Джон Пассос – Менгеттен (страница 42)

Промінь сонця, прорвавшися крізь зачинені жалюзі до контори, прорізав сиґарний дим яскравою скісною смугою, що скидалася на муаровий шовк.

— Дуже легко, — мовив Болдвін, цідячи слова. — Ґесе, ми зробимо це дуже легко. — Ґес Мак-Нійл, червоновидий, з волячою шиєю і з грубеньким ланцюжком на камізельці, сидів у кріслі, мовчки притакуючи та смокчучи сиґару. — При такому стані жаден суд не підтримає цього позову… позову, що я вважаю його просто за політику з боку судді Коннора, але тут є певні моменти…

— Ви це казали… Слухайте, Джордже, я хочу скласти брудну цю справу на вас. Ви витягли мене з того паскудства в Східніх Нью-Йоркських доках і, гадаю, витягнете й тут.

— Алеж, Ґесе, у цій справі ви цілком тримались у межах закону. Якби цього не було, я не взявся б до неї, навіть за для такого давнього приятеля, як ви.

— Ви знаєте мене, Джордже… Я ніколи не кидав когось у лиху годину і сподіваюся, що й мене ніхто не кине. — Ґес важко підвівся й почав, шкутильгаючи, ходити по конторі, спираючися на палицю з золотою бурулькою. — Коннор сучий син! І, слово чести, ви, певно, не поймете віри, що він був цілком чесною людиною, поки не потрапив до Албані.

— Я обстоюватиму в цій справі те, що вашу поведінку весь час висвітлювано неправдиво. Коннор скористався з свого становища судді задля політичної мети.

— Мені страшенно хотілось би перемогти Коннора. А я вважав його за свою людину. Та він і був нашим, поки не вибився вгору та не злигався з вошивими тими республіканцями. В Албані чимало порядних людей звелося на нівець.

Болдвін одійшов од плаского столу з червоного дерева, де він сидів біля стопки паперів, і поклав руку на плече Ґесові.

— Не втрачайте сну через це.

— Я почував би себе добре, якби не Інтерборовські папери.

— Які папери? Хто бачив ті папери? Ану, покличмо того хлопця, Джо… І, така справа, Ґесе, заради всього святого держіть язика за зубами… Якщо який з репортерів, чи там хто інший, почне питати вас — розповідайте про свою подорож до Бермуди… Ми матимемо розголос тоді, коли він нам буде потрібний. А тепер повинні якось одкараскатися від газет, бо інакше всі реформісти наступатимуть нам на п’яти.

— А хіба у вас нема приятелів поміж них? Ви могли б поладнати з ними.

— Ґесе, я адвокат, а не політик… До таких справ просто не хочу встрявати. Вони не цікавлять мене.

Болдвін ударив у стоячий дзвоник на столі. Увійшла смуглява молода жінка. У неї були важкі, похмурі, чорні очі й чорне, як дьоготь, волосся.

— Як ся маєте, містере Мак-Нійл?

— Алеж у вас чудовий вигляд, міс Левицька.

— Емілі, скажіть тому юнакові, що чекає на містера Мак-Нійла, щоб він ішов сюди.

Держачи у руці капелюха та човгаючи трохи ногами, увійшов Джо О’Кіф.

— Здорові були сер!

— Слухайте, Джо, що сказав Мак-Карзі?

— Домовласники й підрядники хочуть оповістити льокавт з понеділка.

— А як ваша спілка?

— У нас багато грошей. Ми будемо змагатися.

Болдвін сів на край столу. — Хотілось би мені знати, як ставиться до цього мер Мітчел.

— Ця банда реформістів, як і завжди, товче воду в ступі, — мовив Ґес, люто кусаючи кінчик сиґари. — Коли оголосять рішенець?

— У суботу.

— Добре. Але ви підтримайте зв’язок з нами.

— Гаразд, джентлмени. І, будь ласка, не викликайте мене телефоном. Мені це незручно. Адже то не моя контора.

— Потім можуть ще й увімкнутися до телефону. Такі людці не спиняться ні перед чим. Ми побачимось з вами пізніше, Джо.

Хитнувши головою, Джо вийшов. Болдвін, насупившися, повернувся до Ґеса.

— Слухайте, Ґесе, я не знаю, що й робитиму з вами, якщо ви не відійдете від робітничого руху. Такий, як ви, природжений політик, мусить мати більш розуму. З цим ви далеко не поїдете.

