Джон Пассос – Менгеттен (страница 48)

— Ви не заперечуєте, якщо я піду разом з вами? Мені не хочеться зоставатися там.

— Звичайно, ходімо, Тоні. Я збираюся погуляти трохи.

Герф виступав великими кроками, дивлячися просто поперед себе. Хмари потемнішали, а небо світилося блідим молочним місячним сяйвом. Праворуч і ліворуч, поза фіялково сірими конусами дугових ліхтарів, темряву поцяткували кілька вогників, а попереду вставала жовтими й червоними невиразними накопиченнями заграва вулиць.

— Ви мене не любите, правда? — задихано спитав Тоні, після кількох хвилин мовчанки.

Герф пішов повільніше. — Я не досить добре знаю вас, але, здасться, ви симпатична людина…

— Не кажіть неправди. На це нема потреби… Я, певно, сьогодні ж вкорочу собі віку.

— Що це ви! Що сталося?

— Ви не маєте права спиняти мене. Бо нічого про мене не знаєте. Якби я був жінкою, ви не ставились би до цього так байдуже.

— А все таки, що завдає вам болю?

— Я просто збожеволію. Все таке жахливе. Коли я вперше зустрів вас увечорі з Рут, я думав, що, ми з вами заприятелюємо, Герфе. Ви видавалися таким приязним, так розуміли все… Я вважав, що ви такий, як я, але тепер ви стаєте черствим…

— Це, мабуть, через «Таймс». Та незабаром мене проженуть звідти, отож не турбуйтеся.

— Мені надокучили злидні. Я хочу успіху.

— Ви ще надто молоді. Певно, молодші за мене?

Тоні не відповів.

Вони йшли широким авеню, поміж двох шерегів почорнілих дерев’яних будинків. Повз них з скреготом і сичанням промчав жовтий, довгий трамвай.

— Ми, певно, у Флетбуші.

— Герфе, попервах я гадав, що ви такий, як я, але тепер ніколи не бачу вас без якоїсь жінки.

— Що ви хочете сказати?

— Я не розповідав про це нікому в світі… Еге, якби я тільки сказав… Ще дитиною, років так в одинадцять, дванадцять, або в тринадцять… я надто рано дозрів… — Тоні заридав. Коли вони проходили під ліхтарем, Джіммів гледів блискучі сльози у нього на щоках.

— Я і вам не розповів би, якби не був п’яний.

— Але таке буває чи не з усіма в дитинстві… Не варто вболівати.

— Лихо в тім, що я й тепер такий. Не можу кохати жінок. Намагався, намагався… Бачите, мене впіймали. Я відчув такий сором, що кілька тижнів не міг ходити до школи. Мати гірко плакала. Мені так соромно. Я боюся, що всі дізнаються про це. Завжди змагаюся, ховаю це, ховаю свої почуття.

— А може все це фантазія? Ви б пішли до психоаналітика.

— Я не в силі цього сказати нікому. Це тільки сьогодні, тому, що я п’яний. Шукав в енциклопедії… але про це нема навіть у словнику. — Він спинився, і, затуливши руками обличчя, сперся на ліхтар. — Про це нема навіть у словнику.

Джіммі погладив його по спині. — Не вболівайте так. Сила людей у такому самому стані, як і ви. А поміж акторів таких повнісінько.

— Я ненавиджу їх усіх! Вони не з тих, що я міг би кохати. Я ненавиджу й себе. А тепер, по сьогодняшній розмові й ви мене зненавидите.

— Дурниці! Мене це не стосується.

— Тепер вам відомо, через що я хочу собі вкоротити віку… О, це не по правді, Герфе, не по правді… Мені все життя не щастило. Почав заробляти на прожиток ледве скінчив школу. Був коридорним у дачному готелі. Моя мати жила в Лейквуді, і я відсилав їй увесь свій заробіток. Тяжко працював, щоб стати актором. Якщо про це дізнаються, буде величезний скандал.

— Алеж таке закидають сливе всім хлопчакам, і ніхто не докоряє їм.

— Якщо мені не дають якоїсь ролі, я гадаю, що тільки через це. Я ненавиджу всіх, таких як я, людей і гидую ними… І зовсім не хочу бути хлопчиком. Хочу виступати у визначних ролях. О, це пекельні муки… пекельні муки!

— Алеж ви опрацьовуєте тепер якусь ролю?

— Ідіотська п’єса, що ніколи не піде далі Стемфорду. Отож, як почуєте, що я заподіяв це, то не будете надто дивуватися.

— Що заподіяли?

— Віку собі вкоротив.

Вони йшли якийсь час мовчки. Став накрапати дощ. Кінець улиці, позад зеленочорних скриньок будинків спалахувала зрідка опалово-рожева блискавка. Від асфальту йшов дух мокрого пороху, прибитого величезними краплинами дощу.

— Тут десь поблизу станція підземної залізниці. Чи не там, де ото блакитний огник? Треба поспішати, якщо не хочете змокнути.

— Хай йому, дідько, мені байдужісінько, Тоні, чи я змокну, а чи ні! — Джіммі скинув капелюха і почав розмахувати ним. Дощові краплини холодили йому чоло, дух дощу, дахів, бруду й асфальту перебивав гострий смак віскі й тютюну йому в роті.

— Як це жахливо! — вигукнув зненацька він.

— Що саме?

