Джон Пассос – Менгеттен (страница 33)

Попростував Чотирнадцятою вулицею на захід і, все ще схвильований і заглиблений у спогади, увійшов до невеличкої паперової крамниці, непевною ходою подався вглиб і спинився в дверях маленької контори, де сидів біля столу синєокий, лисий, гладкий чоловік.

— Галло, Фельзіусе, — крикнув Гарленд.

Гладкий чоловік злякано підвівся.

— Алеж це містер Гарленд!

— Гарленд і є, Фельзіусе… ніби поганкувато виглядає? — сміх завмер йому в горлі.

— Ні, я… Сідайте, містере Гарленде!

— Дякую, Фельзіусе… Фельзіусе, я занепав і мені приходить край.

— Вже має бути п’ять років, як я не бачив вас, містере Гарленде.

— Жахливі ці п’ять років для мене… Хоч, гадаю, все це від щастя. Мені щастя вже не посміхнеться до віку. Пригадуєте, як я прийшов тоді по боротьбі на біржі та зчинив справжнісіньке пекло в конторі? Тоді службовці мали добру нагороду до свят.

— Це так, містере Гарленд.

— Певно вам сумно тепер у крамниці після тієї метушні на Волл Стріт?

— Мені це більше подобається, містере Гарленд. Не маю над собою господаря.

— А як дружина й діти?

— Дякую, добре. Старший хлопець нещодавно скінчив вищу школу.

— Це той, що йому дали моє ім’я?

Фельзіус притакнув. Його гладкі, ковбасуваті пальці неспокійно ворушилися на столі.

— Пригадую, що я мав намір допомогти цьому хлопчикові. Як це смішно! — Джо Гарленд кволо засміявся. Він почував, як холодна темрява підкрадається до нього ззаду. Обхопив руками коліна й напружив м’язи. — Бачите, Фельзіусе, справа в тому… Я саме тепер опинився в дуже скрутному матеріяльному стані… Вам відомо, що таке трапляється. — Фельзіус дивився просто перед себе на стіл. Бусинки поту проступили на лисій його голові. — Адже у всіх нас бувають нещасливі часи, хіба ні? Ну, то я хотів позичити у вас зовсім невеличку суму на кілька день, усього там кілька долярів, ну, скажемо двадцять п’ять… Мені це потрібно для деяких комбінацій…

— Містере Гарленд, я не можу. — Фельзіус звівся на ноги. — Мені шкода, але принцип є принцип… Я ніколи, через усе своє життя, ні у кого не позичав і не давав сам, жадного сента. Певно, ви розумієте мене…

— Добре, не будемо говорити про це. — Гарленд кволо зіпнувся на ноги. — Дайте мені четвертака… Я не такий уже молодий, як колись, і два дні не їв, — промурмотів він, дивлячися на потріскані свої черевики. Простяг руку і вхопився за стіл, щоб не впасти.

Фельзіус одсахнувся до стінки, немов боючися, що його вдарять. Простяг п’ятдесят сентів куцими пальцями, що помітно тремтіли. Гарленд узяв їх і, не промовивши й слова, поплентався через крамницю. Фельзіус витяг з кишені носовичка з фіялковою облямівкою, обтер собі чоло й знову взявся до листів.

«Насмілюємося звернути Вашу увагу на наш новий фабрикат Mullen superfine, що ми вважаємо за свій обов'язок радити всім нашим клієнтам, як нове незрівняне ні з чим досягнення в паперовій промисловості…»

Вони вийшли з кінотеатру, мружачи очі на яскравому електричному світлі. Кассі стежила, як він стояв, розставивши ноги й зосереджено запалював сиґару. Мак-Евой був присадкуватий чоловік з бичачою шиєю, у піджаку з одним ґудзиком, картатій камізельці, а в грезетовій його краватці стреміла шпилька з собачою голівкою.

— Або паскудна картина, або я голляндець — буркнув він.

— А мені подобаються фільми про мандрівки, Моррісе. Цей танок швейцарських селян… Мені здавалося, що і я там, разом з ними.

— З біса парко… Я не від того, щоб випити.

— Алеж Моррісе, — ти обіцяв, — заскиглила вона.

— О, я просто мав на думці содову воду. Не нервуйся!

— Оце чудово! Я так люблю содову воду.

— А потім ми підемо до парку.

Вона опустила вії. — Добре, Моррісе, — прошепотіла, не дивлячися на нього. Злегка здрігаючися, взяла його під руку.

— Якби тільки я не був таким банкротом…

— Мені байдуже, Моррісе.

— А мені не байдуже.

На майдані Колюмба вони увійшли до аптечної крамниці. Дівчата в зелених, фіялкових, рожевих літніх убраннях, юнаки в солом’яних брилях стояли в три шереги біля прилавка, де продавали содову воду. Кассі стала позаду, захоплено стежачи, як він прокладав собі шлях. Біля неї якийсь чоловік перехилившись через столик, розмовляв з дівчиною. Криси солом’яних їхніх брилів ховали обличчя обох.

