Джон Пассос – Менгеттен (страница 50)

— Смак Нью-Йоркського глядача жахливо зіпсувався з часів Воллока.

— Алеж є кілька чудових п’єс, — цвірінькнула міс Ґолдвейзер.

І цілий довгий день крутилася любов у кучерях дрібних… у темних кучерях… блищала в темнім блиску криці… звивалася… ген-ген, в яскраву височінь… Еллен різала виделкою хрумтливе біле серце салати. Вона вимовляла слова тим часом, як усередині їй, немов розірваний разок намиста, сипалися інші слова. Дивилася на малюнок двох чоловіків і двох жінок, що їли біля столу у високій з панелями кімнаті, під мерехтливою кришталевою люстрою. Звівши погляд од тарілки, побачила невеличкі пташині очі міс Ґолдвейзер. Та пильно і журно дивилась їй просто в обличчя.

— О, так влітку Нью-Йорк приємніший ніж будь-коли. Влітку менше гармидеру й метушні.

— Цілком маєте рацію, міс Ґолдвейзер. — Еллен, зненацька, з посмішкою повела поглядом навколо. І цілий довгий день крутилася любов у кучерях над рівним чолом… Спалахувала в темній криці його очей…

У таксі опецькуваті коліна Ґолдвейзерові тулилися до її колін; в його очах снувалося крадькома якесь павутиння, його очі обплітали її обличчя і шию гарячою солодкою задушливою сіткою. Міс Ґолдвейзер розповзлася на сидінні поруч з нею. Дік Снов тримав незапалену сиґару в роті, качаючи її язиком. Еллен намагалася виразно уявити Стена, уявити його гнучке тіло акробата. Їй не щастило пригадати всього обличчя. Бачила або самі очі, або самі вуста, чи то вухо.

У Таймз Сквері повнісінько було мінливих кольорових огнів, світляних перехресть, запліток. Вони увійшли до ліфту готелю Астор. Еллен простувала слідом за міс Ґолдвейзер поміж столиків у садку на покрівлі. Чоловіки й жінки у вечірніх строях, у літніх тканинах і легесеньких костюмах повертались і дивилися слідом за Еллен. Їхні погляди чіплялися до неї, немов липкі вусики винограду, коли вона проходила повз. Оркестра грала «В моєму гаремі». Вони сіли біля столика.

— Може підемо танцювати? — спитав Ґолдвейзер.

Еллен посміхнулася йому в обличчя кволою, зламаною посмішкою й дозволила оповисти собі стан рукою. Велике його вухо з поодинокими урочистими волосинками на ньому, опинилося врівень з її очима.

— Еляйн, — дихав він їй у вухо. — Слово чести, я вважав себе за розумну людину, але помилявся… — він відідхнув. — Ви цілком заполонили мене, любе дівчатко, я з жахом мушу визнати це. Хіба ви не можете трошки покохати мене? Я хотів би… щоб ми одружилися, як тільки ви візьмете розлуку… Може ви станете хоч на краплиночку добріші до мене… Я все зроблю для вас, ви знаєте це… В Нью-Йорку чимало є такого, що я міг би зробити для вас… — Музика вщухла. Вони стали нарізно під пальмою. — Еляйн, ходімо до моєї контори підпишемо умову… Я хотів запросити Феррарі… Ми вернемося за п'ятнадцять хвилин.

— Мені треба зважити… Я ніколи не роблю нічого, не поміркувавши.

— Ви можете людину з глузду звести!

Враз Еллен цілком пригадала обличчя Стенове. Він стояв перед нею у м’якій сорочці з криво зав’язаною краваткою, п’яний.

— Еллі, який я радий, що бачу вас!

— Це, містер Емері, знайомтеся.

