Джон Пассос – Менгеттен (страница 43)

— Це особливе якесь щастя.

— А чудно, що я позичаю доляра людині, що їй належала половина Волл Стріту.

— У мене ніколи не було стільки грошей, як це думали інші.

— Дивно…

— Що саме?

— Та все… Ну, до побачення, Джо. Я все ж таки піду купувати квитка… Має бути дуже цікаве змагання.

Джо Гарленд стежив, як О’Кіф підстрибуючи простував стежкою, зсунувши на бік бриля, а тоді звівся на ноги й потюпав Двадцять Третьою вулицею на схід. Хоч сонце й сіло, але стіни будинків і тротуари ще пашіли жаром. Спинившися на ріжку біля салуна, став уважно роздивлятися сірі від пороху опудала горностаїв у вітрині. Крізь обертові двері на вулиці струмився тихий гомін голосів і прохолода від солоду. Він раптом зашарівся, закусив верхню губу, й скинувши крадькома поглядом навколо, увійшов до салуну й незграбно наблизився до шинквасу, що блищав міддю й пляшками.

Після свіжого від дощу повітря, дух фарби й пороху за лаштунками закрутив їм у ніздрях. Еллен повісила на дверях мокре непромокальне пальто й поставила в куточку вбиральні парасоля, що біля нього враз набігла невеличка калюжа води.

— Мені все снується на думці смішна співаночка — тихенько сказала вона Стенові. — Хтось проказував її мені, коли я була ще дитиною. Це про те, що єдиний, хто пережив потоп, був Довгий Джек з Панамської Шиї.

— Я не розумію, навіщо люди мають дітей. Це визнання своєї поразки. Родити дітей, це визнавати недосконалість свого організму, себто, визнавати свою поразку.

— Стене, не кричи так, а то почують робітники… Тобі не слід було увіходити сюди. У театрі завжди над міру багато пліток.

— Я буду тихенький, як миша… Тільки дозволь мені почекати, поки Міллі прийде одягти тебе. Бачити, як тебе одягають — це єдина втіха, що ще зосталася мені… Визнаю, що організм мій недосконалий.

— У тебе не буде ніякого організму, якщо ти не облишиш пити.

— Я питиму… Питиму доти, поки з кожного поріза на моєму тілі потече віскі. Навіщо кров, коли є віскі.

— Ой, Стене!

— Єдине, що треба робити недосконалому організмові, це пити. Тоді, як твій чудовий організм зовсім не потребує, алькоголю… Я ляжу бай-бай…

— Ніяк не можна, Стене. Якщо ти вийдеш тепер звідси, я ніколи не подарую тобі.

У двері тихесенько постукано двічі.

— Увійдіть, Міллі.

Міллі була невеличка чорноока, зморщена жінка. З пурпурово-сірого обарвлення товстих її вуст, що оживлювали надто бліде обличчя, знати було, що в ній є домішка негрської крови.

— Вже п’ятнадцять хвилин на дев’яту, голубко, — мовила вона, увіходячи. Скинувши швидким поглядом на Стена, трохи насупилась і повернулася до Еллен.

— Стене, тобі треба йти. По виставі ми зустрінемося з тобою у «Beaux Arts» або деінде.

— Я хочу бай-бай.

Сидячи перед свічадом, Еллен швиденько стирала невеличким рушником кольдкрем з обличчя. З скриньки з ґримом ішов масний дух фарби й кокосової олії, виповнюючи кімнату.

— Не знаю, що мені з ним робити, — пошепки мовила Еллен до Міллі, скидаючи сукню. — Хотіла б, щоб він облишив нарешті пити.

— Я повела б його під душ і облила холодною водою.

— А як продаються квитки, Міллі?

— Поганенько, міс Еляйн.

— Це певно через дощ. Я матиму жахливий вигляд.

— Не дозволяйте йому стомлювати вас, голубко. Чоловіки не варті цього.

— Я хочу бай-бай! — Стен стояв посеред кімнати, хитаючись і суплячи чоло.

— Міс Еляйн, я поведу його до ванної кімнати. Ніхто не побачить його там.

— А й справді. Хай собі спить у ванні.

— Еллі, я ляжу бай-бай у ванні.

Обидві жінки ввели його до ванної. Він мляво звалився у ванну й одразу ж заснув, поклавши голову на крант і задерши догори ноги. Міллі докірливо клацнула язиком.

