Джон Пассос – Менгеттен (страница 47)

— Ну, а якої думки ваш приятель про війну?

— Я не воюватиму… У робітника немає батьківщини. І я збираюся стати американським громадянином… Був уже колись у фльоті, але… — він ударив себе в груди, а в горлі йому заклекотів сміх. Моі, je suis anarchiste, vous comprenez monsieur?

— Алеж тоді ви не зможете стати американським громадянином.

Конґо знизав плечима.

— О, він подобається мені, він чудовий, — пошепки мовила Еллен на вухо Джіммі.

— Ви знаєте, навіщо вони розпочали цю війну? На те, щоб робітники не зробили революції… Щоб одтягти їх. Отож і Вільгельм, і Вівіяні, і австрійський імператор, і Круп, і Ротшільд, і Морґан — усі кажуть: «хай буде війна». І знаєте, що вони насамперед зробили? Застрелили Жореса, бо він соціяліст. Щоправда, соціялісти зрадили Інтернаціонал, та однаково…

— А як вони примусять нарід воювати, як він не схоче?

— У Европі нарід був невільником тисячі років. Не так, як тут… А я бачив війну. Дуже чудно. Ще хлопчаком працював у барі в Порт-Артурі. Чудно.

— Мені хотілось би стати військовим кореспондентом.

— А я могла б бути сестрою-жалібницею.

— Кореспондентом бути добре. Завжди п’яний у якомусь американському барі, дуже далеко від бойовища.

Вони засміялися.

— А хіба ми справді не далеко від бойовища, Герфе?

— Нехай і так. Ходімо танцювати. Але мусите вибачити мені, я дуже зле танцюю.

— Якщо зіб’єтесь, я штовхну вас ногою.

Його руки були немов гіпсові, коли він оповив її стан у танці. Високі, попелясті мури тріснули й повалилися в ньому. Він, неначе бальон, ширяв над пахощами її волосся.

— Станьте на носки й виступайте в такт музиці… Не ухиляйтеся набік, оце вам і вся мудрація. — Її голос різав повітря, немов тоненька, гнучка, крицева пилка. Штовхалися лікті, маяли обличчя, вилуплені очі, гладкі чоловіки й тонкі жінки колом кружляли навкруги них. Він був неначе крихкий гіпс і щось з болем гуркотіло йому в грудях, вона була складна, зубчата, крицева машина, яскравобіла, яскравосиня, яскравомідяна у нього в руках. Коли вони спинились, її груди й стегно притулилися до нього. Він зненацька, немов біговий кінь, виповнився кров’ю, що парувала потом. З одчинених дверей повіяв бріз, здмухнувши тютюновий дим і густе рожеве повітря з ресторану.

— Герфе, мені хочеться піти подивитися на той котедж, де сталося вбивство. Будь ласка, поведіть мене.

— А я так досить уже бачив усяких місць злочину.

Коли вони простували передпокоєм, назустріч їм виступив несподівано Джордж Болдвін. Він був блідий, як крейда, чорна його краватка зсунулася на бік, ніздрі тонкого носа, вкриті тоненькими червоними жилками, надималися.

— Галло, Джордже!

Голос йому хрипів, немов клаксон. — Еляйн, я скрізь шукав вас. Мушу, поговорити з вами… Певно, ви гадали, що то жарт? Я не жартую.

— Вибачте мені на хвилину, Герфе. Що таке, Джордже? Ідіть назад до столу. Я теж не жартувала… Герфе, покличте мені, будь ласка, таксі.

Болдвін схопив її за зап’ясток. — Ви досить уже тішилися з мене, чуєте? Колись наскочите на такого, що пристрелить вас. Ви мабуть вважаєте, що можете бавитися зо мною, як з іншими сопливими дурниками… Ви не краща від звичайної проститутки!

— Герфе, а прохала вас покликати таксі.

Закусивши вуста, Джіммі вийшов у чільні двері.

— Еляйн, що ви хочете робити?

— Джордже, мене не можна злякати.

Щось металеве блиснуло в руці Болдвіновій. Ґес Мак-Нійл проступив наперед і схопив його за зап’ясток величезною, червоною рукою.

— Віддайте мені, Джордже… Приберіть себе до рук, чоловіче. — Він пхнув револьвера собі до кишені. Болдвін, хитаючися, сперся на стінку. На великому пальці його правої руки проступила кров.

— Уже є таксі, — мовив, наближаючися, Герф, перебігши поглядом по блідих, напружених їхніх обличчях.

— Нічого, нічого, ви одвезіть пані додому… Не заподіяно найменшої шкоди, просто невеликий нервовий напад. Нема жадної причини хвилюватися. — Мак-Нійл говорив гучним голосом людини, що звикла до прилюдних виступів. Метрдотель і дівчина при вішальці ззирнулися занепокоєно. — Нічого не сталося… Джентлмен трохи знервувався… перевтома, розумієте… — голос Мак-Нійлів знизився до заспокійливого буркотання. — Забудьте про цей випадок.

Коли вони сіли до таксі, Еллен мовила зненацька голосом малої дитини: — Я й забула! Адже ми мали подивитися той котедж, де сталося вбивство… Скажіть шоферові, хай почекає. Я залюбки пройду трохи пішки на свіжому повітрі.

