Джон Пассос – Менгеттен (страница 38)
— Алеж люба, ти страшенно перебільшуєш…
— Чому ж перебільшую? Хіба наше жаття не сама брехня…
— Сесілі, ми кохали одне одного…
— Ти одружився зо мною заради мого соціяльного становища, тобі відомо це… Я була така дурна, що покохала тебе. Ну, а тепер цьому край.
— Неправда. Я щиро кохав тебе. Хіба ти не пригадуєш, з яким жахом ти завжди думала, що не зможеш покохати мене?
— Яка ти тварина, що згадуєш це. Жах!
Увійшла покоївка з яєшнею і беконом на таці. Вони мовчки дивились одне на одного. Покоївка вийшла з їдальні й зачинила за собою двері. Місис Болдвіи спершися чолом на ріжок столу, почала плакати. Болдвін сидів, дивлячися на заголовки в газеті.
— Сердешна Сесілі, — мовив.
— Не торкайся до мене!
Притуливши носовичок до обличчя, вибігла з кімнати. Він сів до столу й почав їсти яєшню з шинкою. Їжа не смакувала йому, нагадувала чомусь папір. Облишив сніданок і зробив нотатку в бльокноті, що взяв з кишеньки на грудях, де була хусточка.
Учув кроки в передпокої та клацання замка. Ліфт саме почав спускатися. Він збіг униз сходами. Крізь скляні з чавунними ґратками двері вестібюлю побачив її на тротуарі, вона стояла, висока й нерухома, одягаючи рукавички. Вискочивши в двері, встиг схопити її за руку саме тоді, як наблизилося таксі. Піт проступив йому на скронях і потік за комір. Уявив, який він смішний оце з серветкою у руці, тоді як негр швайцар, посміхаючися, каже йому: — Доброго ранку, містере Болдвін, здасться, буде погожий день. — Міцно здавивши їй руку, крізь зуби мовив:
— Сесілі, я маю дещо сказати тобі. Зачекай хвилинку й ми поїдемо разом до міста.
— Почекайте п’ять хвилин, — сказала вона шоферові. — Ми зараз прийдемо.
Міцно держачи її за руку, він увійшов разом з нею до ліфту. Коли вони опинились у передпокої власного приміщення, вона зненацька, глянула йому просто в обличчя сухими, блискучими очима.
— Ходімо сюди, Сесілі, — лагідно мовив він, ведучи її до опочивальні. Зачинивши двері, замкнув їх ключем. — А тепер давай поговоримо спокійно. Сідай, люба. — Він присунув їй стільця. Вона сіла рівно немов маріонетка.
— Слухай, Сесілі, ти не повинна говорити так про моїх приятелів. Місис Оґлторп тільки приятелька мені. Ми кілька разів, цілком випадково, пили з нею чай у кав’ярні — оце і все. Я залюбки запросив би її до нас, якби не боявся, що ти нечемно поведешся з нею… Ти не повинна так безпідставно ревнувати. Я даю тобі цілковиту волю, а довіра моя до тебе безмежна. Гадаю, що маю право вимагати такого самого і від тебе… Сесілі, стань знову моєю розсудливою дівчинкою. Ти просто пойняла віри брехням старих нікчемних плітух, що хотіли завдати тобі жалю.
— Вона не єдина.
— Сесілі, я чесно визнаю, що бували кілька разів випадки невдовзі по нашому одружінні… коли… але цьому вже минуло кілька років… І хто тут винний? О, Сесілі, така, як ти, жінка не в силі зрозуміти фізичних вимог такого, як я, чоловіка.
— А хіба я не робила всього, що могла?
— Моя люба, у цьому ніхто не винний… Я не докоряю тобі… Та як би ти щиро кохала мене…
— А чого я лишаюся в цьому пеклі, як не з кохання до тебе? О, ти тварина! — Вона сиділа, дивлячися сухими очима собі на ноги в сірих замшових черевиках, скручуючи та розкручуючи пальцями мокрого носовичка!
— Слухай, Сесілі, у теперішньому моєму становищі шлюбна розлука з тобою дуже пошкодить мені, але, якщо ти справді не хочеш жити зо мною, я спробую якось улаштувати це… Та все ж ти повинна більше довіряти мені. Адже тобі відомо, що я кохаю тебе. І заради всього святого не кажи нікому нічого, не порадившися заздалегідь зо мною. Певно ти й сама не хочеш пліток та заголовків у газетах.
— Добре… лиши мене саму… мені все байдуже.
— Гаразд… Я вже дуже спізнився. Поїду до міста цим таксі. Може й ти хочеш їхати разом зо мною до крамниць, або ще в якій справі?
Вона мовчки похитала головою. Він поцілував її в чоло, взяв свого солом’яного бриля та палицю і сквапливо вийшов.
— Ой, яка я безщасна жінка, — простогнала вона й звелася на ноги. Голова їй боліла так, немов би хто обкрутив її розпеченим дротом. Підступивши до вікна, висунулася з нього на соняшне світло. За Парк-Авеню полум’янисто-блакитне небо перегороджувала червона клітка нової будівлі. Тріскотіли ненастанно парові нютувальні машини. Часом свистіла машина, гуркотіли ланцюги і в повітрі навскоси зависала нова штаба. Робітники у синьому одягу поралися на риштованні. Позаду, на північному заході, пливла компактна блискуча хмара, немов головка цвітної капусти. Ой, якби пішов дощ! Щойно ця думка промайнула їй у голові, як гуркіт грому приглушив стукотіння на риштованні та вуличний гармидер. Ой, якби пішов дощ!
