Джон Пассос – Менгеттен (страница 44)

— На добраніч, міс Оґлторп, — прорипів містер Фаллік, — і, якщо не можете бути хорошою, то будьте обачною.

Міллі зачинила двері за ними.

— Яка я рада! — вигукнула Еллен, потягаючися.

— Я страшенно перелякалася, голубонько. Ніколи не дозволяйте чоловікам приходити з вами до театру. Я бачила, що чимало видатних акторок звелося на нівець через отаке. Кажу вам це тому, що дуже люблю вас, міс Еляйн. Я вже стара й добре знаю театральні справи.

— Звичайно, звичайно, Міллі. Ви маєте рацію. А давайте подивимося, чи не можна його розбудити.

— Лишенько! Міллі! Гляньте!

Стен лежав, як вони й залишили його, у ванні, але тепер повнісенькій води. Поли його піджака та одна рука плавали зверх.

— Вилазь, Стене, ідіоте! Адже так можна на смерть застудитися! Ой, дурнику ж ти, дурнику!

Схопивши його за волосся, Еллен хитала його голову з боку на бік.

— Ой, боляче, — простогнав він крізь сон дитячим голосом.

— Вилазь, Стене! Ти весь мокрий!

Одкинувши голову, він розплющив очі.

— Оце так!

Тримаючися руками за край ванни, він підвівсь і стояв, похитуючись, а з нього текла вода, жовта від одягу й взуття. Зненацька, він вибух гучним реготом. Еллен, спершися на двері ванної, реготалась і собі, аж сльози текли їй з очей.

— На нього не можна гніватися, Міллі, тому то він такий розбещений. Ну що ми будемо робити?

— Щастя, що він не захлинувся… Дайте мені ваші папірці й записника, сер, я спробую висушити їх рушником, — мовила Міллі.

— Алеж як ти пройдеш повз швайцара в такому вигляді, навіть якщо ми й викрутимо тебе… Стене, тобі доведеться скинути свою одіж і одягнути мою. Тоді одягнеш моє непромокальне пальто, й ми прослизнемо якось до таксі й ти поїдеш додому… Як на вашу думку, Міллі?

Міллі підвела очі й похитала головою, викручуючи Стенового піджака. Вона поклала у купільнику розмоклі рештки записника, олівець, складаний ножичок, два згортки фільмів і флякон.

— Однаково, я хотів брати ванну — зауважив Стен.

— О, я можу побити тебе! Добре, що хоч витверезився!

— Тверезий, як пінґвін.

— То тобі доведеться одягнути моє вбрання.

— Я не можу одягати жіночого вбрання.

— Мусиш. У тебе немає, навіть, пальта, щоб приховати одіж. А якщо не хочеш, ми замкнемо тебе тут, у ванній.

— Гаразд, Єллі… Слово чести, мені шкода.

Викрутивши Стенів одяг над ванною, Міллі загорнула його в газети. Стен глянув на себе у свічадо.

— У мене просто непристойний вигляд у цій сукні. Жах!

— Нічого огиднішого я ще й не бачила… Ні, ні, у тебе гарний вигляд у моїй сукні… можливо, тільки, вона надто вузька… Але, коли ми проходитимемо повз старого Барні, повернешся обличчям до мене.

— Черевики зовсім розмокли.

— Нічого не вдієш. Добре, що хоч у мене є пальто… Міллі, ви справжній янгол, що клопочетеся з цим усім.

— На добраніч, голубко, й пам’ятайте, що я вам казала… Бо говорила все це тільки тому…

— Стене, виступай дрібніше, і, якщо кого зустрінемо, йди просто й стрибай до першого-ліпшого таксі… Якщо йтимеш швидко, тебе ніхто не роздивиться. — Руки Еллен тремтіли, як вони простували сходами. Схопивши Стена під руку, вона жваво зацокотіла: — Знаєш, люба, учора чи позавчора тато таки прийшов на виставу, але все це неприємно вразило його. Він каже, що жінка принижує себе, виявляючи отак почуття перед юрбою… Ну, то як на твою думку? Проте йому приємно було читати оцінку моєї гри в недільному «Геральді» й «Світі»… На добраніч, Барні, препогана година… Ось таксі. Куди ти поїдеш?

У темному нутрі таксі його очі під блакитним капором на довгастому обличчі були такі яскраво-чорні, що вона аж злякалася, немов би підійшла несподівано у темряві до краю глибокої безодні.

— Поїдемо, мабуть, до мене… Однаково, плескатимуть… Повезіть нас, будь ласка, на Банк Стріт.