Ніч була мармурова від хмар і місяця. Пахтіло солонцюватим болотом. Жаби в рівчаках дзвеніли немов балабончики.

— Це далеко? — спитала вона.

— Ні. Одразу за ріжком.

Під ногами їм шаруділа жорства, а тоді м’яко застукотів асфальт. Світло ліхтаря засліпило їх, вони спинилися, щоб перечекати автомобіль. Дух ґазоліну виповнив їм ніздрі, а тоді розтанув у пахощах солонцю.

Будиночок був сірий, гостроверхий, з невеличким ґанком, що виходив на вулицю, і з поламаною огорожею. Позад його росла величезна акація. Перед будинком ходив туди й сюди полісмен, щось тихенько, насвистуючи. Плямистий краєчок місяця, визирнувши на хвилинку з-за хмар, залив живим сріблом розбиту шибку у вікні, що зяяло темною пащою, вихопив із темряви невеличкі округлі листки акації та закотився, немов упущений десятисентовик у щілку поміж хмар.

Ніхто з них не вимовив і слова. Вони вернулися назад, до готелю.

— То ви, Герфе, справді не бачили Стена?

— Ні. Не уявляю собі, де він ховається.

— Якщо побачите, скажите, що я просила не дляючися прийти до мене… Слухайте, Герфе, як називали тих жінок, що йшли за армією у французьку революцію?

— Дайте згадати. Здається cantonnières.

— Еге, щось подібне. Я хотіла б стати одною з них.

Десь далеко праворуч засвистів поїзд електричної залізниці, заторохтів ближче й завмер у лункому просторі.

Капаючи звуками танґо, готель танув рожево, немов купка морозива. Джіммі поліз слідом за нею до таксі.

— Ні, мені хочеться бути самій, Герфе.

— Я волів би одвезти вас додому… Якось аж чудно щоб ви їхали самі.

— Я вас прошу, як приятеля.

Вони навіть не потисли рук. Таксі кинув йому в обличчя хмарою пороху та ґазоліну. Він стояв на приступках, не охочий вертатися назад у галас і дим.

Неллі Мак-Нійл сиділа сама біля столу. Насупроти неї стояв одсунутий стілець, що з нього щойно встав її чоловік, а на спинці висіла серветка. Вона дивилася просто перед себе, танцюристи немов тіні, пропливали їй перед очима. У другому кутку кімнати вгледіла Джорджа Болдвіна. Блідий і змарнілий він повагом, неначе хора людина, наближався до свого столика. Постояв якусь мить, уважно передивляючися рахунок, заплатив, а тоді почав розгублено водити очима по кімнаті. Мабуть, бачив її. Офіціянт приніс йому на тарілці решту й уклонився низько. Болдвін скинув похмурим поглядом на обличчя тих, що танцювали, повернувсь і пішов. Згадавши нестерпуче солодкі пахощі китайських лілей, Неллі відчула, як очі їй виповнилися слізьми. Діставши з срібної сумки записника, швиденько переглянула його, ставлячи хрестики срібним олівцем. За якусь мить звела погляд угору, стомлену шкіру її обличчя стягала огида. Вона поманила офіціянта. — Перекажіть будь ласка, містерові Нійлові, що місис Нійл кличе його. Він у барі.

— Сараєво, Сараєво… Там так хурделить, що аж дріт горить! — вигукував Беллок перед фрізом облич і склянок уздовж шинквасу.

— Слухайте! — сказав конфіденційно Джо О’Кіф, ні до кого зокрема не звертаючися. — Один чолов’яга, що працює на телеграфі, говорив мені, ніби неподалік од Сент Джона, Ньюфавленд, одбулося величезне бойовище на морі, і англійці затопили німецьку фльоту в сорок суден.

— Еге-ге! Це одразу спинить війну!

— Та її ж не проголошено ще!

— А звідки ви знаєте? Кабелі так перевантажені, що годі дізнатися про якісь там новини.

— А ви чули, що на Волл Стріт збанкротувало ще четверо?

— Мені казали, що хлібний ринок в Чікаґо зовсім знавіснів.

— Треба позакривати всі біржі, поки мине ця хуртовина.

— Може коли німці скинуть штани з Англії, вона дасть волю Ірландії.

— Але вони… Біржу, певно, закриють узавтра.

— Якщо у людини є капітал і голова на плечах, тепер саме час, щоб загрібати гроші.

— Слухайте, Беллоку, друже, я йду додому, — мовив Джіммі. — Сьогодні мій вільний вечір і я хочу скористатися з нього.

Беллок примружив одне око й п'яно помахав рукою. Голоси еластично гули в ухах Джіммі близько, далеко, близько, далеко. — Помирає як собака, марш вперед, сказав він. Він витратив усі гроші, зоставсь один четвертак. Розстріляли вдосвіта. Оголосили війну. Почалися військові виступи. І вони залишили його самотнім у його славі. Ляйпціґ, пустеля, Ватерльоо, де селяни, вишикувавшися лавами, стріляли й стрілянину ту чули навкруги… Не можу взяти таксі, піду пішки. Ультиматум. Військові з квітками за вухами, співаючи, мчать поїздами до різниць. І сором фалшивим усім етрускам, що дляються дома, тоді, як…

Коли Джіммі простував вкритою жорствою стежкою до шляху, хтось узяв його під руку.