Джон Пассос – Менгеттен (страница 35)
— До сто бісів! — вигукнув Філь Сендборн, стукнувши кулаком по столу. — Я не згодний! Моральність людини не стосується нікого. Вони мусять зважити тільки на роботу.
— Себто?
— Себто я вважаю, що Стенфорд Вайт більше зробив для Нью-Йорку, ніж хто інший. Поки його не було, ніхто навіть не знав, що є така річ, як архітектура. А оцей Тау спокійнісінько застрелив його тай пішов собі… Слово чести, якби людність цього міста могла збагнути…
— Ви, Філю, хвилюєтеся хто зна й чого, — його співбесідник вийняв сиґару з рота, одкинувся на спинку стільця й позіхнув. — До біса, мені хочеться швидше піти у відпустку. Як добре було б податися знову до Мейнських лісів.
— А адвокати євреї, а судді ірляндці… — швидко забалакав Філь.
— Та досить уже вам!
— З вас чудовий зразок громадянина, Гартлі.
Гартлі засміявся і потер лисину долонею.
— Все це чудово взимку, але влітку я не терплю цього. Хай йому дідько, адже я тільки й живу задля цієї тритижневої відпустки. Мені і за вухом не свербить, що там станеться з усіма архітектами Нью-Йорку, аби тільки не подорожчали квитки до Нью-Рочелу… Ну, ходімо їсти.
Стоячи в ліфті, Філь почав знов. — Ще один вроджений архітект, що я його знав, був старий Спекер — я працював у нього попервах, як приїхав на північ. Чудовий, старий данець. Сердега помер з пістряка два роки тому. Оце був справжній архітектор. У мене залишилося чимало його плянів тих будівель, що він називав їх «комунальними будинками…» Сімдесят п’ять поверхів, розташованих терасами, з висячими садами на кожному поверсі, з готелями, театрами, турецькими банями, басейнами для плавби, конторами, теплицями, холодильниками й базарами у тих же таки будинках.
— Він, бува, не заживав кокаїну?
— Ні, звичайно, ні.
Вони простували на схід Тридцять Четвертою вулицею, сливе порожньою під час полудневої спеки.
— До дідька! — вибух зненацька Філь Сендборн. — Дівчата у цьому місті щороку стають уродливішими.
— Вам до вподоби нова мода?
— Звичайно. Шкода тільки, що сам я не молодшаю щороку, а старішаю.
— Еге. Нам старим доводиться здобріти з того, що подивимося на них.
— Це щастя, а то нашим дружинам довелось би ходити за нами з собаками-слідовиками. Чоловіче, як я тільки згадаю про всі можливості…
Коли вони перетинали П’яту Авеню, Філь зустрівся поглядом з дівчиною в таксі. З-під чорних крис невеличкого капелюха з червоним какаду на ньому, сірі очі спалахнули чорнозеленим блиском. Він затаїв віддих. Гуркіт вулиці завмирав у далині. Вона не відводила від нього очей. Тільки два кроки й сісти поруч неї, поруч стрункої пташки на гілці. Шофер гнав, як навіжений. Її вуста тягнуться до нього, її очі мерехтять, немов упіймана сіра пташка тріпотить крильцями. — Гей, бережись! — Навальний залізний гуркіт падає на нього ззаду. П’ята Авеню закрутилася червоними, синіми й пурпуровими спіралями. — Нічого, нічого, за хвилину я підведуся сам! — Сюди, несіть сюди! Відступіться! — Верескливі голоси, сині колони полісменів. Його спина й ноги теплі й ґумові від крови. П’ята Авеню здрігається від нестерпучого болю. Невеличкий дзвоник дзвонить уже ближче. Коли його підіймають до автомобіля швидкої допомоги, П’ята Авеню скрикує, хрипить конаючи й розривається. Він витягує шию, щоб подивитися на неї, немов черепаха перекинена на спину. Чи не впіймали її в пастку мої очі? Він чує власний стогін. Вона могла б спинитися, щоб поглянути, чи не вбито мене. Бринькотливий дзвоник дзвенить тихше, тихше в ніч.
Дзвінок на сполох на вулиці лунає ненастанно й сон Джіммі нанизується на нього твердими вузлами, неначе намисто на нитку. Стукіт будить його. Жахнувшися, сідає на постелі й бачить Стена Емері, що стоїть у ногах коло нього. Обличчя тому сіре від пороху, а руки засунені в кишені червонявої шкуратянки. Він сміючися, розгойдується з закаблуків на носки.
— Котра година? — Джіммі сидів на ліжку, протираючи кулаками очі. Позіхнувши повів з огидою поглядом по кімнаті, глянув на пляшкового кольору шпалери, на щілку в зеленій віконниці, що пропускала довгу цівку соняшного світла, на мармуровий камін з тарілкою, розмальованою миршавими трояндами, на благенький блакитний халат у ногах ліжка й на роздушені недокурки у пурпуровій скляній попільничці.
