Джон Пассос – Менгеттен (страница 34)

— Ой, дай мені перепочити хоч одну хвилинку, Кассі… Яка мука бути злиднем.

Вони сіли на освітленій лавці. Позад їх з ненастанним дзижчанням двома потоками мчали шляхом автомобілі. Кассі поклала йому руку на коліно. Він накрив її своєю великою твердою долонею.

— Моррісе, я почуваю, що ми будемо дуже щасливі, я почуваю це. Певна, що ти дістанеш десь хорошу посаду.

— А я не певний… Я не такий і молодий, Кассі. Мені не можна вже марнувати часу.

— Ти дуже молодий, Моррісе. Тобі тільки тридцять п’ять років… І мені здасться, що станеться якесь диво. Я матиму можливість танцювати.

— Тобі треба перевершити цю рудоволосу…

— Еляйн Оґлторп? Її не можна назвати талановитою. Але я відмінна від неї. Не дбаю про гроші; хочу жити для танцю.

— А я хочу грошей. Маючи гроші, можна робити все, що заманеться.

— Але, Моррісе, невже ти не віриш, що можна здобути все, якщо тільки дуже захотіти цього? Я вірю.

Він оповив їй стан вільною рукою. Вона поволі схилила йому голову на плече.

— Байдуже, — прошепотіла пересохлими вустами.

Позад них лімузіни, мотоциклі, туристські автомобілі, седани мчали шляхом двома рівними, суцільними потоками, виблискуючи гадючками вогнів.

Цинамонова саржова сукня, що її вона складала, тхнула камфорою. Нахилилася, щоб покласти її в скриню. Тонкий папір на дні зашарудів, коли вона розправила на ньому бганки рукою. Перше фіялкове проміння світанку заглядало у вікно й електрична лямпа червоніла, немов безсонне око. Еллен зненацька випросталась і застигла посеред кімнати, спустивши руки. Обличчя їй злегка зашарілося.

— Надто гидко! — вимовила вона. Закривши рушником сукні в скрині, почала кидати на нього щітки, пантофлі, невеличке люстро, сорочки, пуделочка з пудрою. Тоді зачинила віко, замкнула замок і поклала ключа в гаманець із крокодилячої шкури. Стояла, розгублено дивлячися навколо, смокчучи зламаний ніготь. Жовте соняшне світло заливало скісним промінням димарі й карніз будинку по той бік улиці. Погляд її впав на літери Е. С. О. на скрині.

— Гидко, жахливо, підло! — промовила вона знов. Тоді взяла з столу пилку для нігтів і зчистила літеру «О». — Ось так, — прошепотіла й клацнула пучками. Тоді одягла невеличкого чорного капелюха й серпанок, щоб ніхто не бачив заплаканого її обличчя, поклала купку книжок «Юнацька зустріч», «Так говорив Заратустра», «Золотий осел», «Уявні бесіди», «Афродіта», «Пісні Білітіс», «Оксфордська книга французької поезії», загорнула їх у шовковий шаль і зв’язала.

Постукано тихенько у двері. — Хто там? — спитала пошепки.

— Це я, — долинув плаксивий голос.

Еллен одімкнула двері. — Що сталося, Кассі? — Та уткнулася мокрим обличчям у плече Еллен. — О, Кассі, ви мнете мені серпанок. Що сталося?

— Я цілісіньку ніч не спала та все думала, яка ви безщасна.

— Алеж, Кассі, ніколи за своє життя не була я такою щасливою.

— Ну, хіба чоловіки не жахливі?

— Ні… У всякому разі куди кращі від жінок.

— Еляйн, я хочу дещо сказати вам. Знаю, що ви не дуже прихильні до мене та, однаково, скажу.

— Я прихильна до вас, Кассі. Не говоріть дурниць. Але саме тепер я дуже заклопотана… Може ви підете спати, а розповісте мені про це потім?

— Ні, я мушу розповісти вам тепер. — Еллен покірно сіла на скриню. — Еляйн, я посварилася з Моррісом… Хіба це не жахливо? — Кассі витерла очі рукавом яснозеленої капоти й сіла поруч з Еллен на скрині.

— Слухайте, люба, — лагідно мовила Еллен. — Може ви почекаєте хвилинку, поки я викличу телефоном таксі? Хочу виїхати, заким Джоджо прокинеться. Мені вже надокучили сцени.

— У передпокої задушливо тхнуло сном і вазеліном. Еллен дуже тихо сказала адресу в телефон. Грубий чоловічий голос із ґаражу приємно лунав їй у вухах. — Добре. Незабаром буду, міс. — Навшпиньках вернулася до кімнати й зачинила двері.

— Я вважала, що він кохає мене, Еляйн. Слово чести, була такої думки. Але чоловіки такі жахливі. Морріс гнівається, що я не хочу жити з ним. А я гадаю, то це не по правді. Я ладна до мозолів працювати задля нього й він знає це. І хіба ж не працюю, ось уже два роки? А він каже, що мусить мати мене справді, ви розумієте, що це значить, а я кажу що наше кохання прекрасне й може тривати так безліч років. Я можу довіку кохати його, ні разу навіть не поцілувавши. Хіба ж любов не може бути чистою? А він почав глузувати з моїх танців і закинув, ніби я була коханкою Челіфові, а його тільки дурю і ми жахливо посварились і він обізвав мене поганим словом, пішов і сказав, що ніколи не вернеться.

— Не турбуйтеся про це Кассі, він любісінько вернеться.