— Алеж ціле місто стало до бою.

— А я знаю чималу частину міста, що зовсім не ставала до бою. Проте, це мене не стосується. Справа з паперами певна, але, якщо ви встрянете до страйку, я не оборонятиму вас. Фірма не може обстоювати такого, — люто прошепотів він, а тоді додав голосно, звичайним своїм тоном. — А як ваша дружина, Ґесе?

У блискучому мармуровому передпокої стояв, чекаючи на ліфт, Джо О’Кіф насвистуючи «Чепурушка Розі О'Ґрейді». А у цього гусака гарненька секретарка! Облишивши свистіти, мовчки відідхнув. У ліфті привітався до вирлоокого чоловіка в картатому вбранні. — Галло, Беку!

— Були вже у відпустці?

Джо стояв, розставивши ноги й засунувши в кишені руки. Похитав заперечливо головою.

— Йду аж у суботу.

— А я збираюся перебути кілька день в Атлантік Сіті.

— Як ви це зробите?

— О, то треба мати розум.

О’Кіф вийшов із будинку й опинивсь у густому натовпі під накриттям. Аспідне небо, що нависло поміж високих будівель, запльовувало вулицю п’ятидесятисентовими монетами дощу. Чоловіки тікали під захисток, ховаючи під піджаками солом’яні брилі. Дві дівчини поробили каптурці з газет і одягли їх на літні свої капелюшки. Проходячи повз них, О’Кіф упіймав блакить очей, яскраву барву вуст і блиск зубів. Надав ходи й сів на ріжку до трамваю. Дощ сунувся суцільною запоною, що блищала, шуміла, прибивала додолу газети, срібними нитками тяглася по асфальту, смугувала вікна, наводила блиск на фарбу автомобілів і трамваїв. На Чотирнадцятій вулиці дощу не було, й повітря видавалося парким.

— Яка чудна погода, — мовив якийсь старий чоловік О’Кіфові. Той щось муркнув.

— Ще хлопчаком бувши, я бачив одного разу як по один бік улиці вдарила блискавка в будинок, а по другий не впало навіть і краплинки дощу, дарма, що якийсь чоловік виставив саме томати, щоб їх полило.

— Перетинаючи Двадцять Третю вулицю, О’Кіф угледів вежу в саду Медісон. Зіскочивши з трамваю, пробіг ще інерцією кілька кроків. Опустивши комір, пішов через сквер. На лавці під деревом куняв Джо Гарленд. О’Кіф упав поруч з ним.

— Галло, Джо! Хочете сиґару?

— Здорові! Радий вас бачити, хлопче! Дякую! Давненько вже не палив я такої сиґари. Ну, як вам ведеться?

— Щось мені сумно, отож хочу купити собі квитка на суботу на бокс, щоб розважитися.

— А в чому ж справа?

— І сам не знаю. Щось воно не все так, як слід. Я з головою впірнув у політичну гру, але не бачу майбутнього для неї. Хотів би бути таким освіченим, як ви.

— Моя освіта не дала мені нічого доброго.

— Я не вас маю на думці. Але якби мені пощастило здобути таке, як у вас становище, запевняю, що я не втратив би вже його.

— Не можна зарікатися, Джо. Людині дивні трапляються випадки.

— Жінки та все таке інше?

— Ні, я не те хотів сказати… Просто надокучає все.

— Ну, то пиятика, іншого я нічого не знаю.

Якусь хвилину вони сиділи мовчки. День конав, поломеніючи заходом сонця. Синій сиґарний дим крутивсь у них над головами.

— Гляньте на цю панійку… Бачите, як виступає? Ну, не розкіш? Страшенно мені подобаються такі жінки: пишно вбрані, з прикрасами, з підмальованими вустами… Певно добре вскочить у копієчку, щоб погуляти з такою панійкою.

— Вона анічим не відрізняється від інших, Джо.

— Еге, не кажіть.

— Слухайте, Джо, у вас часом нема зайвого доляра?

— Мабуть, є.

— Щось у мене шлунок трохи підгуляв… треба б полікувати його, а до суботи не буде грошей… бачите, як… То вам це нічого? Дайте мені вашу адресу, і я у понеділок уранці віддам вам.

— Не клопочіться. Ще колись побачимось.

— Дякую, Джо. І не купуйте більше акцій, не порадившися заздалегідь зо мною. Хоч я й занепав, але вигідну справу побачу і з заплющеними очима.

— Алеж я вернув свої гроші.