— Можете робити що хочете, — сказав я йому, а тоді пішов.

— Себто він прогнав тебе.

— Ні, слово чести я пішов раніш, ніж він зміг би це зробити. Він мерзотник. Не хочу я більше терпіти той глум. Коли я виходив з контори, він гукнув на мене. «Юначе», каже, «я хочу дещо сказати вам. Ніколи вам не поведеться добре, поки ви не зрозумієте, хто господарі в цьому місті і, що господарі ці не такі, як ви».

Морріс простягав їй ванільне морозиво з содовою водою.

— Знову замріялася, Кассі. Ти скидаєшся на пташку-сніголюба.

Посміхаючися, з блискучими очима, вона взяла содову воду. Він пив кока-кола.

— Дякую, — мовила. Обсмоктала ложку морозива пухкими вустами. — О, Моррісе, це розкішно!

Стежка поміж круглих виплесків дугових ліхтарів упірнала в темряву. Крізь косі смуги світла й потайливі тіні, що попричаювалися обабіч, стояв дух запорошеного листу, потолоченої трави і зрідка линули свіжі пахощі сирої землі з-під кущів.

— О, мені подобається в парку! — проспівала Кассі. Вона стримала відрижку. — Знаєш, Моррісе, мені не можна їсти цього морозива. Завжди відрижка після нього.

Морріс не відповів нічого. Він оповив її рукою і так міцно пригорнув до себе, що її бедро терлось об його, як вони йшли.

— Еге, Пірпонт Морґан помер… Шкода, що не одписав мені мільйонів зо два.

— О, Моррісе, як би це було чудово! Де б ми тоді жили? У Південній частині Центрального парку?

Вони спинились і глянули назад на переблиск електричних реклям на майдані Колюмба. Ліворуч, у будинку з білим фасадом пробивалося світло крізь запони на вікнах. Повівши пильним поглядом навколо, Морріс поцілував її. Вона відсахнулася.

— Не треба. Хтось може побачити, — прошепотіла злякано. Всередині їй щось закрутилось і загуло, немов динамо. — Моррісе, я досі не казала ще тобі. Здасться Ґолдвейзер хоче дати мені можливість самостійно виступити у нього на виставі. Він режисер і має чималий вплив. Учора бачив, як я танцюю.

— А що він сказав?

— Він сказав, що влаштує мені побачення з хазяїном… Але, Моррісе, це зовсім не те, чого я хочу. Воно таке вульґарне й жахливе. А я прагну краси. Я почуваю, як всередині у мене щось пурхає і б'ється, щось таке, чому не знайдеш назви, немов прекрасна яскравопера пташка у жахливій залізній клітці.

— Тобі ніколи не щаститиме, Кассі. Лихо в тому, що ти надто театральна.

Вона глянула на нього повними сліз очима, що блищали у білому, напудрованому світлі дугового ліхтаря.

— Ой, тільки не плач, Кассі! Я нічого поганого не мав на думці.

— Я зовсім не театральна з тобою, Моррісе, — вона висякалась і витерла очі.

— Ти дуже добра й мені шкода тебе. І хотілось би, щоб маленька моя дівчинка виявила кохання до мене, приголубила трошки. Е, Кассі, життя не тільки пиво й квашена капуста! — Вони пішли далі, щільно пригорнувшись одне до одного й відчули камінь під ногами. Опинилися на невеличкому гранітному горбі, що заріс навколо кущами. Огні з будинків, що оторочували цей край парку освітлювали їм обличчя. Стали нарізно, держачися за руки.

— Візьми оту рудоволосу з 105-ої вулиці… Б’юсь об заклад, що вона не буде театральною на самоті з хлопцем.

— О, це жахлива жінка! Їй байдужісінько, щоб там не говорили про неї. Ти неможливий, Моррісе…

Вона знов почала плакати.

Він брутально потяг її до себе, міцно притулив, оповивши твердою рукою спину. Вона відчула, як ноги їй затремтіли й ослабли. Почала падати в кольорову безодню непритомности. Його вуста не давали їй відідхнути.

— А ну, глянь! — прошепотів він, одхиляючися від неї. Вони непевною ходою пройшли далі стежкою поміж кущів. — Ні, здасться нема.

— Що таке, Моррісе?

— Фараон. Ото лиха година, немає де дітися. Може ми підемо до тебе?

— Алеж Моррісе, всі бачитимуть нас.

— Ну то що? Там, у вас, усі це роблять.

— О, я ненавиджу, коли ти так говориш! — Справжня любов повинна бути чиста… Моррісе, ти не кохаєш мене!