Джон Пассос – Менгеттен (страница 39)

Сціпивши зуби, Еллен ходила туди й сюди по кімнаті.

— Я ненавиджу жінок. Я ненавиджу жінок.

За якийсь час вернулася Кассі. Обличчя їй було зеленкувато-бліде, вона приклала мокру хусточку до лоба.

— Ляжте, голубко, — мовила Еллен, звільняючи їй на канапі місце. Тепер ви почуватимете себе краще.

— Ой, чи подаруйте ви мені всі ці турботи?

— Полежте спокійно кілька хвилин і забудьте про все.

— О, якби ж я могла заспокоїтися!

Руки Еллен були холодні. Наблизившися до вікна, вона визирнула з нього. Невеличкий хлопчик у ковбойському вбраннячку бігав по двору, розмахуючи мотузком. Він спіткнувся і впав. Еллен угледіла його зрошене слізьми личко, коли він, знову, зіпнувся на ноги. В глибині двору присадкувата чорнява жінка вішала білизну. На паркані цвірінькали та билися горобці.

— Еляйн, люба, дайте мені трохи пудри. Я загубила свою торбинку.

Еллен одійшла від вікна. — Здасться… еге, там на каміні пудра… Вам краще тепер, Кассі?

— О, так, — тремтливим голосом одповіла Кассі. — А губна фарба у вас є?

— На жаль, нема… Я не ношу ґриму на вулиці. Досить його з мене на сцені.

Вона пішла до алькову, скинула кімоно, одягла гладеньку зелену сукню, закрутила волосся й накрила його невеличким чорним капелюшком.

— Ходімо, Кассі, я хочу попоїсти до шостої… Ненавиджу хапатися з обідом за п’ять хвилин до вистави.

— О, я так боюся… Обіцяйте, що не залишите мене саму.

— Вона нічого не робитиме сьогодні. Тільки обдивиться вас і, може, дасть чогось зажити. Почекайте, я гляну, чи взяла ключа.

— Нам доведеться їхати таксі. І, люба, у мене всього тільки шість долярів.

— Я попрошу татка, щоб дав мені сто долярів на купівлю меблів. Усе буде гаразд.

— Еляйн, ви справжній ангел! І цілком варті свого успіху.

На розі Шостої Авеню вони сіли в таксі.

Кассі зацокотіла зубами. — Давайте, підемо до неї другим разом. Я боюся!

— Люба, це єдине, чим можна зарадити.

Джо Гарленд, пахкаючи люлькою, зачинив широкі, розхитані ворота й засунув засув. Останній виплеск соняшного проміння кольору ґранати конав на стінці високого будинку по той бік рову. Сині руки кранів видавалися чорними на її тлі. Люлька Гарлендова погасла, а він стояв, смокчучи її, спиною до воріт, дивлячися на шерег порожніх тачок, на купи ломів і лопат, на невеличке накриття для парової машини й на парові свердла, що стирчали у розколотій скелі немов халупки горян. Не зважаючи на гуркіт, що проходив крізь дерев’яний паркан з улиці, усе це будило в ньому відчуття спокою. Він увійшов у будку при паркані, де був телефон, сів на стілець, вибив і знову набив люльку й розгорнув газету на колінях. Підприємці відповідають на страйк будівельників льокавтом. Позіхнувши, відкинув назад голову. Світло було надто тьмяне й блакитне, щоб читати. Довго сидів так, дивлячися на незграбні, латані носки черевиків. У голові йому була приємна, пухка порожнеча. Зненацька побачив себе у фракові з циліндром у руках і орхідеєю у петельці. Чарівник Волл Стріту глянув на зморшками покарбоване червоне обличчя, на сиве волосся під виношеним кепі, на величезні руки з брудними розпухлими суглобами і, глузливо посміхнувшися, розтанув. Згадав невиразно дух сиґар Корона-Корона й поліз у кишеню грубої своєї куртки по дешевий тютюн Принц Альберт, щоб набити люльку. — Хіба, кінець кінцем, не однаково, — промовив уголос. Коли запалив сірничка, темрява навколо стала — зненацька чорнильною. Швиденько погасив його. Його люлька була крихітним, веселим червоним вулканом, що тихо клекотів щоразу, як він пахкав. Палив дуже повільно, глибоко втягаючи дим. Високі будівлі навкруги сяяли червонавими авреолями відблиску ліхтарів та електричних реклям. Дивлячися просто вгору, крізь мерехтливий серпанок світла, він бачив чорносинє небо й зорі. Тютюн смакував йому. Почував себе дуже щасливим.

Повз двері будки проплив огник сиґари. Схопивши ліхтаря Гарленд вийшов. Скерував світло просто в обличчя білявому юнакові з грубим носом і пухкими вустами. В куточку рота йому стирчала сиґара.

— Як ви потрапили сюди?

— Бокова хвіртка була відчинена.

— Де там у дідька відчинена. Що вам треба?

— Ви тутешній, нічний вартовий?

Гарленд притакнув.

— Дуже радий зазнайомитися. Беріть сиґару. Мені саме треба трохи поговорити з вами. Я організатор 47-го міського району. Покажіть вашу професійну картку.

— Я не належу до профспілки.