— Я відбув надзвичайно цікаву подорож, шкода що ви не їздили з нами… Ми подалися до Монреалю і Квебеку й вернулися назад через Ніяґару, навіть одної хвилинки не бувши тверезими, відколи залишили старенький Нью-Йорк і аж поки нас заарештували на Бостонському поштовому шляху за недозволену швидкість. Адже так, Перляйн? — Еллен дивилася на дівчину в невеличкому солом’яному брилику з квітами, насунутому аж на водянкувато блакитні очі, що стояла, похитуючися, поруч із Стеном. — Еллі, знайомтеся, це Перляйн. Правда, гарне ім’я? Я мало не луснув, як вона розповідала мені, що сталося… Алеж ви ще нічого не знаєте… Ми так насмокталися на Ніяґарі, що коли отямились, то були вже одружені… У нас є навіть шлюбна посвідка з братками…

Еллен не могла дивитися йому в обличчя. Звуки оркестри, гомін голосів, стукіт тарілок — усе це спіралею крутилося навколо неї, дедалі гучніш…

Всі дівчата у гаремі Знали, як їх слід носити Там, давно у… східньому Багдаді.

— На добраніч, Стене! — Власний голос дряпав їй рота. Вимовляючи слова, вона виразно чула їх.

— О, Еллі, а я хотів, щоб ви побули з нами…

— Дякую… дякую…

Вона знов почала танцювати з Гаррі Ґолдвейзером. Садок закружляв швидко, тоді повільніше. Гармидер. Гармидер спричиняв їй нудоту. — Вибачте на хвилинку, Гаррі, — мовила вона. — Я вернуся до столу. — В убиральні обережно сіла на плюшеву софу. Взяла з сумки кругле люстерко й стала видивлятись у нього. Із чорних її зіниць почала литися темінь, аж поки все навколо стало чорне.

Джіммі Герфові боліли ноги — він цілісінький день ходив пішки. Сівши на лавці поблизу Акваріюму, почав дивитися на воду. Погожий вересневий вітер поклав крицевий одсвіт на збрижену гавань і на аспідноблакитне плямисте небо. Повз статую Волі пройшов величезний білий пароплав з жовтим димарем. Дим з буксиру перед його провою вставав гострими зубцями, неначе вирізаними з паперу. Хоч і весь укритий будівлями пристаней край Менгеттена видавався провою баржі, що її рівно, повагом тягнуть до гавані. Кигикаючи, кружляли чайки. Герф рвучко зірвався на ноги. — До дідька, треба розпочати якусь роботу!

Якусь мить стояв, напруживши м’язи, розгойдуючися на закаблуках. Голодранець що роздивлявся малюнки в недільній газеті, ніби був йому по знаку.

— Галло, — нерішуче мовив він.

— Я знаю, хто ви, — сказав той не простягаючи йому руки. — Ви — син Лілі Герф… Гадав, що не обізветеся до мене… І цілком мали б рацію.

— Ну, звичайно, ви — кузен Джо Гарленд… Страшенно радий вас бачити… Дуже часто думав про вас.

— Думали? Що?

— І сам не знаю… Смішно, що родичі чомусь завжди здаються не такими, як сам.

Герф знову сів на своє місце. — Хочете цигарку? — Тільки погана «Верблюд».

— Нічого, байдуже… А що ви поробляєте, Джіммі? Не заперечуєте, що я вас так називаю? — Джіммі Герф черкнув сірничка, той погас. Тоді він запалив іншого й підніс його до цигарки Гарлендові. — Це — перша цигарка, що я палю за весь тиждень… Дякую.

Джіммі скинув поглядом на свого кузена. Глибока западина на сірій його щоці сходилася з зморшкою в куточку вуст, утворюючи гострий кут.

— Мабуть думаєте, що я зовсім занепав? — спитав Гарленд. — Ви жалкуєте що сіли біля мене? Шкодуєте, що мати виховала вас джентлменом, а не таким пройдисвітом, як усі ваші родичі…

— Я працюю за репортера в «Таймзі»… Паскудна робота, страшенно остогидла мені, — мовив Джіммі, над силу витягаючи з себе слова.

— Не треба говорити, так, Джіммі, ви надто ще молоді… З такими поглядами не здобудете собі нічого.

— Припустимо, що я й не хочу нічого здобувати.