— Він скидається на заснулу дитину, — замилувано прошепотіла Еллен. Вона підсунула йому складену мату під голову й одкинула спітніле волосся з чола. Стен важко дихав. Схилившися над ним. Еллен дуже ніжно поцілувала його в заплющені повіки.

— Міс Еляйн, треба поспішати. Вже чути дзвінок.

— Гляньте швиденько, чи все, як слід.

— Ви гарні, немов намальовані. Ну, хай воно буде вам на добре.

Еллен збігла сходами, обійшла лаштунки й спинилася, важко дихаючи, немов би щойно уникла небезпеки потрапити під автомобіль. Вихопила ноти у бутафора, впіймала репліку й вийшла на яскраво освітлену сцену.

— Як ви робите це, Еляйн? — питав Гаррі Ґолдвейзер, сидячи позад неї на стільці й хитаючи своєю телячою головою. Еллен бачила його у свічаді, стираючи ґрим. Біля Ґолдвейзера стояв високий сіроокий сивий чоловік. — Пригадую, коли вам уперше дали цю ролю, я сказав містерові Фаллікові: «Солю, вона не подужає такої ролі». Пам’ятаєте, Солю?

— Авжеж, Гаррі.

— Я не припускав, що така молода, така вродлива дівчина зможе удати переживання повні жаги й жаху… розумієте? Ми з Солем не могли стямитися з дива після тієї сцени в останньому акті.

— Чудово, чудово! — простогнав містер Фаллік. — Скажіть нам як ви досягаєте цього, Еляйн?

Ґрим сходив, рожевий і чорний, на ганчірку. В глибу кімнати тихенько поралась Міллі, розвішуючи одіж.

— А знаєте, хто допоміг мені в цій ролі? Джон Оґлторп. Дивно, як він розуміється на грі.

— Соромно, що він такий ледачий… — Еллен розпустила волосся й почала його скручувати обома руками. Спостерегла, як Гаррі Ґолдвейзер штовхнув ліктем містера Фалліка.

— Правда, гарна?

— А як іде «Червона троянда»?

— Ой, не питайте, Еляйн! Грали цілісінький тиждень, чи не самі для себе. Не розумію, чому вона не має успіху, адже розкішна річ… У Мей Мерріл гарненька постать. Страшенно химерна ця театральна справа.

Еллен увіткнула останню шпильку у мідяне своє волосся. — Мені теж хотілось би спробувати виступити в такій ролі, — мовила вона, звівши догори підборіддя.

— Не можна робити двох справ воднораз, юна, прекрасна леді. Ми саме почали висувати вас, як емоціональну акторку.

— Ненавиджу ці ролі! Вони наскрізь брехливі. Мені часом хочеться збігти з кону в залю й гукнути глядачам: Ідіть додому, ви, дурні! П’єса паскудна, гра брехлива, й ви мусили б розуміти це. У музичній комедії не можна бути щирою.

— Ну, не казав я вам, Солю, що вона розкішна! Просто розкішна!

— Я скористаюся з цих думок для своєї статті, що писатиму на тому тижні… Це можна чудово обробити.

— Ви ж не дозволите їй провалити п’єси?

— Ні, але напишу з цього цілу шпальту про прагнення видатних людей. Наприклад, голова Зододонту хоче стати пожежником, а ще там один доглядачем у зоологічному саду… Надзвичайно цікаві людські документи…

— Можете сказати їм, містере Фалліку, що, на мою думку, справжнє місце жінки у будинку для божевільних.

— Ха, ха, ха — зареготався Гаррі Ґолдвейзер, показуючи золоті зуби в куточках рота. — А я ж знаю, що ви танцюєте й співаєте краще за всіх, Еляйн.

— Хіба я не була в хорі за два роки до того, як одружилася з Оґлторпом?

— Ви десь мусили були почати це з колиски, — зауважив містер Фаллік, скидаючи на неї крадькома поглядом з-під сірих вій.

— Попрошу вас, джентлмени вийти на хвилинку, поки я переодягнуся. Після тієї останньої дії я зовсім мокра.

— Та нам однаково треба йти. А чи не можна заскочити до вашої ванної кімнати?

— Боюся, що ні, Гаррі. Вона зіпсована.

— Ну, то я зайду до Чарліної… Скажу Томпсонові, щоб прислав лютівника полагодити її… На добраніч, дитинко. Будьте хорошою.