Джон Пассос – Менгеттен (страница 40)
— Веди, Горацію, ти лазника-раба! — загорлав Стен, стоячи на своєму одягу, брунатний, з тугими круглими м’язами, злегка похитуючися.
— Ось прямісінько у ті двері, — Джіммі витяг рушника з валізи, що стояла вкутку, кинув його Стенові, а сам знову почав читати.
Стен, спотикаючися, вернувся до кімнати. З нього текла вода, а він мурмотів з під рушника.
— Ну, що ти скажеш. Я забув скинути капелюха. І, слухай, Герфі, я хочу, щоб ти зробив мені одну послугу. Не заперечуєш?
— Звичайно, ні. Що саме?
— Дозволь мені сьогодні на ніч скористатися з цієї кімнати. Можна?
— Авжеж, можна.
— Але я буду не сам.
— Це твоя справа. Можеш привести всіх чисто хористок з зимового саду й ніхто не побачить цього. І тут є пожежна драбина просто в алею. Я піду спати й замкну двері, отож матимете собі кімнату разом з ванною.
— Це, звичайно, завдає тобі турбот, але чоловік моєї знайомої почав дуріти, й нам доводиться дуже пильнувати.
— Вранці теж не поспішай. Я піду дуже рано й цілісіньке приміщення цілком у вашому розпорядженні.
— Гаразд. То я піду.
Взявши свою книжку, Джіммі пішов до спочивальні й роздягся. На годиннику було чверть на першу. Ніч видалася парка. Погасивши світло, він довго сидів на краєчку ліжка. Вчув далеке виття сірени на річці й поза шкірою йому перебігло тремтіння. З улиці линула луна кроків, чоловічі й жіночі голоси, тихий сміх молоді, що парами верталася додому. Грамофон грав десь «Прив’ялу троянду». Джіммі ліг горілиць на ліжко. Повітря, що проходило у вікно, просякло кислим духом покидьків, ґазоліном, порохом тротуарів, затхлістю занехаяних комірчин, де корчилися чоловічі й жіночі тіла, що їх мучила ніч і молоде літо. Він лежав, уставившися сухими очима в стелю, а тіло йому палало й тремтіло у гарячці, немов розжеврений металь.
Його розбуркало схвильоване жіноче шепотіння. Хтось рвачко відчинив двері. — Я не хочу бачити його! Не хочу бачити його! Джіммі, заради всього святого поговоріть з ним. Я не хочу бачити його! — У кімнату вскочила Еляйн Оґлторп, кутаючися у простирадло.
Джіммі зірвався з ліжка.
— Що сталось?
— Чи немає тут якоїсь шафи, або що? Я не можу розмовляти з Джоджо, коли він у такому стані.
Джіммі обсмикав на собі піжаму.
— У головах ліжка є шафа.
— Добре. А тепер, Джіммі, будьте янголом, поговоріть з ним і примусьте його піти.
Джіммі, ошелешений, вийшов до другої кімнати.
— Шлюха! Шлюха! — верещав голос із вікна.
У кімнаті горіло світло. Стен, задрапований немов індієць у сіру в рожеву смужку ковдру, сидів навпочепки по середині двох канап, зсунутих так, що вони утворювали широке ліжко. Він байдуже дивився на Джона Оґлторпа, а той, висунувшися зовні у вікно, верещав, розмахуючи руками й кляв, як ярмарковий блазень. Сплутане волосся падало йому на очі, в одній руці він держав палицю, а в другій фетрового капелюха кольору кави з молоком.
— Іди сюди, шлюхо! Це скандал! Жахливий скандал! Недурно ж передчуття привело мене до пожежної драбини квартирі Джона Лестера. — Він урвав і вилупив широко розплющені п’яні очі на Джіммі.
— А оце той дитина-репортер, жовтий журналіст! Ач, дивиться так, ніби у нього й масло в роті не розтане! А знаєте, якої я про вас думки, хочете знати мою думку про вас? О, мені Рут чимало розповідала. Ви вважаєте себе за динаміста й гадаєте, що стоїте осторонь од усього… А чи до вподоби вам те, що ви проститутка, справжнісінька, оплачувана, газетна проститутка? Чи до вподоби вам жовтий ваш квиток? Адже вас можна продати й купити за гроші! Ви думаєте, як я актор, то вже й не розуміюся на таких справах? Мені Рут казала, якої ви думки про акторів…
— Алеж, містере Оґлторп, ви, безперечно, помиляєтеся.
— Я читаю собі й мовчу. Належу до тих, що мовчки спостерігають. Я знаю, що кожен вираз, кожне слово, кожен розділовий знак, що з’являються в пресі, все це обмірковане й підігнане так, щоб обстоювати інтереси тих, що містять об’яви та тримають акції. Річку національного життя отруєно біля самого джерела.
— Еге, так їх, викладайте їм усю правду! — вигукнув Стен, схоплюючися з постелі й плескаючи в долоні.
— Я волію бути найнепомітнішим статистом… Волію бути старенькою, кволою убиральницею, що шкребе підлогу на сцені, а не видавцем, що сидить в оксамитовому фотелі у конторі найвпливовішої міської газети. Адже професія актора шляхетна, гідна, скромна, джентлменська… — Він урвав зненацька свою промову.
— Я все ж таки не розумію, чого ви хочете від мене, — зауважив Джіммі, скрещуючи руки на грудях.