— Сердешна Лілі так пишалася вами… Вона хотіла, щоб ви мали амбіцію, щоб стали визначною людиною. Ви не повинні забувати матері, Джіммі. Вона була єдиним моїм другом в осоружній нашій родині.

Джіммі засміявся. — Я не казав, що в мене нема амбіції.

— Але заради сердешної вашої матері, робіть усе обачно. — Ви тільки починаєте жити… Все ваше щастя залежить на тому, як вам поведеться перші два-три роки. Ось гляньте на мене.

— Та воно так. Чарівник Волл Стріту міг би здобутися на краще… Але мені не до смаку життя в цьому проклятому місті. Остогидло підлабузнюватися до людей, яких я не поважаю… А що ви робите, кузене Джо?

— Не питайте…

— Дивіться, бачите військовий корабель з червоним димарем? То французький. Гляньте, вони скидають брезента з гармати на кормі… Я хочу піти на війну… Єдине лихо, що з мене нікчемний вояка.

Гарленд кусав собі верхню губу. Трохи помовчавши, заговорив хрипким, розбитим голосом.

— Джіммі, я хочу попросити, щоб ви зробили мені щось заради небіжки Лілі… чи… чи нема… у вас грошей? Через нещасливий… збіг обставин… я не їв останні два дні… Ну, і трохи знесилився, розумієте?

— Я саме хотів запропонувати вам піти десь випити кави, або що… На Вашінґтон-стріт є хороший сірійський ресторан.

— То ходімо, — мовив Гарленд, спинаючися на негнучкі ноги. — А вам нічого показуватися на люди з таким страшидлом, як я?

З рук у нього вислизнула газета. Джіммі схилився, щоб підняти її. Обличчя, що сплило з брунатних плям малюнку, пройняло його корчем болю, так немов би він доторкнувся до оголеного зубного нерва. Ні, це не вона, вона зовсім не така, але… Талановита молода акторка, що мала великий успіх у Zinnia…

— Дякую, не турбуйтеся, я знайшов її тут, — мовив Гарленд. Джіммі впустив газету. Вона впала малюнком на землю.

— Паскудні у них фотографії. Правда?

— А воно якось приємно минає час, коли розглядати їх. Мені цікаво знати, що діється в Нью-Йорку… Злидень теж може дивитися на короля…

— Ні, я просто хотів сказати, що вони погано фотографують.

VII. Фунікулер

Олив'яний присмерок тисне на худі плечі старого чоловіка, що простує до Бродвею. На розі, біля кіоску, щось тріскотить йому перед очима. Зламана лялька в ряді розмальованих, мовних ляльок. Він чалапає далі, схиливши голову, в кипіння й гук, у горно намистом унизаної заграви.

— Я пам’ятаю, як тут були самі луки, — буркає він до маленького хлопчика.

АСОЦІЯЦІЯ ЛУЇС ЕКСПРЕССО — червоні літери танцюють джіґу перед Стеновими очима.

Танці. Увіходять юнаки й дівчата. Парами йдуть, кенґуру, слонів ведуть. Грім і дзвін оркестри вихоплюються з обертових дверей передпокою. На вулиці йде дощ. Ще одну річку, ще одну річку переплисти. Вирівнявши вилоги коміра й склавши вуста в тверезу посмішку, Стен платить два доляри й увіходить до величезної лункої залі, прибраної червоними, білими й синіми шматками тканин. Зненацька перед очима йому все так закрутилося, що він на якусь мить сперся на стінку. Ще одну річку. Підлога, що на ній повнісінько танцюристів, гойдається, немов палуба. У барі певніше. — Ґес Мак-Нійл тут, — говорить кожний. — Старий, хороший Ґес! — Величезні руки ляпають по широчезних спинах, на червоних обличчях горлають чорні роти. Склянки зносяться вгору й дзвенять, блищучи; дзвенять танцюючи. До бару увіходить, шкандибаючи й спираючися на палицю, червоновидий чоловік з глибоко посадженими очима й кучерявим волоссям. — Оце так чоловік, оцей Ґес.