Обличчя Степове було червоне й брунатне й сміялося під крейдяною машкарою пороху. — Пів на дванадцяту, — мовив він.
— Припустімо, що тільки пів на сьому. Так буде добре. Але, Стене, що ти в дідька тут робиш?
— Слухай, Герфе, у тебе часом нема чогось випити? Ми з Дінґо відчуваємо страшенну спрагу. За весь шлях од Бостону спинялися тільки один раз, щоб напитися води й бензіну. Я вже два дні на ногах. Цікаво, чи витримав би тиждень без сну?
— А я хотів би цілий тиждень спати.
— Тобі треба працювати в газеті Герфе. Тоді завжди матимеш роботу.
— Знаєш, що з тобою станеться, Стене?.. — Джіммі повернувся й спустив ноги з ліжка. — Колись ти прокинешся вранці й побачиш, що опинився на мармуровому столі в морґу.
У ванній кімнаті тхнуло зубною пастою та карболкою. Підстілка була зовсім мокра й Джіммі склав її малесеньким чотирикутником, перше ніж обережно стати на неї ногами. Холодна вода швидше погнала йому кров. Він підставив голову під душ, тоді відскочив і почав струсюватися, немов пес, а вода текла йому в очі та в уха. Одяг халата й намилив обличчя.
фалшиво співав він, шкребучи собі підборіддя безпечною бритвою.
— Містере Ґровер, боюся, що наступного тижня муситиму залишити роботу. Еге, їду за кордон. Маю стати закордонним кореспондентом у Мехіко, хоч ні, швидше у Єрихоні, кореспондентом «Болотяної черепахи». Було свято у гаремі і євнухи танцювали…
Обливши обличчя одекольоном, зав'язав у вогкий рушник туалетне приладдя й швиденько побіг вкритими зеленим килимком сходами, що тхнули капустою, вниз, у передпокій до своєї кімнати. Дорогою зустрів господиню, куцу й гладку, в чепці. Вона облишила чистити килим і скинула крижаним поглядом на голі худі ноги Джіммі, що виставлялися з-під блакитного халата.
— Доброго ранку, місис Меджініс.
— Сьогодні буде надто парко, містере Герф.
— Еге, здається.
Стен лежав на ліжку, читаючи «Повстання янголів». — До дідька, я хотів би, знати кілька мов так, як ти, Герфе.
— О, французьку я вже й забув. Взагалі я далеко швидше забуваю мови, ніж учу їх.
— До речі, мене вигнали з коледжу.
— Як же це?
— Ректор сказав, що не радить мені вертатися наступного року до коледжу і що я можу використовувати свої здібності десь інде. Ти ж знаєш його.
— Який сором!
— Зовсім ні. Навпаки, я радий. Спитав тільки, чому він не вигнав мене раніше, якщо був такої поганої думки про мене. Батько буде гніватися. Але у мене вистачить грошей, щоб з тиждень не показувати очей додому. Ну, то є в тебе що випити?
— Алеж, Стене, хіба може такий найманий невільник, як я, мати власний винний льох, одержуючи всього тридцять долярів на тиждень?
— І кімната у тебе паскудна… Тобі слід було народитися капіталістом, як я.
— Кімната не так, щоб і погана… Але що мене до сказу доводить, то це дзвінки на сполох, що деренчать цілісіньку ніч отам, по той бік.
— Певно, ловлять злодіїв?
— Там не може бути жадних злодіїв, бо приміщення порожнісіньке. Певно, з’єдналися проводи, або ще щось… Не знаю, коли вони перестали деренчати, але, лягаючи спати, я, просто, навіснів.
— Чи не збираєтеся ви, Джемзе Герф, запевняти мене, ніби щовечора приходите додому тверезий?
— Треба бути глухим, щоб не чути клятих цих дзвінків, чи п'яний ти, а чи тверезий.
— Нехай і так. А тепер, як капіталіст, запрошую тебе поснідати зо мною. А чи ти знаєш, що возився з своїм туалетом цілісіньку годину?
Вони попростували вниз сходами, де спочатку тхнуло мильним порошком, потім мастю для чищення міді, далі беконом, ще далі паленим волоссям, і, нарешті, помиями та ґазом.
— Ти з біса щасливий, Джіммі, що не був ніколи в коледжі.
— А хіба ж я не скінчив Колюмбії, здоровенний ти йолопе? А це куди більше, ніж твій коледж.
Колюче соняшне світло вдарило в очі Джіммі, коли він одчинив двері.
— Ну, це не йде в рахубу.
— Ой, як я люблю сонце! — вигукнув Джіммі. — Мені дуже хотілось би опинитись оце в Колюмбії.
— Ти маєш на думці університет у Колюмбії?