Автомобіль рушив. Вони трусилися по Бродвею, крізь світляні перехрестя червоні, зелені, жовті, немов намистом унизані літерами реклям. Зненацька Стен нахилився й швидко поцілував її в уста.

— Стене, ти мусиш облишити пити. Це вже виходить поза межі жарту.

— А чому не можна виходити поза межі жарту? Ось ти теж виходиш, і я не нарікаю.

— Але, коханий, ти занапастиш себе.

— Ну, то що.

— Не розумію я тебе, Стене.

— Я теж не розумію тебе, Еллі, але кохаю дуже… над міру…

Тихий його голос пересікся тремтінням, що залило її почуттям щастя. Еллен заплатила шоферові. Пронизувато завила сірена, але їй забракло голосу й вона глухо застогнала. Промчала пожежна машина, червона й блискуча, тоді розсувна драбина з дзвоном, що бевкав ненастанно.

— Поїдемо на пожежу, Еллі.

— У твоєму вбранні? Краще не робити нього.

Він мовчки попростував слідом за нею вгору сходами. У довгій її кімнаті повівало прохолодою і чистим повітрям.

— Еллі, ти не гніваєшся на мене?

— Звичайно, ні, дурне хлоп’я.

Вона розгорнула мокру його одіж і понесла до кухні, щоб висушити на ґазовій плиті. Звуки грамофона, що грав «Він паливода у рідному місті», примусили її вернутися. Стен скинув її сукню. Він танцював з стільцем замість партнера. Блакитний її купальний халат мотлявся навколо його тонких волосатих ніг.

— Ой, Стене, любий дурнику!

Поставивши стільця, він пішов до неї, брунатний, мужній і стрункий в нікчемному халаті. Грамофон дограв до кінця мелодію, але пластинка крутилася й крутилася з хрипінням…

V. Пішли на базар до звірів

Червоне світло. Дзвін.

Збита в чотири шереги маса автомобілів чекає на спадистому перехресті. Запобіжні рами напирають на задні ліхтарі, дашки над колесами труться об дашки інших автомобілів, гаряче мурчать мотори, виходить газ, автомобілі з Вавілону та Ямайки, автомобілі з Монтоку, Порт-Джефферсону, Патчоґу, лімузіни з Льонґ Бічу, Фар Рокавею, дорожні машини з Ґрейт Ґек… автомобілі повнісінькі айстр, мокрого купального одягу, опалених сонцем ший, ротів, що пересохли від содової води і гарячих пиріжків… автомобілі обсипані пилком золотух і безсмертників.

Зелене світло. Мотори шарпаються вперед, скрегочуть поршні, переходячи на першу швидкість. Автомобілі рушають, течуть довгою стрічкою примарним асфальтовим шляхом, поміж чорновіконних нагромаджень бетонних фабрик, поміж яскравих, липких кольорів вивісок до заграви над містом, що встає химерно до нічного неба, немов заграва велетенського світляного намету, немов висока жовта споруда цирку.

Сараєво — слово застрявало їй у горлі, як вона намагалася вимовити його…

— Жах бере, як тільки подумаєш про це, жах? — простогнав Джорж Болдвін. — Волл Стріт провалиться в пекло… Єдине, що лишається зробити, це закрити біржу.

— Я ніколи не була в Европі… Війна, певно, така надзвичайна справа, що її варто подивитися. — Еллен, одягнена у синю оксамитну сукню і ясне манто, відкинулася на подушку в таксі, що лагідно дзичало під ними. — Історію я завжди уявляла собі літографіями у шкільних підручниках. Генерали пишуть накази, маленькі смішні постаті біжать, розкинувши руки, через поле, факсиміле підписів…

Конуси світла врізаються в конуси світла вздовж гарячого гомінкого шосе, ліхтарі широкими білими мазками плещуть на дерева, будинки, вивіски й телеграфні стовпи. Таксі завертає й спиняється перед готелем, звідки з кожної шпарки цяне рожеве світло й розгониста музика.

— Багато сьогодні людей, — зауважив шофер, коли Болдвін платив йому.

— Цікаво, чому? — спитала Еллен.

— Гадаю, певно, через те вбивство у Кенерсі.

— Хіба там було вбивство?

— Щось жахливе. Я бачив його.

— Ви бачили, як убивали?

— Ні, цього я не бачив. Але бачив задубілі тіла, перед тим, як їх забрали до морґу. Ми називали старого Дідом Морозом за білу його бороду… Я пам’ятаю його ще відтоді, як був хлопчиком. — Позад їх гули й харчали автомобільні клаксони. — Мені, мабудь, треба їхати. Бувайте здорові, леді!