— Гаразд, то будете належати. Ми, будівельники, повинні держатися вкупі. Нам треба організувати всіх, починаючи від вартового й до інспектора, утворити єдиний фронт проти підприємців, що загрожують нам льокавтом.

Гарленд запалив сиґару.

— Слухайте, ви даремно марнуєте час на мене. Нічний вартовий потрібний завжди, чи є там страйк, а чи нема… Я вже старий чоловік і у мене немає вже сили на боротьбу. Це перша путня посада, що я дістав через п’ять років, і вам доведеться попервах застрелити мене, а тоді вже відібрати посаду… Вся ця справа личить тільки таким молодим, як ви. Я вже вийшов із цього віку. Ви даремно марнуватиме час, намагаючись організувати нічних вартових.

— Слухайте, з вашої мови видно, що ви не завжди були вартовим.

— Може й не завжди.

Скинувши капелюха, юнак провів рукою по чолу й вище, по густому стриженому волоссю.

— До дідька, це важка праця — сперечатись… А правда гарна ніч?

— Еге, ніч погожа, — погодився Гарленд.

— Моє прізвище О’Кіф, Джо О’Кіф… Гадаю, ви чимало можете розповісти цікавого. — Він простяг руку.

— Моє ім’я теж Джо… Гарленд. Двадцять років тому це ім’я щось то значило для людей.

— Двадцять років тому…

— Слухайте, вам не пасує роля мандрівного аґітатора… Послухайте поради старої людини й облиште цю справу… Хлопцеві, що хоче прокласти собі шлях у світі, вона ні до чого.

— Часи відміняються, вам, певно, відомо це. У цьому страйкові зацікавлені впливові особи. І про ситуацію, що оце утворилася, я розмовляв сьогодні по обіді з членом торговельної палати, Мак-Нійлом у його кабінеті.

— А я вам щиро кажу, що єдине, що може дуже пошкодити вам тут, у місті, це саме робітничий рух… Колись згадаєте слова старого п’яниці, але буде надто пізно.

— О, то вас занапастило пияцтво. Я саме й не боюся цього, бо не вживаю хмільного, хіба що зрідка в товаристві.

— Слухайте, незабаром будуть робити нічний обхід детективи. Ви б краще пішли собі.

— Не боюся ніяких чортових детективів… Проте, бувайте здорові. Я ще забіжу до вас якось.

— Зачиняйте добре двері.

Випивши води з бляшаного кухля, Джо Гарленд умостився вигідніше на стільці, потягнувсь і позіхнув. Одинадцять годин. Тепер саме вертаються з театрів: чоловіки у фраках, жінки у низько відкритих сукнях. Чоловіки їдуть додому до своїх жінок і коханок, місто лягає спати. Гудуть і хриплять таксі по той бік паркану, небо мерехтить золотим порохом з електричних вивісок. Гарленд кинув недокурок сиґари й роздушив його закаблуком. Здрігнувшися, звівся на ноги, а тоді, поволі, пішов навколо будівельної ділянки, погойдуючи своїм ліхтарем.

Світло з улиці кидало золотавий одсвіт на величезну вивіску з намальованим на ній небосягом — білим, з чорними вікнами на тлі блакитного, білохмарного неба. Сегал й Гайнз спорудили на цій ділянці новітній двадцятичотирьохповерховий будинок для контор і крамниць. Почнуть винаймати з січня року 1915-го. Ціни ще не підвищені. Довідки…

Джіммі Герф читав книжку, сидячи на зеленій канапі під електричною лямпою, що освітлювала куток порожньої, просторої кімнати. Він уже дійшов до смерти Олів’є в «Жан Крістофі» й читав дедалі з більшим інтересом. В уяві у нього виникав гомін Райну, що, вируючи, підмиває берег саду тієї господи, де народився Жан Крістоф, Европа видавалася зеленим садом, де гуркоче музика, майорять червоні прапорці й плавом пливуть юрми людей. Часом у кімнату линув задиханий сніжном’який свист пароплава з ріки. З улиці чути було гуркіт таксі й скрегіт трамвайних ваґонів.

Постукано в двері, Джіммі підвівся, очі йому були червоні від читання.

— Галло, Стене! Звідки у біса ти взявся тут?

— Герфе, я п’яний, як ніч.

— Це не новина.

— Я тільки рапортую тобі про стан погоди.

— Слухай, чи не можеш ти мені сказати, чому це в нашій країні ніхто нічого не робить? Ніхто не пише літературних або музичних творів, ніхто не розпочинає революції й ніхто не закохується. Тільки й того, що напиваються і розповідають сороміцькі історії. На мою думку, не гидко.

— Чув уже таке… Але говори тільки про себе. Бо я облишу пиячити… Адже пиятика нічого не дає доброго й страшенно обридає. Слухай, тут є ванна?

— Звичайно, є. Але чи не думаєш ти, бува, що це моє приміщення?

— А чиє ж воно, Герфі?

— Лестерове. Я тільки доглядаю його, поки щасливий господар мандрує десь за кордоном.

Стен почав скидати одіж, кидаючи її жужмом додолу.

— Ой, як би мені хотілося поплавати… І на біса ото люди живуть у місті?

— А навіщо я нидію у цьому божевільному, епілептичному місті? Це мені теж хотілось би знати.