— А тепер починається дощ, — тоненьким, плаксивим голосом мовив Оґлторп.
— Ідіть краще додому, — порадив йому Джіммі.
— І піду. Піду туди, де немає шлюх… ні чоловіків-шлюх, ні жінок-шлюх… Я піду у велику ніч!
— Як на твою думку, Стене, чи він дійде щасливо додому?
Стен, трусячись од сміху, сидів з краєчку постелі. Він знизав плечима.
— Кров моя впаде на твою голову, Еляйн. На віки вічні! Чуєш мене? На віки вічні! Піду в ніч, де люди не сміятимуться і не глузуватимуть з мене. Гадаєш, що я не бачу тебе? Якщо станеться лихо, не я тому буду причиною.
— На добраніч, — загорлав Стен.
В останньому корчі сміху він упав з канапи й качався долі. Джіммі, наблизившися до вікна, глянув на пожежну драбину. Оглторп уже пішов. Лив дощ. Від стін будинку вставав дух мокрої цегли.
— Ну, хіба це не божевілля? — Він, не глянувши на Стена, повернув до своєї кімнати. У дверях повз нього шовково прошаруділа Еллен.
— Мені дуже шкода, Джіммі, — почала вона.
Він рвачко зачинив двері й замкнув їх.
— Чортові дурні! Поводяться, немовби з глузду з'їхали! — пробуркотів крізь зуби. — Що, у дідька, вони думають собі!
Руки йому були холодні й тремтіли. Натяг на себе ковдру. Лежав, дослухаючися до лопотіння дощу й шуму води в ринві. Погожий вітрець дмухав йому часом в обличчя. У кімнаті ще затримався дух кедрового дерева, що йшов від густого її волосся і від шовкового тіла, загорненого у простирадло.
Ед Сетчер сидів на підвіконні, передивляючися недільні часописи. Волосся йому посивіло, а на обличчі лягли глибокі зморшки. Верхні ґудзики його штанів з грубого небіленого шовку були розстебнуті, щоб дати простір кругленькому черевцю. Він сидів біля відчиненого вікна, дивлячися на прищуватий асфальт і на безкраїй потік автомобілів, що дзичали по один і по другий бік повз жовтоцегляні шереги крамниць і червоноцегляну станцію, що на чільному її боці висіла чорна вивіска з золотим на ній написом
«Злі язики не мають спокою від того незаперечного факту, що автомобіль молодого Стенвуда Емері щовечора стоїть біля театру «Нікербокер» і ніколи, як кажуть, не від’їздить, не забравши юної, чарівної акторки, що обіцяє стати найпомітнішою поміж зір сцени. Стенвуд Емері — син голови одної з найбільш шановних у місті юридичних фірм. Він не так давно вийшов через нещасливі для нього обставини з Гарвардського університету й будив подив у громадян учинками, що їх, ми певні, можна виправдати лише надлишком юнацької енерґії».
Тричі продзвонив дзвоник. Ед Сетчер кинув газету й тремтячи поспішив до дверей.
— Як ти пізно, Еллі! Я боявся, що вже й не прийдеш.
— Хіба, татку, я не завжди приходжу, коли обіцяю?
— Ну, звичайно приходиш, люба.
— Як себе почуваєте? Як справи в конторі?
— Містер Елберт саме у відпустці… Гадаю, що коли він вернеться, тоді піду я. Мені хотілось би, щоб ти поїхала зо мною на кілька день до озера Спрінґ. Це було б тобі до смаку.
— Ні, таточку, я не можу… — Скинувши капелюха, вона поклала його на канапу.
— Гляньте, татусю, я принесла вам троянд.
— О, це саме ті червоні троянди, що їх любила мама. Ти дуже уважна, доню… Але мені не до мислі їхати самому у відпустку.
— Ви, напевно, зустрінете там давніх приятелів, татку.
— А чому б тобі не поїхати зо мною хоч на тиждень?
— Поперше, мені треба шукати роботу… Трупа їде в турне, а я не хочу їхати з ними. Гаррі Ґолдвейзер дуже журиться цим.
Сетчер знову сів до вікна й поклав газети на стілець.
— Татусю, а навіщо вам оця газета «Міські новини»?
— О, це так! Я ніколи не читаю її. Просто купив, щоб подивитися. — Зашарівшись і міцно стуливши вуста, він упхнув часописа поміж чисел «Таймзу».
— Шантажна газета! — Еллен ходила туди й сюди по кімнаті. Поставила троянди у вазу. У порохом насиченому повітрі розлилася пахуча прохолода від них. — Татусю, я хочу вам дещо сказати… Ми з Джоджо збираємося взяти розлуку. — Ед Сетчер сидів, поклавши на коліна руки, міцно стуливши вуста. Він не говорячи й слова, хитав головою. Обличчя йому було сіре й темне, сливе такого сірого кольору, як і костюм. — Тут нічого не можна вдіяти. Ми прийшли до висновку, що не житимем укупі. Зробимо все це по доброму… До цієї справи взявся мій приятель Джордж Болдвін.
— Це той, що працює у фірмі «Емері та Емері»?
— Еге.
— Гм.
Обоє замовкли. Еллен, схилившися, глибоко вдихали пахощі троянд. Стежила, як на брондзовому листку повзе малесенький гробачок.