Джон Пассос – Менгеттен (страница 37)
— У нас надто довгі перерви поміж витівками.
— Бе, бе, — тихенько мекав Стен, увіходячи до кафе. — Еллі, ось я привів чорненького баранця, — сміючися вигукнув він. Але, враз, обличчя йому завмерло. Насупроти Еллен сидів біля столика її чоловік, високо звівши одну брову, а другу спустивши сливе на вії. Поміж них нахабно стояв чайник.
— Галло, Стене, сідайте, — спокійно мовила вона, а тоді провадила, посміхаючися Оґлторпові. — Ну, хіба це не дивно, Джоджо?
— Еллі, знайомтеся, це — містер Герф, — похмуро мовив Стен.
— О, дуже рада з вами зазнайомитись. Я чимало чула про вас у місис Сондерленд.
Усі сиділи мовчки. Оґлторп стукотів ложкою по столу.
— Як ся маєте, містере Герфе? — несподівано приязно спитав він. — Пам’ятаєте, ми бачилися з вами?
— До речі, як там у вас справи, Джоджо?
— Нічого, дякую. Кассандру покинув її коханець і це був найжахливіший скандал для цієї Костелло. Другого вечора Кассі вернулася додому п’яна, як земля, й намагалася заманити шофера до себе в кімнату, а сердешний хлопець протестував і казав, що йому потрібні тільки гроші за проїзд… Це було щось разюче.
Стен похмуро підвівсь і пішов.
Всі троє мовчали. Джіммі намагався не соватися на стільці. Був не від того, щоб піти, але щось оксамитно м’яке в її очах затримувало його.
— Чи Рут знайшла роботу, містере Герф? — спитала Еллен.
— Ні, ще не знайшла.
— Ото лихо!
— О, це просто ганьба! Я знаю, що вона вміє грати. Та справа в тому, що у неї надто розвинене почуття гумору й вона не може підбармовуватися під антрепренерів і під публіку.
— Театр — брудна професія. Правда, Джоджо?
— Найбрудніша, люба.
Джіммі не в силі був одірвати очі від неї; від маленьких, ніби виточених, рук, від різьбленої шиї з золотим пушком поміж важких мідяних кіс і коміром блакитної сукні.
— Отож, люба… — Оґлторп звівся на ноги.
— Я хочу ще посидіти тут, Джоджо.
Джіммі дивився на крихітні ляковані трикутнички, що виглядали поміж жовтуваторожевих шкуряних гетр Оґлторпових. Невже в них можуть уміститися ноги? Зненацька підвівся.
— А може ви, містере Герф, посидите зо мною хвилин з п’ятнадцять? Я мушу чекати тут до шостої, але забула взяти книжку, а ходити в цих черевиках не можу.
Джіммі, спалахнувши, сів знову на стілець і промурмотів.
— О, звичайно, я залюбки… Може вип’ємо щось?
— Я вже напилася чаю, але чому б вам не взяти джіну з содою? Я люблю дивитись, як п’ють джін з содою. Так і здається тоді, що сидиш десь у тропіках, у джуджубовому гайку і чекаєш на човна, що повезе якоюсь смішною мелодраматичною річкою поміж малярійних дерев.
— Офіціянте, дайте джіну з содою!
Джо Гарленд хилився на своєму стільці, аж поки голова йому впала на руки. Очі його занепокоєно дивилися крізь брудні закоцюблі пальці, на смуги на мармуровому столі. Тиша була в порожній харчевні тьмяно освітленій двома лямпами, що висіли над прилавком, де залишилося ще кілька кусків пирога під скляним дашком, а на високому стільці куняв чоловік у білому фартусі. Часом очі його на сірому припухлому обличчі розплющувались і, щось бурмочучи, він дивився навкруги. Біля найдальшого столу горбилися плечі сонних людей. Обличчя їм, пожмакані, немов старі газети, лежали на руках. Джо Гарленд випроставсь і позіхнув. Гладка жінка в непромокальному пальто з червоними й синіми смугами на обличчі, що скидалося на шматок зіпсованого м'яса, спитала кави біля прилавка. Обережно несучи кухоль обома руками, поставила його на стіл і сіла насупроти Джо Гарленда. Той знов поклав голову на руки.
— А прислужувати ви не хочете? — Голос жінки дряпнув уха Гарлендові, як шматочок сухої крейди чорну дошку.
— Ну, то що вам треба? — гаркнув чоловік біля прилавка.
Жінка почала плакати.
— Він питає, що мені треба. Я не звикла, щоб зо мною брутально поводилися.
— Коли вам потрібно що, можете прийти і взяти. В таку пізню годину ніхто не стане вам прислужувати.
Гарленд чув од жінки дух віскі, коли вона плакала. Звівши голову, глянув на неї. Вона скривила мляві вуста в посмішку й кивнула йому головою.
— Містере, я не звикла, щоб зо мною брутально поводилися. Якби мій чоловік був живий, він не дозволив би такого. І не цьому зморхлому куцанові вирішати, чи треба вночі прислужувати леді, а чи ні. — Одкинувши назад голову, вона розреготалася так, що капелюх їй зсунувся на потилицю. — А він, зморхлий кревет, насмілюється ображати мене!
