбної розлуки й усякого такого. Ви, певно, і не уявляєте, яке все це складне… Я принаймні з рік не хочу братися ні до чого нового. Через війну в Европі наші справи стали страшенно непевні. Може трапитися всяка несподіванка…
— Гаразд. Бувайте здорові, Джордже.
Сендборн прикро повернувсь і пішов назад улицею. Він стомився, і ноги йому дуже боліли. Вже, сливе, смеркло. Поки він простував до станції, брудні цегляні й камінні будинки тяглися одноманітно й безбарвно, як дні його життя.
Залізні лещата доти стикають їй скроні під шкірою, що, здається, голова їй ось-ось лусне, немов яйце. Вона починає великими кроками ходити туди й сюди по кімнаті. Духота голками шпигає її; кольорові плями малюнків, килими, стільці обгортають неначе теплою ковдрою. Чорний двір за вікном посмугований синіми, фіялковими й топазовими барвами дощового присмерку. Вона відчиняв вікно. Найсуворіший час — присмерк, — говорив Стен. Телефон простяг тремтливі бісерні мацки дзвінка. Вона з гуркотом зачинила вікно. Хай їм лихо, не можуть дати спокою людині.
— О, Гаррі, я не знала, що ви вже вернулися назад… Не знаю, чи зможу… Еге, певно зможу. Приходьте по виставі… Ну, чи ж не дивно це! Мусите розповісти мені. — Не встигла покласти приймач, як знову задзеленькотів дзвоник. — Галло… Ні, не можу… О, так, напевно… Коли ви вернулися? — вона засміялася дзвінким телефонним сміхом. — Алеж, Говарде, мені зовсім ніколи… Слово чести… Ви були на виставі? Так заходьте якось… Мені дуже цікаво послухати про вашу подорож… Ви знаєте… До побачення, Говарде!
Треба піти на повітря — мені стане краще. Сівши до туалетного столу, вона розпустила волосся по плечах. Страшенно багато з ним мороки, доведеться підстригти… Швидко виростуть. Тінь білої смерти. Не можна так пізно сидіти — які темні смуги під очима… А біля дверей Невидима Загибель… Якби я тільки могла плакати. Є люди, що можуть виплакати собі очі, зовсім осліпнути від сліз… А проте розлуку треба довести до кінця…
— Алеж уже шість годин. Вона знову почала ходити туди й сюди по кімнаті. Я народилася десь страшенно далеко. Задзеленькотів телефон. — Галло… Так, це міс Оґлторп… Звичайно, Рут, я не бачила вас цілісінький вік, ще як у місис Сондерленд… О, залюбки побачуся з вами. Приходьте, ми заскочимо десь попоїсти, по дорозі до театру… На третьому поверсі.
Вона дістала з шафи непромокальне пальто. Дух хутра, нафталіну й одягу лоскоче їй у ніздрях. Знову відчиняє вікно й глибоко вдихає вогке повітря, виповнене холодним гнилуватим духом осени. З річки лине гудок великого пароплава. Кудись далеко, як найдалі від безглуздого цього життя, від ідіотської цієї метушні й змагань. Чоловік може заручитися з морем, замість жінки. Ну, а дівчина? Телефон уривчасто нанизує намисто дзвінка.
Одночасно дзвонять і біля дверей. Еллен надушує кнопку, що відмикає замок. — Галло… Ні, боюся, що вам доведеться сказати, хто ви. Що? Ларрі Гопкінс? А я вважала, що ви в Токіо… Вас ще не виряджають удруге? Звичайно, ми мусимо побачитися… Це просто жах, але у мене розподілено вже ці два тижні… Сьогодні я просто якась божевільна. Приходьте взавтра о дванадцятій, я спробую якось це улаштувати… Ну, звичайно, одразу ж і побачимося, старий ви химернику… — До кімнати увійшли Рут Прінн і Касандра Вількінз, струшуючи дощову воду з парасолів. — Бувайте здорові, Ларрі… Ви обидві дуже гарно зробили… Покищо роздягайтеся… Може ви, Кассі, пообідаєте з нами?
— Я почувала, що мушу піти до вас… Ви мали такий надзвичайний успіх, — тремтливим голосом мовила Кассі, — і, моя люба, мене пройняв жах, коли я почула про містера Емері. Я так плакала… адже, правда, Рут?