— Ви страшенна матеріялістка, Еляйн. А я вважаю, що духовну нашу спілку розірвано цілком. Якби ви знали який гарний, небесний, духовний був наш зв’язок і його порушено! — вона знов почала ридати, припавши обличчям до плеча Еллен.

— Але, Кассі, я не бачу, який можна зробити висновок з усього цього?

— О, ви не зрозумієте! Ви надто молоді. Я теж колись скидалася на вас, тільки не була в шлюбі та не фліртувала з чоловіками. Але тепер я прагну духовної краси. Хочу мати її в танках і в своєму житті. Гадала, що й Морріс прагне краси.

— Мабуть Морріс теж шукав її.

— О, Еляйн, ви жахливі, але я дуже люблю вас.

Еллен підвелася.

— Я мушу вийти на сходи, щоб шофер бува, не подзвонив.

— Але не можете ж ви так піти.

— Іду ж, як бачите.

Еллен взяла в одну руку пакунок з книжками, а в другу чорну шкуряну валізу. — Будьте ласкаві, Кассі, покажіть шоферові скриню, коли він прийде забирати її… І, потім, ось що… Коли прийде Стен Емері, скажіть щоб ішов до Бревурту або Лафайєту. На щастя я не поклала своїх грошей до банку минулого тижня… І, Кассі, якщо знайдете щось із моїх речей — сховайте у себе… Бувайте здорові. — Вона підняла серпанок і швиденько поцілувала Кассі в щоку.

— Яка ви хоробра, що оце йдете так сама… Можна нам з Рут прийти до вас? Ми обидві вас любимо. О, Еляйн, вас чекає блискуча кар’єра, я певна в цьому.

— І обіцяйте не говорити Джоджо, де я… Він незабаром довідається… Я за тиждень сама йому сповіщу.

У сінях вона побачила шофера, що читав прізвища над дзвінками. Він пішов брати її скриню. Щаслива сіла на запорошене сидіння в таксі, глибоко вдихаючи ранкове повітря, що тхнуло річкою. Шофер широко посміхнувся, скидаючи скриню з спини на крило автомобіля.

— Досить важка, міс.

— Мені соромно, що ви несли її самі.

— О, я носив і важчі речі.

— Мені треба до готелю Бревурт П’ята Авеню, поблизу Восьмої вулиці.

Нахиляючися, щоб завести машину, він зсунув кепі на потилицю, й пасмо рудуватого волосся впало йому на очі. — Гаразд, повезу куди схочете, — мовив він, стрибаючи на своє місце, бо вже задзичав мотор. Коли вони повернули сливе порожнім, осяяним сонцем Бродвеєм, почуття щастя у неї всередині почало сичати й підноситися, немов фейверк. Свіже, тремтливе повітря било їй в обличчя. Шофер, повернувшися до відчиненого віконця забалакав до неї.

— Я думав, що ви поспішаєте до поїзда, щоб кудись поїхати, міс.

— Еге, я таки їду.

— Гарний день, щоб кудись поїхати.

— Я ухожу від свого чоловіка. — Слова вихопились у неї раніш, ніж вона встигла спинити їх.

— Він вигнав вас?

— Ні, не можу цього сказати, — засміялася вона.

— А моя дружина вигнала мене три тижні тому.

— Як же це сталося?

— Коли я прийшов уночі додому, вона не пустила мене до кімнати. Поки був на роботі, вставила інший замок у двері.

— Як це чудно.

— Вона казала, що я надто часто напиваюся. Я не вернуся більше до неї й не допомагатиму їй… Коли хоче, хай тягне мене до права. Досить уже цього. Я найняв кімнатку на Двадцять Другому Авеню разом з одним хлопцем, ми купимо піяно тай будемо собі жити.

— Складна річ подружнє життя, правда?

— Маєте рацію. Поки ще не одружився, все добре, але другого по шлюбі ранку, вже шкодуєш.

П’ята Авеню була чиста й порожня, підметена іскрястим вітром. Дерева у Медісон Сквері, якісь несподівано яскравозелені, скидалися на папороть у темній кімнаті. В готелі Бревурт заспаний француз-портьє взяв її речі. У низькій, у біле пофарбованій кімнаті соняшне світло дрімало на полинялих червоних кріслах. Еллен, немов маленька дитина, плескаючи руками, вистрибцем бігала по кімнаті. Випнувши губи й схиливши голову, розставляла на столі туалетне приладдя. Тоді, повісивши жовтого халата на спинку стільця, роздяглася. Вгледіла свій одбиток у свічаді й стала перед ним гола, поклавши руки на невеличкі, тугі, як яблука, груди.

Накинувши на себе халата, наблизилася до телефону.

— Пришліть, будь ласка, чашку шоколяду й булочок до 108 кімнати… і, якщо можна, не гаючись. — А тоді лягла у постіль. Лежала, сміючися, простягши ноги на холодному, слизькому простирадлі.

Шпильки кололи їй голову. Сівши, повиймала їх і розпустила важкі пасма волосся по плечах. Схилилася підборіддям на коліна й замислилася. Часом чула гуркіт ваговозів на вулиці. У кухні внизу почали дзвеніти посудом. Звідусіль линув стукіт і гомін — почалася денна метушня. Вона почувала себе самотньою й голодною. Ліжко було неначе пліт, а вона покинена на ньому сама, довіку самотня, пливе бурхливим океаном. За спиною їй перебігло тремтіння. Підтягла ближче коліна до підборіддя.

III. Диво дев’яти день