— Та всі ці статеві збочення. Я до сьогодні якось не уявляв виразно всього цього. Ви мусите терпіти жахливі муки… Всі ми терпимо муки. Що до вас, то вам просто дуже не пощастило. Мартін каже, що куди легше було б жити, якби вдарив зненацька дзвін, і кожен кожному признався б по правді, як він живе, що робить і як кохає. Бо те, що ховають, здебільшого гниє. Але як усе це жахливо! Ніби життя й без того не досить тяжке.

— Ну, то я піду на станцію підземки.

— Алеж вам доведеться з годину чекати на поїзд.

— Нічого не вдієш. Я стомивсь і не хочу мокнути.

— Тоді на добраніч.

— На добраніч, Герфе.

Загуркотів грім. Дощ припустив дужче. Джіммі одяг на голову капелюха й відкотив комір. Йому хотілося бігти, щосили кричати й клясти. Блискавка мерехтіла на низці мертвих вікон. Дощ сік тротуари, вікна крамниць і руді кам’яні приступки. Коліна Джіммі були мокрі, патьоки дощу лоскотали спину, з рукавів струмками лилася на руки холодна вода, й усе тіло йому свербіло. Пішов Брукліном. Перед ним повстало примарне видовище ліжок у тісних комірчинах, виповнених поснулими людьми, зігнутими й переплетеними, немов коріння рослин у тісних цвіточниках. Довга процесія ніг, що з рипом простують східцями будинків з мебльованими кімнатами, низка рук, що налапують ручки в дверях. Безліч самотніх тіл розпростертих на постелях, тоді як у скронях їм важко б’є кров.

J’ai fait trois fois le tour du monde Vive le sang, vive le sang…

Moi, monsieur, je suis anarchiste. І тричі пропливав звитяжний корабель, і тричі пропливав… до біса, все це задля грошей… і він впірнув на дно морське… ми потрапили в м’ясорізку, а звідти потрапимо на базар.

J’аі fait trois fois le tour du monde Dans mes voy… ages.

Проголошено війну… Гук барабанів… їдці м’яса маршують у червоних уніформах за блискавичною паличкою тамбурмажора, в кудлатих шапках, що скидаються на муфти, срібні палички вибивають дрібушечки дріб, дріб, дріб… перед лицем світової революції початок військових подій, довгою парадою, дощем злитими вулицями. Екстренний випуск, екстренний випуск, екстренний випуск. Дід Мороз застрелив дочку, після того, як намагавсь був її зґвалтувати. Заподіяв собі смерть, застрелившися з рушниці… притулив дуло до підборіддя й натис цинґель великим пальцем на нозі. Зорі дивляться вниз на Фредеріктавн, Пролетарі всього світу, єднайтеся!

— Адже я весь мокрий, — голосно мовив Джіммі. Скільки сягало око, перед ним тяглася під дощем порожня вулиця поміж шерегами мертвих вікон, поцяткованих де-не-де фіялковими плямами від дугових ліхтарів. У розпуці, він пішов далі.

VI. П’ять законних підстав

Двоє хапливо сідають. СТОЯТИ У ВАҐОНАХ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. Ланцюг скрегоче, хапає зубці; ваґон поштовхами здирається на схил, залишаючи позад себе і швидкі вогні, і дух юрби, солонини та земляних оріхів, поштовхами, скрегочучи, здирається вгору, у високу ніч вересневих метеорів.

Море, дух болота, вогні Залізного Пароплава, що залишав док, за широкою смугою фіялкового індиґо блимає маяк. Тоді зненацька наближається. Море хлюпоче, вогні летять у гору. Її волосся біля його вуст, його рука у неї на стані. Їхні стегна труться.

Вітер падіння жадібно схопив їхній зойк, вони з гуркотом мчать угору, крізь плетево поперечин. Униз. Угору. Бульбашки вогнів на сандвічі з темряви та моря. Вниз. ЗБЕРІГАЙТЕ ВАШІ МІСЦЯ ДО ЧЕРГОВОЇ ПОЇЗДКИ.

— Увіходьте, Джо, я спитаю, чи мати не дасть нам, часом попоїсти.

— Ви дуже добрі… але… я не… той… не досить добре одягнений, щоб розмовляти з дамою.

— Так це ж моя мати. Не турбуйтеся. Ось я зараз спитаю її.

Гарленд сів на стільці біля дверей у темній кухні й поклав руки на коліна. Сидів, дивлячись на руки. Вони були червоні, брудні, порепані й тремтіли. Від дешевого віскі, що його він пив цілий тиждень, язик йому був такий, як тертка, а тіло стало якесь задубіле й мляве. Він дивився собі на руки.

До кухні вернувся Джо О’Кіф.

— Мати там унизу. Каже, що на плитці є юшка… Ось, маєте. Це надасть вам сили. От, якби ви були там, де я ходив учора. Возив своєму хазяїнові до приморського готелю звістку, що мають закрити біржу… Там діялося таке чортовиння, якого ви ніколи в житті не бачили. Один відомий у місті адвокат, стоячи в передпокої, горлав скільки духу про щось. Вигляд у нього був жахливий. А тоді вийняв револьвера й хотів був застрелити якусь жінку, а мій господар наблизився спокійнісінько до нього, шкутильгаючи й спираючися на ціпок, і, не встигли інші стямитись і зрозуміти, що сталося, поклав собі цього револьвера до кишені. Цей адвокат — Болдвін, приятель мого хазяїна. Еге, такого я ще зроду не бачив. А той увесь аж зігнувся, немов…

— Кажу вам, хлопче, що кожен з них доскочить таки свого, чи раніш, а чи пізніш — мовив Джо Гарленд.

— Їдять вони неймовірно. А чому, оце, ви погано так їсте?