Кілька пасом сивого волосся з слідами хни на кінцях упали їй на обличчя. Чоловік у білому фартусі приступив до столика.
— Слухайте, тітко Мак-Крі, якщо ви будете так поводитись, я вас викину звідси. Що вам треба?
— На п’ять сентів кренделиків, — верескнула вона, глянувши скоса на Гарленда.
Джо Гарленд знову поклав голову на руку й намагався заснути. Він чув, як поставлено таріль, учув беззубе її чвакання та сьорбання коли вона пила каву. Увійшов хтось новий і низьким буркотливим голосом розмовляв біля прилавка.
— Містере, містере, ну хіба це не жахливо, хотіти так випити? — Підвівши голову, він побачив її очі, кольору брудноблакитного молока з водою, що дивилися просто на нього. — Що ви збираєтеся робити, голубе?
— І сам не знаю.
— А добре б то було мати м’яку постіль, гарненьку сорочку й такого орла як ви, любий…
— Це все?
— О містере, якби сердешний мій чоловік був живий, він не дозволив би їм поводитися так зо мною. Мій чоловік утонув на
— Він не так, щоб і нещасливий.
— Алеж він помер без розгрішення, любий. Жахливо померти в гріхах…
— О, сто чортів, я хочу спати!
Її голос линув до нього кволим монотонним рипом, що від нього йому нили зуби. — Всі святі проти мене відтоді, як я втратила чоловіка на
— Я хочу спати… заткніться!
Вона схилилася й підняла свого капелюха, що впав додолу. Сиділа ридаючи, тручи очі брудними червоними кулаками.
— О, містере, невже ви не хочете приголубити мене?
Джо Гарленд, важко дихаючи, зірвався на ноги. — Прокляття, невже ви не можете замовчати? — Голос його пересікся в зойк. — Невже ніде не можна знайти спокійного куточка? Ніде людина не може відпочити!
Одягши кепі аж на очі й засунувши в кишені руки, він поплентався з харчевні. Над Четем Сквером, крізь плетево повітряної залізниці небо ясніло червонаво-фіялковою загравою. Вогні на порожньому Бавері скидалися на дві низки мідяних ґудзиків.
Пройшов, вимахуючи палицею, полісмен. Джо Гарленд відчув на собі його погляд. Наддав ходи й прибрав заклопотаного вигляду так, ніби поспішав десь у справі.
— Ну, міс Оґлторп, як вам це подобається?
— Що саме?
— О, ви знаєте! Бути дивом дев’яти день.
— Нічого не розумію, містере Ґолдвейзер.
— Жінки все розуміють, але не хочуть говорити про це.
Еллен, у шовковій сукні сталево-зеленого кольору, сидить у кріслі кінець довгої кімнати, що гуде голосами, мерехтить свічадами й самоцвітами, рябить рухливими плямами чорних фраків і сріблястими кольорами жіночих убрань. Кривий ніс Гаррі Ґолдвейзера зливається з похилим лисим чолом, а зад величезної постаті з краями трикутного позолоченого стільчака, невеличкі карі очі немов мацки повзають по її обличчю, поки він промовляє до неї. Якась жінка поблизу їх тхне сандаловим деревом. Жінка з жовтогарячими вустами й крейдяним обличчям під жовтогарячим тюрбаном, проходить повз них, розмовляючи з чоловіком з гострою борідкою. Жінка з яструбиним дзьобом і червоним волоссям кладе ззаду руку на плече чоловікові.
— Як ся маєте, міс Крюікшенк? Ну, хіба ж не дивно, що всі на світі зустрічаються на тому самому місці в той самий час?
Еллен, сидячи в кріслі, сонно прислухається до розмов. Холодок пудри на обличчі й руках, товщ фарби на вустах. Щойно вимите тіло — як фіялка під шовковою сукнею, під свіжою шовковою білизною. Вона сидить замріяна, сонно прислухаючися. Чоловічі голоси обв'язуються навколо неї. Вона сидить біла, холодна й недосяжна, неначе маяк. Чоловічі руки повзають по ній, немов комахи по твердому склу. Чоловічі погляди пурхають і б’ються безпорадно об неї, немов метелики. Але в глибокій чорній безодні всередині щось дзвенить неначе пожежна машина.
Джордж Болдвін стояв біля наготовленого до сніданку столу з згорненим числом Нью-Йоркського Таймзу в руці.
— Слухай, Сесілі, — промовив він. — Ми мусимо дуже розважно підходити до цього питання.
— А хіба ти не бачиш, що я силкуюся бути розважною? — спитала вона надтріснутим, плаксивим голосом. Він стояв, дивлячися на неї, качаючи край газети великим та вказівним пальцями. Місис Болдвін була висока жінка з копою каштанового волосся, дбайливо закрученого у високу зачіску. Вона сіла біля срібного сервізу до кави, стукаючи по цукорниці білими, немов гриби, пальцями з дуже гострими рожевими нігтями.
— Джордже, я не в силі терпіти цього, — вона міцно стулила вуста, що помітно тремтіли.