Джон Пассос – Менгеттен (страница 49)
— Не можу якось.
— Треба їсти… Слухайте, Джо, а що це буде з цією війною?
— Щось воно дуже закрутилося. Ще коли виник отой Агадірський інцидент, я знав, що буде війна.
— Я хотів би, щоб хтось скинув штани з Англії за те, що вона не дає автономії Ірляндії.
— Ми, певно, допомагатимем Англії… Проте, я не припускаю, щоб це тривало довго. Люди, що керують міжнародніми фінансами, не дозволять такого. Кінець-кінцем гаманець у руках у банкірів.
— Ми не допомагатимем Англії, це вже вибачайте. Опісля того, що вона заподіяла Ірляндії та й нам самим за революції та громадянської війни.
— Джо, ви надто напхалися історією з тих книжок, що читаєте щовечора у громадській книгозбірні… Слідкуйте краще за справозданням біржі й не дозволяйте дурити себе газетною балаканиною про страйки, повстання та соціялізм… Я хотів би, щоб вам добре повелося, Джо… Ну, мабуть мені треба йти.
— Зачекайте трошки, вип’ємо разом пляшечку…
Вони вчули, як хтось важко спіткнувся в сінях за кухнею.
— Хто там?
— Це ти, Джо? — У двері похитуючися, впхався здоровезний ясноволосий плечистий юнак з чотирикутним червоним обличчям і грубою шиєю.
— Що ти, у дідька, собі думаєш? Це мій менший брат Майк.
— А що? — Майк стояв, хитаючися, уткнувшися підборіддям у груди. Його плечі мало не сягали до низької стелі.
— Бачили, який? Хіба я не казав тобі, Майку, щоб ти не приходив п’яний додому? Він здатний усю оселю до гори дном перекинути.
— Можна ж мені прийти часом додому, а чи ні? Відколи ти став моїм опікуном, Джо, то поїдом їси мене, куди гірше за батька. Дуже радий, що не зоставатимусь довго у проклятому цьому місті. А то цього всього задосить людині, щоб з глузду з’їхати. Якби я зміг знайти якусь посудину, що йде в море раніш од
— Я не проти того, щоб ти лишався тут, але мені не подобається, що ти ото повсякчас бешкетуєш.
— А я роблю те, що мені подобається. Зрозумів?
— Іди собі, Майку. Приходь додому тоді, коли тверезий.
— Хотілось би мені подивитись, як ти будеш вигонити мене. А ну, спробуй!
Гарленд підвівся.
— Ну, то я піду, — мовив він. — Треба подивитися, чи не стану там на роботу.
Майк, стуливши кулаки, наступав на брата. Джо, випнувши щелепу, схопився за стілець.
— Я тобі голову розвалю!
— О, святі мученики, невже стара жінка не може у власній оселі мати спокою? — Поміж обох братів, галасуючи, стала невеличка сива жінка. У неї були далеко посаджені блискучі чорні очі й зморщене, немов торішнє яблуко, обличчя. Вона махала спрацьованими, вузлуватими руками. — А ну, цитьте мені обидва, а то завжди тільки й чути, що лаються та б’ються… А ти, Майку, йди нагору й проспися.
— Я якраз про це й говорив йому, — обізвався Джо.
Стара повернулася до Гарленда. Голос їй скреготів, неначе суха крейда на дошці.
— А ви теж ідіть звідси. Я не хочу, щоб до моєї господи швендяли всякі п’яниці. Ідіть собі. Мені байдуже, хто вас привів.
Гірко посміхнувшися, Гарленд глянув на Джо і, знизавши плечима, вийшов.
— Наймичка, — мурмотів він. Ноги йому стали негнучкі й боліли, а він непевною ходою простував курною вулицею, повз темнофасадні цегляні будинки.
Гаряче полудневе сонце било йому в спину, а в ухах лунали голоси покоївок, убиральниць, куховарок, стенографісток, секретарок. Еге, сер, містер Гарленд. Дякую, містере Гарленд. О, сер, красненько дякую, сер, містере Гарленд, сер…
Шпигаючи червоними голками в повіки, сонце будить її. Вона знов упірнає у пурпурові ватяні коридори сну, знову прокидається, позіхаючи перевертається на другий бік, підсуває коліна до підборіддя, щоб тугіше обкрутити навколо себе солодкодрімливий кокон. На вулиці гуркоче візок, сонце лягає гарячими смугами їй на спину. Розпачливо позіхнувши, вона перевертається і лежить, уже цілком прокинувшись, поклавши під голову руки й дивлячися на стелю. Десь здалека, через вулиці й стіни будинків пробивається з пароплаву тягучий стогін сірени, як кволий паросток рослини пробивається крізь жорству на дорозі. Еллен сідає й трусить головою, щоб одігнати муху, що настирливо лізе їй в очі. Муха зникає у соняшному світлі, але десь усередині Еллен бринить тупий біль, щось невиразне, що зосталось їй од гірких думок минулого вечора. Але вона щаслива, вже зовсім прокинулася, хоч ще рано. Злазить з постелі й тиняється по кімнаті в самій сорочці.
Де соняшне світло падає на підлогу, там гаряче ставати ногою. На карнізі біля вікна цвірінькають горобці. Десь зверху чути стукіт швацької машини. Коли вона вилазить з ванни, тіло їй стає гладеньке й пружне. Витирається рушником, рахуючи години довгого дня. Прогулятися залюдненими рябими вулицями аж до тієї пристані на Східній Ріці, де навергано величезні колоди червоного дерева, поснідати самотою у Лафайєтта, кава й рогалики з вершковим маслом, піти по крамницях Лорда й Тейлора, зарані, поки ще мало покупців і продавниці не стомлені, другий сніданок з… І тоді біль, що мучив її через усю ніч, проривається. — Стене, Стене, заради всього… — голосно каже вона. Сидить перед свічадом, дивлячися у чорні, поширені свої зіниці.