Еллен щойно почепила перкалеву запону на вікно, щоб закрити лапатим її малюнком у червоні й пурпурові квіти краєвид на занехаяні задні двори та цегляні стінки будників у нижчій частині міста. Посеред порожньої кімнати стояла канапа, а на ній чашки, мідяна жаровня і фільтр; жовта дерев’яна підлога вкрита була шматочками перкалю й цвяшками; книжки, сукні, постільна білизна випирали з чемодана вкутку. Від нової щітки біля каміна тхнуло кедровою олією. Еллен, у кімоно кольору нарциза стала під стінкою, щасливо дивлячися на кімнату, що скидалася на велику скриньку, з-під взуття коли її злякав дзвоник у передпокою. Одкинувши пасмо волосся з чола, вона придавила кнопку, що відмикала замок. Тоді хтось легенько постукав у двері. У темному передпокою стояла жінка.
— Це ви, Кассі? Я не могла зрозуміти, хто прийшов. Увіходьте… Що сталось?
— Я не перешкоджу?
— Звичайно, ні. — Схилившися, Еллен поцілувала її. Кассандра Вілкінс була дуже бліда, й повіки їй нервово тремтіли. — Може ви мені дасте невеличку пораду… ось я, зараз підніму завіси… Як на вашу думку, чи личить цей пурпуровий кольор до сірого тла стін? Мені якось чудно.
— Я гадаю, так чудово. Чудова кімната! Якою щасливою мусите ви себе тут почувати.
— Поставте жаровню додолу й сідайте. Я приготую чаю. У ванній кімнаті є невеличка кухонька.
— А це не завдасть вам клопоту?
— Звичайно, ні. Але що з вами, Кассі?
— Ой, багато дечого! Я прийшла, щоб розповісти вам, і не можу. Нікому не в силі розповідати.
— А я в захваті від свого приміщення. Тільки уявіть, Кассі, це перша власна моя кімната. Тато хотів, щоб я оселилася з ним у Пассайк, але я почуваю, що не змогла б з ним жити.
— А як містер Оґлторп? О, але нетактовно питати про це… Вибачте, Еляйн! Я немов божевільна. Не розумію, що говорю.
— О, Джоджо дуже хороший. Він, навіть, погоджується дати мені розлуку, якщо я схочу… А як би вчинили ви, бувши на моєму місці?
Не чекаючи на відповідь, вона зникла за складаними дверима. Кассі, зігнувшися, сиділа на канапі.
Еллен вернулася з блакитним чайником в одній руці та каструлькою окропу в другій.
— Вибачайте, що немає ні вершків, ні цитрини. А цукор там, на каміні. Чашки чисті, бо я щойно мила їх. А правда, вони гарненькі? Ви не можете навіть уявити, як чудово й затишно себе почуваєш, коли маєш геть усю кімнату для себе. Звичайно, дуже смішно, що ледве я улаштую її, як доведеться покинути, бо за три тижні трупа виїздить. Я хотіла вийти з трупи, але Гаррі Ґолдвейзер не пускає мене.
Кассі пила ложечкою чай. Зненацька вона почала тихенько плакати.
— Що таке, Кассі? ну заспокойтеся, що сталось?
— Ой, Еляйн, вам так у всьому щастить, а я така безщасна!
— Навпаки, мені завсігди так нещастило, що я маю право на перший приз у цім, — але що ж сталось?
Поставивши чашку, Кассі взялася за шию скрюченими руками.
— Сталось те, — здавленим голосом мовила вона, — що у мене, мабуть, буде дитина, — і, впавши головою на коліна, заридала.
— Ви певні? Часом це буває безпідставний страх.
— Я хотіла, щоб наше кохання завжди було чисте й гарне, але він сказав, що ніколи більше не прийде до мене, якщо я не погоджуся… Я ненавиджу його! — Ці останні слова вона вигукнула поміж тяжких ридань.
— А чому ви не одружитеся?
— Не можу. Не хочу. Це заважатиме мені.
— А ви давно це спостерегли?
— Мабуть днів з десять. Я певна, що не помиляюся… А опріч танців не хочу нічого. — Вона перестала плакати й почала знову пити чай.
Еллен ходила туди й сюди перед каміном.
— Слухайте, Кассі, зовсім не треба так убиватися. Я знаю жінку, що допоможе вам. Приберіть себе до рук.
— Ой, я не можу, не можу! — з рук у неї вислизнуло блюдко, впало додолу й розбилося.
— Скажіть, Еляйн, чи бувало це коли з вами? О, вибачте, я куплю вам друге блюдко. — Вона кволо зіпнулася на ноги й поставила чашку з ложечкою на камін.
— Ну, звичайно, бувало. Попервах, як ми одружились, я дуже мучилась.
— Ой, Еляйн, хіба це не гидко? Життя було б таке гарне, таке вільне й природне без цього… Я почуваю, як цей жах вповзає в мене, вбиває мене.
— Це з усіма буває, — похмуро мовила Еллен.
Кассі знов почала плакати.
— Чоловіки такі еґоїсти, такі тварини.
— Випийте ще чаю, Кассі.
— Ой, не можу! Люба, мене жахливо нудить… Боюся, що почну блювати.
— Праворуч за дверима ванна кімната, а тоді ліворуч.