Хапливо одягається і виходить, простуючи П’ятим Авеню і далі на схід Восьмою вулицею, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Сонце вже стало гаряче й кипить аспідно на тротуарах, на вітринах, на порохом помармурованих емальових вивісках. Обличчя чоловіків і жінок, що проходять повз неї, сірі й зім’яті, немов подушки, що на них надто довго спали. Коли вона перетинає вулицю Лафайєтт, що гуркоче грузовиками й фурґонами, в роті у неї смак пороху, порох хрумтить на зубах. Далі на схід минає ручні візочки. Продавці витирають мармурові дошки в будочках з холодними напоями, катеринка виповнює вулицю блискучими верескливими закрутами вальсу «Блакитний Дунай», із рундучка з корінням линуть гострі пахощі. У Томпкінз Сквері на мокрому асфальті крутяться верескливі діти. Просто їй біля ніг цілий гурт хлоп’ят у подраних сорочечках, слинявих, вони щипають одне одного, б’ють, дряпають. Од них встає неприємний дух немов би пліснявого хліба. Еллен зненацька відчула, як коліна їй ослабли. Повернувшися, пішла тим самим шляхом назад.
Сонце таке важке, неначе його рука у неї на спині, гладить її плечі так, як гладили їх його пальці, воно немов його подих у неї на щоці.
— Нічого, опріч п’яти законних підстав, — сказала Еллен просто в довгу накрохмалену маніжку кощавого чоловіка з великими запалами очима, що скидалися на устриці.
— Це вже вирішена справа? — урочисто спитав він.
— Так, остаточно.
— Як давньому приятелеві обох родин, мені дуже сумно чути це.
— Бачите, Діку, слово чести, я дуже люблю Джоджо. Дуже йому зобов’язана… Він з багатьох поглядів надзвичайно хороша людина, але ми мусимо розлучитися.
— Є хтось інший?
Глянувши на нього блискучими очима, вона напівствердливо хитнула головою.
— Алеж шлюбна розлука надто поважна справа, моя люба, молода леді.
— Не така поважна, як усе інше.
Вони вгледіли Гаррі Ґолдвейзера, що простував до них через велику, з горіховими панелями кімнату. Еллен почала зненацька говорити голосніше.
— Кажуть, що бій на Марні покладе край війні.
Гаррі Ґолдвейзер узяв руку Еллен двома пухкими долонями й схилився до неї.
— Як добре, Еляйн, що ви завітали оце до старих божевільних парубків, щоб не дати їм до смерти надокучити один одному. Галло, Снов, як ведеться, старий друже?
— А чим можна завдячувати тому, що ви й досі в місті?
— Всілякі справи затримали… До речі я ненавиджу літні курорти. Найкращий з них Льонґ Біч, у всякому разі… Але до Бар Гарбор не поїду і за мільйон…
Містер Снов чмихнув. — Здасться, я чув, ніби ви купили собі десь біля курорту землі, Ґолдвейзере.
— Купив просто котедж, та й годі. Цікаво, що людина не може купити навіть невеличкого котеджа, щоб про це не знав кожен хлопчик-газетяр з Таймз Скверу. Ходімо до їдальні, за мить прийде сестра.
Коли вони сіли до столу у величезній, прикрашеній оленячими рогами їдальні, увійшла куценька жінка в сукні вкритій лелітками. Вона була вузькогруда і з хоробливим кольором обличчя.
— О, міс Оґлторп, я така рада, що можу зазнайомитися з вами, — пискливо, немов невеличка папуга, прощебетала вона. — Я часто бачила вас на сцені, і вважаю, що ви надзвичайно цікаві… Весь час прохала Гаррі, щоб він зазнайомив нас.
— Це моя сестра Речел, — промовив Ґолдвейзер, не підводячися. — Вона господарює у мене.
— Я хочу, щоб ви, Снов, допомогли мені переконати міс Оґлторп взяти ролю в Zinnia girl. Адже ця роля виключно для неї написана.
— Така мала…
— Звичайно, це не провідна роля, але, зважаючи на те, що ви акторка мінлива й вишукана, вона найкраща в п’єсі.
— Може хочете ще риби, міс Оґлторп? — пискнула міс Ґолдвейзер.
— У нас немає вже визначних акторів, — чмихнув містер Снов. — Бутс, Джефферсон, Манзфільд, — усі померли. Тепер усе залежить від реклями. Акторів і акторок реклямують на ринку, немов патентовані якісь ліки. Хіба це не правда, Еляйн? Рекляма, рекляма…
— Алеж рекляма не робить успіху. Якби це було так, кожен режисер у Нью-Йорку став би мільйонером, — вибух Ґолдвейзер. — Це просто якась таємна окультна сила примушує людей іти до якогось певного театру й цим сприяє його успіху, розумієте? Рекляма нічого тут не вдіє, нічого не вдіє і критика, може це геній, може це щастя, але коли ви дасте публіці сама те, чого вона хоче, то матимете успіх. Це саме довела Еляйн на останній виставі… Вона знайшла контакт з публікою. Можете написати найгеніяльнішу в світі п’єсу, доручити її найвизначнішим акторам і провалитеся з нею… Я не знаю в чому тут таємниця, та й ніхто цього не знає… Увечорі, коли ви лягаєте спати, голова вам немов клоччям набита, а вранці прокидаєтеся з думкою, що приносить вам казкове щастя. Режисер не утворює цього, так само, як метеоролог не утворює погожої години. Хіба я не правду кажу?